ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПРОБЛЕМА
ВУЗОЛ, ЯКОГО НЕ МОЖНА РОЗРУБАТИ

Що робити? Як жити далі? Ці питання постають перед нашим суспільством після кожної великомасштабної трагедії, на які таке багате останнє десятиліття. На жаль, нам не завжди вдається ухвалити адекватні рішення, а ще складніше домогтися їхнього виконання.
Останні події в Донецьку на шахті ім. О. Засядька — ще одне тому підтвердження. Аварії, що сталися за тиждень (з 18 до 26 листопада) і забрали життя понад ста осіб, були безпрецедентними в історії української вуглевидобувної промисловості, передовсім, за своєю непередбачуваністю.

Шквал емоцій, що виплеснувся на шпальти газет, у ефір радіо і телебачення, став природною реакцією людей на цю страшну трагедію. Думки вельми різняться: від радикального «усе закрити» до не менш одіозного «нехай власник усе оплатить, а держава усе забезпечить». Проте, як завжди, ситуація не така проста, як здається на перший погляд, тому що вугільна галузь у нашій країні — одна з базових. Її проблеми так чи інакше стосуються кожного з нас, тому що саме тут бере початок усе, на чому ґрунтується вітчизняна економіка.
Вугілля, що видобувається на шахті ім. О. Засядька,— високої якості, як і більшість вугілля, котре залягає на великих глибинах. Тому воно найкраще для одержання коксу, тобто збагаченого вугілля.
Останній використовується як високоякісне бездимне паливо, відновлювач залізної руди, розпушувач шихтових матеріалів, а також як вагранкове паливо у ливарному виробництві. Ще одна сфера застосування — хімічна і феросплавна галузі промисловості.
У свою чергу, продукція металургійної промисловості становить близько 40 відсотків українського експорту. Хоча ні для кого не є секретом технічна відсталість українських металургійних підприємств, їх також не можна закрити відразу. Коксу, який виробляють в Україні, нині не вистачає, і його доводиться імпортувати. За оцінками фахівців, у разі зупинення шахти ім. О. Засядька на тривалий термін або за цілковитої її «консервації» частка імпорту коксу зросте настільки, що для його доставки в Україну доведеться розширювати причали існуючих портів і будувати нові.
Україна імпортує до 43% коксу або коксівного вугілля, ввозячи цю продукцію з Росії, Польщі, Китаю, Казахстану, Франції. Проте на міжнародному ринку вже існує дефіцит коксу, а отже, неухильно зростають ціни на нього. Тому видобуток вугілля у нашій країні, принаймні у найближчому доступному для огляду майбутньому, доведеться продовжувати. Отже, з усією гостротою постає проблема безпеки виробництва на українських шахтах.
Статистика трагічних подій у галузі засвідчує, що часто-густо там допускаються численні порушення як адміністрацією підприємств, так і персоналом, включаючи гірників. Приміром, на шахті ім. О. Засядька на 18 листопада 2007-го (тобто на момент останньої аварії) не були виконані кілька пунктів заходів, розроблених невдовзі після резонансної аварії 2006 року.
Для стороннього вуха звучить ніби бюрократично, але насправді за цим криються серйозні організаційні недоліки, що безпосередньо впливають на рівень безпеки виробництва.
Перший з них: не цілком укомплектована гірничими майстрами дільниця вентиляції й техніки безпеки. У результаті рівень контролю за безпекою робіт на підприємстві нижчий від нормативного.
Другий: досі 50% датчиків, що показують рівень метану в шахті, застарілої конструкції. Це означає, що їхня ефективність низька і не відповідає вимогам безпеки.
Але тут є ще одне підґрунтя — соціальне, зумовлене реаліями українського життя останніх років.
Як відомо, у жителів шахтарських селищ не дуже великий вибір варіантів працевлаштування. Часто шахта — їхня єдина годувальниця. Коли вона у приватній власності, то зарплату гірники одержують «від виробку». Якщо середня зарплата шахтаря в нашій країні становить близько 500 дол. США, то на прибуткових підприємствах, приміром, на згаданій шахті, вона може досягати тисячі доларів. Порівняйте ці цифри із середньою заробітною платою у великих містах України і побачите, що держава недоплачує своїм героям.
Лише робота на шахті дає чоловікам можливість годувати свої родини, вчити дітей і піклуватися про батьків-пенсіонерів. Роботодавці на приватних підприємствах зловживають цією ситуацією, заганяючи гірників у глухий кут умовами оплати їхньої праці: людям вигідно перевиконувати план, підвищувати виробіток, незважаючи на небезпеку. На жаль, тут часом вибір такий: пан або пропав. Якщо піклуєшся про своє здоров’я — у шахту краще не ходити. Коли ризикуєш — заробиш на життя.
Щоправда, такий порядок не стосується державних шахт. Тут людям не треба ризикувати, щоб одержати свою зарплату. Та в цих шахт є інша проблема: зазвичай вони збиткові й не можуть існувати без державних дотацій. Як наслідок — погана оснащеність, застаріле обладнання, затримки з виплатою зарплати. Є і виняток — найбільше об’єднання галузі ДП «Макіїввугілля» працює без збитків і поступово нарощує показники, тобто за економічною ефективністю рівняється на найкращі підприємства приватної форми власності.
У вугільній галузі технічні проблеми нерозривно пов’язані з економічними і навіть політичними. Образно кажучи, тут усе переплетене в одному величезному і заплутаному вузлі, який в жодному разі не можна рубати, тому що відразу розвалиться усе, що він зв’язував. Його можна розплутати, роблячи це ретельно і терпляче.
Про те, чи варто продовжувати видобуток вугілля на глибоких горизонтах, постійно сперечаються представники підприємств, бізнесу, наглядових та інших державних органів, профспілки і небайдужі люди. Проте чому мовчить вітчизняна наука?
Найперше тому, що її, можна сказати, нині немає. Скажімо, одна з провідних науково-дослідних організацій галузі «Донгіпрошахта» — на межі виживання. Від колективу в дві тисячі осіб осіб, які працювали тут за часів Союзу, лишилися тільки 200 ветеранів. Не кращий стан справ у «МакНДІ» — державному Макіївському науково-дослідному інституті з безпеки робіт у гірничій промисловості. Якщо 1981 року інститут мав у своєму штаті близько тисячі співробітників, а його діяльність отримала широке міжнародне визнання, то в ХХІ ст. тут ледь набереться п’ята частина колишньої чисельності. Середній вік працівників у «МакНДІ» наближається до пенсійного — на жаль, наука в Україні стрімко старіє. Причини стають зрозумілими, коли дізнаєшся, що інститут одержує від держави лише 40% потрібного фінансування.
Безперечно, багата держава може дозволити собі повноцінне фінансування фундаментальної науки, тому що вона часом працює не на найближче майбутнє, а на віддалену перспективу. Результати таких досліджень можуть призвести до невтішних висновків. Приміром, якщо вчені доведуть, що за кардинальної зміни технології видобутку вугілля робота на горизонтах нижче 1000 м буде безпечнішою. Однак будь-яка модернізація вимагає чималих інвестицій.
За приватизації підприємств вугільної промисловості покупець цікавитиметься виробництвами, від яких можна мати реальний прибуток. Тому не виключено, що держава ризикує залишитися зі збитковими шахтами. У галузі, як і раніше, гострою буде проблема промислової безпеки.
Хоча у світі вміють із цим боротися. У США закон гарантує гірникам гідну зарплату навіть у разі недовиконання плану, чим виключаються порушення техніки безпеки, спричинені необґрунтованим збільшенням видобутку.
Це доленосне рішення було ухвалене в цій країні після того, як у середині 70-х років ХХ ст. суспільство сколихнули резонансні події на вугільних шахтах. Тоді до кримінальної відповідальності почали притягувати керівників — порушників вимог безпеки виробництва в галузі. Свої «строки» вони одержували не тільки за аварії й людські жертви, а навіть за порушення, які могли спричинити такі жертви.
Який же результат? Статистика свідчить: у наступні роки спостерігалось різке зниження виробничого травматизму і аварійності на вугільних шахтах США. Фахівці, котрі знають американську дійсність, наголошують на тому, що виплати на потерпілих завжди були тут високими, як і внески до страхових фондів. Ситуація почала змінюватися на краще після того, як держава посилила контроль, застосувавши штрафи до порушників, але не одноразово, а системно. Ця системність і невідворотність розплати обмежили сваволю роботодавців.
Однак помилкою було б вважати, що в США діють тільки батогом, а про пряник забули. Державні програми стимулюють найкращі підприємства шляхом розподілу різних грантів як із державного бюджету, так і з приватних фондів. Для тих, хто працює безпечно, знижуються страхові тарифи, до них застосовуються й інші, непрямі форми заохочення і підтримки.
Чи готові ми до цього? Після усього, що сталося, усе гучніше звучать заклики назавжди закрити «шахти-вбивці». Наводяться переконливі аргументи і наочні приклади того, як це було зроблено у Великій Британії за часів прем’єрства Маргарет Тетчер і як це робиться тепер у Німеччині.
Справді, канцлером Ангелою Меркель послідовно проводиться повна ліквідація галузі. В країні, яка має величезний промисловий і науковий потенціал, є кому розглянути ситуацію і ухвалити зважене рішення.
Щодо України, то, на перший погляд, розумним видається «консервація» найбільш неблагополучних шахт, поки не з’являться технології, котрі дадуть змогу безпечно видобувати вугілля.
Можемо уявити, до яких наслідків це призведе. Закриття шахт спричинить серйозні втрати для їхніх власників, та загалом для металургійної й хімічної промисловості, а ще для шахтарів і їхніх родин.
Німеччина, котра закриває свої шахти, завчасно попередила громадськість: програма дій 2007 року стане найбільш соціально спрямованою порівняно з тим, що робилося раніше в Європі й у світі.
Україні, у разі закриття найглибших і найнебезпечніших шахт, доведеться ухвалювати соціальну програму підтримки не тільки гірників, а й населених пунктів, де шахти є градотворчими підприємствами.
Крім того, потрібно терміново вирішувати питання про будівництво нових глибоководних портів на Чорному морі для заходження в них суден із коксом з Канади, США й Австралії. Це вже не мільйони, а мільярди капіталовкладень, не кажучи про те, що через існуючий зараз дефіцит світові ціни на кокс різко зростуть.
Водночас загостриться проблема модернізації підприємств металургійної й хімічної галузей — їхнє устаткування давно фізично і морально застаріло, а перебої з постачанням коксу зовсім виведуть їх з ладу. Що тоді? Закривати країну на ремонт, а всіх її громадян оголосити біженцями?
Але є ще горезвісне питання так званої «енергетичної безпеки» України — питання складне, і, по суті, не так економічне, як політичне.
Тому, як би не складалась ситуація в майбутньому, але якийсь час виробка глибоких шахт триватиме за існуючими технологіями.
Ситуацію ускладнює те, що світ починає відчувати дефіцит продовольства. Крім інших причин, тут є і така: людство захопилося альтернативними джерелами енергії, зокрема біопаливом. На жаль, ефект від його впровадження виявився мінімальним, а втрати відчутними, тому що під вирощування сировини були зайняті величезні площі сільгоспугідь.
На щастя, Україна не поквапилася піти цим шляхом, тепер у нас є певні переваги, у тому числі й збережена вугільна галузь. Адже, за підрахунками вчених, світові запаси нафти закінчаться через 40, максимум 60 років, а кам’яного вугілля вистачить надовго. Причому в Україні його можна видобувати ще 400 років.

Наталія САВЕЛЬЄВА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»