ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
«ТУТ УПЕРШЕ ВІДЧУЛИ СЕБЕ ЛЮДЬМИ...»

Сашкові ще семи літ не виповнилося, коли під час виконання службових обов’язків загинув його батько — капітан Збройних сил України.
Через п’ять років важка і підступна недуга забрала й матір. Оскільки інших близьких родичів у нього не було, то хлопчина опинився в одній з дитячих установ Харківщини.
У Василька батько й мати були, дякувати Богові, живі-здорові. Проте красиве (у їхньому спотвореному розумінні) життя для них дорожче від власного сина. Тому його вихованням не займалися, а пиячили, вели бродячий спосіб життя. Тож росла дитина, як трава при дорозі: кожен, хто хотів, витирав об нього ноги.
Два хлопчики, дві різні долі. Настільки не схожі, що, здавалося б, їхні життєві шляхи ніколи не перетнуться. Та життя, як часто буває, внесло свої корективи, нині Сашко і Василько близькі друзі: обидва навчаються у Київському військовому ліцеї ім. І. Богуна, харчуються за одним столом, їхні ліжка у спальному приміщенні поруч.
— Діти потрапляють до нас різними шляхами,— розповідає офіцер відділення з гуманітарних питань ліцею майор Ігор Суворінов.— Та, незважаючи на цю та інші обставини, ми робимо все від нас залежне, щоб вони почувалися комфортно, здобули знання, які б гарантували їм продовження навчання у вищих навчальних закладах. Безперечно, казарма, в якій живуть ліцеїсти, не замінить батьківської оселі. Згоден, якщо у хлопчини нормальні батьки. А коли такі, котрим, вибачте, начхати на сина? В такому разі у нас він почуватиметься значно краще.
Витоки ліцею, про який наша розповідь, сягають 1943-го, коли в Чугуєві Харківської області, тільки-но визволеної від німецьких фашистів, згідно з постановою Ради народних комісарів СРСР було засноване суворовське військове училище. Тоді за парти сіло понад 500 підлітків віком від 8 до 14 років. Це здебільшого були сироти, батьки яких склали свої голови на кривавих дорогах війни або продовжували громити ворога. Близько 40 хлопчаків самі встигли повоювати, а дев’ятеро з них були нагороджені бойовими орденами і медалями.
У 1947 році цей навчальний заклад перевели на береги Дніпра і назвали «Київським суворовським військовим училищем». Відтоді чимало води спливло у річці. Отже, воно зазнало змін, зокрема, щодо кількості зарахованих до училища, термінів навчання. Та завжди пріоритетом при вступі користувалися діти офіцерів, прапорщиків Радянської армії, які загинули під час проходження служби, що, до речі, передбачала згадана постанова Раднаркому. Щоправда, чим більше часу проходило від дня закінчення війни, тим більше ця вимога «забувалася».
Із розпадом Союзу училище не ліквідували: 1993 року, після затвердження у Головному управлінні освіти МО України, воно трансформувалося в Київський військовий ліцей ім. І. Богуна. Мені неодноразово доводилося тут бувати і я бачив, яка чудова тут навчально-матеріальна база, що складається з 24 класів самостійної підготовки, двох комп’ютерних класів, чотирьох лінгафонних кабінетів, а також кабінетів, де ліцеїсти опановують фізику, хімію, біологію, географію та математику. До їхніх послуг добротна спортивна база: стадіон, містечко для проведення ранкової зарядки, зали боксу, рукопашного бою і боротьби. Розпорядок дня ліцеїстів складено з урахуванням їхніх вікових особливостей. Передбачено чотириразове харчування, калорійність якого становить понад 6 тисяч кілокалорій на добу, 6 годин занять, 3 години для виконання домашніх завдань, змістовне дозвілля.
— Навчальна програма та ж, що і в 10–11-х класах загальноосвітніх шкіл,— продовжує Ігор Миколайович.— Для того, аби вступити до ліцею, потрібно скласти іспити з алгебри та геометрії письмово, а також написати диктант з української мови і «здати» іноземну. Зарахуванню до цього престижного навчального закладу передують фаховий та медичний огляди, психологічне й фізичне тестування. Якщо вашому синові поталанить, то впродовж кількох років він перебуватиме на повному державному утриманні.
Останнім часом у школах, інших навчальних закладах забули про патріотичне виховання молоді. Я, вперше завітавши до ліцею, був приємно здивований, переконавшись, що тут цій важливій справі приділяють багато уваги. По-перше, в ліцеї, за словами його начальника генерал-майора Леоніда Кравчука, дотримуються традицій, що існували у суворовському, вважаючи, що не можна ігнорувати все те краще, що було раніше.
По-друге, командири, офіцери-вихователі розуміють, що держава та її військо сильні передовсім патріотами. Тож докладають зусиль, щоб у юних серцях своїх вихованців посіяти зерна поваги до неї, любові до рідної землі. Наприклад, ліцеїсти беруть активну участь у щорічних Шевченківських святах, заходах з нагоди днів визволення Києва, України, вшануваннях її найкращих синів і доньок. Скажімо, щороку відвідують могилу Героїв Крут. А присягу юні богунці складають на свято Покрови — у день Українського козацтва.
До речі, командування ліцею підтримує тісні зв’язки з вищими навчальними закладами, де ліцеїсти продовжують навчання. Червоніти зазвичай за них не доводиться: вони знаннями вирізняються як серед курсантів військових інститутів, так і студентів університетів, а також поведінкою.
Я невипадково згадав студентів. Річ у тім, що ліцеїсти, на відміну від колишніх суворовців, після закінчення ліцею вільні у своєму виборі: вони можуть вступати як до військових навчальних закладів, так і цивільних. Є ще одна суттєва відмінність: суворовці обирали будь-яке зі 150 існуючих за часів Союзу військове училище, їх зараховували без іспитів. Нинішні ліцеїсти вступають до навчальних закладів, як і до військових, на загальних підставах.
— Це не зовсім правильно,— переконаний Юрій М.— Краще б нас позбавили права бути студентами університетів, але дозволили вступ до військових інститутів без екзаменів. Таке рішення, гадаю, ще більше підняло б авторитет ліцею в суспільстві.
Важко не погодитись з хлопцем. Бо за всієї поваги до вчорашнього десятикласника все ж існує різниця у військовій підготовці між ним і ліцеїстом. Доречно, мабуть, нагадати, що раніше обов’язковою умовою вступу до військового училища була строкова служба в лавах Радянської армії. Проте з часом від неї відмовились.
Готуючи цей матеріал, я не міг не поцікавитись соціальним портретом тих, хто навчається в ліцеї: із 620 ліцеїстів 69 народилися і виховувалися в сім’ях військовослужбовців, а 139 є вихідцями з родин селян, робітників, пенсіонерів і безробітних. 200 осіб представляють сім’ї державних службовців. 59 хлопчаків є напівсиротами, а 20 зростали в багатодітних родинах, батьки 19-х брали участь в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. До речі, Київський військовий ліцей має філію — навчально-оздоровчий комплекс у Боярці, що на Київщині. До нього приймають після 7-го класу і навчаються там два роки за програмою 8–9-х класів загальноосвітньої школи. Склавши успішно випускні іспити, підлітків «автоматично», тобто без вступних екзаменів, зараховують до Київського ліцею. В Боярському навчально-оздоровчому комплексі, як, до речі, й в ліцеї, навчаються сироти, котрим під час канікул нікуди податися. Їх небагато, але вони є. Так ось, коли їхні друзі роз’їжджаються по домівках, вони залишаються на місцях, але нудьгувати їм не доводиться: командування докладає зусиль, щоб вони цікаво провели дозвілля.
Я спілкувався з багатьма ліцеїстами. Мої співрозмовники представляли, так би мовити, різні прошарки населення. Серед них були сироти, вихідці з сімей державних службовців, військових, сільських трударів. Від жодного підлітка не почув поганого слова про рідну альма-матер. Навпаки, вони захоплено розповідали про свій ліцей, стверджуючи, що роки навчання в ньому пам’ятатимуть все життя. Та найбільше мене вразило зізнання Антона, якого «виховував» батько-п’яниця.
— Не повірите, але тільки потрапивши сюди, я чи не вперше досхочу наївся,— сказав він.— Аби мені рік тому хтось сказав, що я щодня бачитиму на столі м’ясо, рибу, банани й апельсини, я б нізащо не повірив.
Як на мене, таке зізнання є найкращою візитною карткою Київського військового ліцею ім. Івана Богуна.

також у паперовій версії читайте:

• УКРАЇНСЬКА ГВАРДІЯ

назад »»»