ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ЙОГО ОБРАЛА МУЗИКА!
Дмитро Остапенко — народний артист України, професор. Був шостою дитиною в багатодітній родині. Не солодким видалося його дитинство. Рано пішов з життя батько. Певно, важкі й непрості умови пробудили в хлопця жагу до навчання. З музичних інструментів обрав домру. Згодом закінчив Полтавське музичне училище імені Лисенка, Харківський інститут мистецтв.

Власне, усі небайдужі до української культури і мистецтва добре знають ім’я Дмитра Івановича Остапенка. Саме йому випало очолювати творчі оргкомітети міжнародних конкурсів імені М. Лисенка, юних піаністів пам’яті В. Горовіца. Свого часу обіймав посаду директора Харківського академічного театру опери та балету (в 30 років!), був міністром культури. Протягом 1992–1995 років очолював Національну філармонію України, а з 1999 року й донині є її генеральним директором.
— Чи могли уявити в дитинстві, що доля складеться саме так?
— Де там! Я народився на печі в маленькому селі на Полтавщині,— посміхається співрозмовник.— У нас навіть радіоточки не було. Самого слова «філармонія» навіть найобізнаніший дід Захарко не знав. А я, скільки себе пам’ятаю, мріяв про музику. Наразі пригадалося: їдемо на возі кіньми на сінокіс. Я батькам допомагав солому стягувати. Везе нас дід Захарко, дивакуватий, у кожному селі є подібний. Так ось, крутить дід самокрутки і, раптом, відірвавши шматочок газети, читає, що, мовляв, у Хоролі відкривається музична школа. Ой що почало діятися зі мною!.. Як хотів я туди потрапити! На той час я на весіллях на бубоні грав. У селі говорили, що я натура музикальна. Отож усі радили батькам віддати мене до музичної школи. Ось так і повела мене мама по бездоріжжю за 25 кілометрів до Хорола. Я тоді вперше до міста потрапив. Усе було незвичним. Коли мені показали оркестрові інструменти — очі розбігалися, а собі думав, що ж реально можуть придбати мені батьки. Звичайно, на той час усі мріяли грати на баяні, та я розумів, що моїй родині це не по кишені. Вказав на домру (для мене найголовніше було — за щось зачепитися). Щойно закінчив школу, як помер тато. Вже брат повіз мене до Полтави вступати до музичного училища. Жадоба до навчання була неймовірна. Грав по десять годин на день. А тепер дивлюся на студентів і дивуюся: на лекції не ходять, лінуються, щоправда, не всі, але не з таким захватом працюють. Я ж, склавши 22 екзамени екстерном, на рік раніше закінчив училище. А ще — неймовірно пощастило на педагога. Я зустрів Федора Геннадійовича Коровая. Як послухав цього майстра, зрозумів, як на домрі можна грати. Вступив до Харківського інституту мистецтв на факультет народних інструментів у клас до Федора Коровая. І почалося справжнє мистецьке життя: вів концерти, читав гуморески. Одночасно працював у музичній студії при Палаці культури залізничників — вів клас домри. Самому ледь виповнилося 15 років, а доводилося навчати інших. Треба було за щось жити.
— Окремий відрізок Вашої творчої біографії — це перебування на посаді міністра культури...
— Мені доводилося працювати в міністерстві тоді, коли воно було провідником, так би мовити, ідеології радянських часів. Першого разу, у 1982–1984 роках, трудився начальником главку. А міністром — з 1995-го по 1999-й рік. На мою долю випала зміна функцій відомства. Належало знайти місце Міністерства культури і мистецтв у системі державотворення. Управління розділилося на загальнодержавне і місцеве самоуправління. Визначили для себе головне завдання — створення законодавчої нормативно-правової бази. І це було головним на той час, та й нині таким залишається. Отже, пріоритетність і значущість визнавалися за мистецькою частиною діяльності. Ми хотіли змусити органи місцевого самоврядування звернути увагу на культуру, припинити процес розкрадання майна мистецьких закладів. Ця робота, скажу відверто, непроста, непомітна, але надзвичайно важлива і потрібна в системі культури. Була створена первинна законодавча база, ухвалено закони і нормативні галузеві акти.
Тоді ж впровадили контрактну систему трудових відносин у закладах культури і мистецтв, театрально-видовищних закладах. Та, на жаль, цей документ за два роки був скасований... Але я й досі вважаю, що не може театр, філармонія чи інший художній заклад утримувати довічно митців, для звільнення яких через втрату творчої форми не має жодного законодавчого механізму. Виходить так, що колективи старіють, а молодь влаштуватися на роботу не може. Особливо це відчутно в оперних театрах, де треба співати. А щодо голосу, то він має певні вікові можливості. Ось й у нас є вокальна група. Нічого не вдієш — вік настає, трупа старіє, а молодь брати на роботу нікуди. Ось тут би й не завадила контрактна система, бо від’їздять молоді таланти за кордон, переходять в інші сфери діяльності. А тут ще й проблема з пенсійним забезпеченням. Якщо до 1993-го року керівник міг, за законом, звільнити людину, яка досягла пенсійного віку, без її особистої заяви, і в разі необхідності взяти її за контрактом на певний час, то тепер, на жаль, такої норми немає. Звісно, артист, який отримує три тисячі гривень, не напише заяви про звільнення, не попросить перевести його на п’ятсот гривень пенсії. Отож, час вносити зміни і доповнення до законодавства про пенсійне забезпечення. Нас, діячів культури, турбує: яким буде завтра? Яким буде ставлення до фундаментальних видів мистецтва, національних колективів?
— Дванадцять років тому затишний будинок філармонії капітально відремонтували, одночасно був створений симфонічний оркестр Національної філармонії. Кажуть, це Ваша найбільша гордість...
— У 1992-у році, коли я вперше прийшов на роботу у філармонію, то сам будинок практично був руїною. В основному готували лекції-концерти для загальноосвітніх шкіл. На жаль, свого симфонічного оркестру філармонія не мала. На сцені базувався на той час Державний академічний симфонічний оркестр України. І ми практично не могли сформувати свій концертний сезон тому, що він спирається на симфонічний оркестр. Хоча й будинок був на реконструкції, і ми квартирували в Українському домі, життя змусило подбати про створення свого оркестру. То була моя ідея. Важко було впроваджувати той проект: бракувало інструментів, не вистачало кадрів. Та ось уже 12 років кияни та гості столиці мають можливість слухати твори у виконанні симфонічного оркестру Національної філармонії. Хоча частіше ми працюємо за кордоном — Німеччина, Іспанія, Польща, Швейцарія, Данія... Щойно наш оркестр повернувся з Японії, як буквально за декілька днів вирушив до Польщі на фестиваль.
Шкода, що гастролювати по Україні нині важко: виникає безліч проблем. Приміром, щоб поїхати до Полтави чи Івано-Франківська, потрібно, аби нас запросили, профінансували. На жаль, на це не здатна жодна обласна філармонія. Та ми все ж працюємо, хоч і малими формами. Щойно закінчили виступи на Херсонщині, Черкащині, працюємо в Севастополі. Хоча це — крапля в морі. Хотілося б дати можливість регіонам послухати мистецтво високого рівня — акустичне, не фонограмне. А в нас гроші вкладають у так звану маскультуру, у заходи, які проводять на площах і майданах. На мій погляд, це не раціонально. Та ось коли ми приїздимо в регіони з симфонічними концертами, люди, образно кажучи, «на люстрах висять». Тому що там також живе інтелігенція. Просто людина має потребу в мистецтві, має колись його побачити й почути. А наш народ натомість «децибелами» запрограмували...
— Ви працюєте на перспективу: репертуар філармонії сформовано на сезон. Що нового цього разу?
— Наприклад, започаткували цикл щорічних концертів «Вечори української музики. Спадщина і сучасність». Плануємо авторські вечори видатних композиторів — Є. Станковича, М. Скорика, В. Сильвестрова. Роман Кофман презентує цикл концертів «Усі симфонії Шуберта». Абонемент симфонічного оркестру Національної філармонії України представить мистецький проект «Велич опери», з нагоди ювілейних дат велетнів оперної драматургії — Дж. Верді, Ш. Гуно, Дж. Пучіні, Ж. Бізе, Р. Вагнера. Протягом сезону до Києва приїдуть митці з багатьох країн світу. Порадує меломанів і талановита творча молодь, міжнародні конкурси і фестивалі відкриють нові імена.
— Дмитре Івановичу, Ваш мистецький вибір успадкував молодший син Андрій. Саме в ці дні відбувається Міжнародний фестиваль гітарної музики «Київ-2007». Андрій Остапенко — автор цього проекту. Ви задоволені вибором сина?
— Так, безумовно. Він відомий в Україні і Європі гітарист, заслужений артист України, соліст Національної філармонії. Від батька в нього не тільки любов до високого мистецтва, а й прагнення реалізовувати себе в культурно-суспільній діяльності. Щороку, у грудні, Національна філармонія влаштовує міжнародний фестиваль гітарної музики. Збираються уславлені і молоді гітаристи, шанувальники гітарної музики. А ось тепер ми відчули необхідність розширити межі діяльності фестивалю і започаткували міжнародний конкурс гітаристів в Україні. Особливість фестивалю-конкурсу полягає в тому, що кожного дня прослуховування завершується сольними концертами членів журі, у складі якого музиканти та педагоги світового рівня. Голова журі — Паоло Пегораро (Італія). Він викладає гру на класичній гітарі у визнаній у Європі академії Ф. Тарреги у Порденоні. У рамках фестивалю проводяться лекції, майстер-класи, виставка музичних інструментів. Переможець одержує право виступити в завершальному концерті разом із симфонічним оркестром, отримає достойний гонорар. А ще виступи лауреата включать в абонемент філармонії наступного сезону. Ось так відкриваємо нові імена.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:

• СМІХ КРІЗЬ СЛЬОЗИ

назад »»»