ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ГОЛОС ДУШІ ГЕНІЯ
Український художник Іван Марчук, за версією Всесвітньої консультаційної компанії «Greator synectics», потрапив до сотні геніїв сучасності. Це — єдиний українець, внесений до такого списку. До цього визнання ставиться спокійно. Каже, що його завдання — щоденна копітка праця. Він не уявляє життя без мольберта і без України. В його доробку понад три тисячі робіт, виконаних дев’ятьма видами техніки. Авторство деяких належить лише йому. Він бачить світ ніби під мікроскопом.

Художник заварює чай і про все це ми розмовляємо в майстерні, під самісіньким небом,— на даху будинку на вулиці Пушкінській у Києві.

Про привабливих жінок і не лише...
— Оце через гарних жінок я повернувся в Україну,— жартує пан Іван. — Хіба можу нидіти без них далеко від батьківщини? Хоча, безперечно, тягне додому, адже я — син своєї землі. Та хочеться поговорити про жінок (щиро сміється).
Із дитинства поважаю прекрасну стать. Як тільки зіп’явся на ноги, почав цікавитися дівчатами. У другому класі без тями закохався. Проте не знав, що більше переважало: закоханість чи ревнощі. Безперервно відганяв хлопців від своєї дівчини. Напевно, був однолюбом і дівчина, звісно, мала бути лише моєю. Жінка — то вінець краси. Не можу сказати як Гоген, що не дочекаюсь миті, коли мене перестане тягти до жінок і я почну спокійно малювати. Моя думка така: якщо не тягне до жінок, то чого вже малювати! Але водночас не можу похвалитися, що мав багато жінок. Однак справжнє кохання спізнав одне. То було у далекому 1973 році. Я вже тоді думав, як утекти із «совєтського пекла». І ось зараз спадає на думку: якби на ній оженився, то не виїхав би за кордон. Капець би мені був тут. Ви ж знаєте, який був проїзний квиток: іноземка або єврейка. Ось так я «розійшовся» зі своїм коханням.
Уже час мати біля себе жінку, я не хочу користуватися свободою так, як раніше. Але часом як подумаю, що вона прийде, день побуде у мене, а я далі не знатиму, що мені з нею робити. Аби вона була і водночас її не було, щоб різко не змінювати свій режим. Це приблизно так само, як нашим людям-рабам нині: дали свободу; вона ніби з неба звалилася, а вони створили повний безлад. Вони не знали, що з нею робити. І далі так триває....

Життя під пресом
— Прикро, що люди в Україні сумні,— говорить майстер і за мить додає: нема чого веселитися. Чому українці нарікають на долю? Бо говорять лишень про недоліки. Про хороше ніхто не згадує. Погортайте, приміром, газети. Там щодня інформація про страшне, а читати нічого.
Я не шкодував ні про що, бо жив під пресом і весь час думав, куди себе подіти. Коли ж притискали, то жити не хотілося.
У світі всюди є стимул — до праці, до життя. Там ніхто й нікому не заважає. Якщо людина успішна, то їй не заздрять, а завжди вітають. За кордоном своїм я не міг бути, бо не знав мови. Чотири роки ходив до школи, але вона мені нічого не дала. Вільно говорити англійською так і не навчився.
Змалечку я звик бути лідером, то й не можу пережити, що десь чогось не знаю. Можливо, треба було старанно опановувати чужинську мову. Але мені важко починати вчити мову в 34 роки, тим паче, що я сиджу в хаті й малюю. Наші люди приїжджають за кордон і знаходять якусь роботу, потихеньку освоюючи мову. Коли я наодинці кожен день... Лише я і мольберт.
Жив лише з того, що малював. У мене була успішна виставка в Австралії. Тоді на ті гроші міг купити квартиру в Києві, навіть кілька. Потім поїхав до Канади, звідти — до Америки. Там затримався, хоча і не моя це була країна, але мріяв з дитинства туди потрапити. У Нью-Йорку було неймовірно важко. Задихався від міського життя, тяжко було без спілкування. Друзі, рідні — це все там не прийнято. Працював щоденно і без вихідних. Організовував виставки у Філадельфії, Нью-Йорку, навіть у Далласі виставляв картини. По-дитячому спілкувався з галерейниками, десятки разів перепитував їх одне і те саме. Неодноразово «надували» мене, часом грошей не давали. Та все ж, завдяки друзям-емігрантам, справи потроху просувались. Трохи продав картин у Австралії, трохи в Канаді в українській громаді. А ось в Нью-Йорку в Українському музеї у мене ніхто нічого не придбав. Були обурені, що я забагато запросив за картину, адже вважали мене невідомим, незнаним художником.

Працелюбство — від тата
— Чимало доводилось працювати,— зізнається митець. — Ніхто не допомагав і не підтримував, тільки заважали. Але картини робили свою справу. Мою творчість почали помічати, мене знаходили. Та й до еміграції мені було за що жити, в мене купували картини. Я був економічно незалежним.
Народився я в селі Москалівці, що на Тернопіллі. Певно, аби не народився в мальовничому селі, навряд чи був би художником. Село дало мені всю ту красу, яку прагну увічнювати в полотнах.
Запитуєте — це від Всевишнього чи можна вивчитися на художника? Малював я ще зі школи, хоча вчителі пророкували мені бути хірургом, згодом говорили, що маю стати біологом. Цей предмет я обожнював.
Успіх почався ще у сьомому класі, коли фарбами намалював портрет Тараса Шевченка. Ту роботу взяли на виставку до району. Вже тоді всі назвали мене художником. Учителі ж просто замучили, особливо з біології й ботаніки. Я малював від клітин у зрізі до хребтів, скелетів, стіннівок не цурався.
Моїм великим учителем був батько. Він мав за плечима три класи, а яким мудрим чоловіком був! У селі славився як найсильніший математик. Будь-яку задачу міг розв’язувати, і ніколи цього не робив на папері, все — усно. Принаймні, гадаю, що працелюбство мені від тата передалося. До речі, мій батько і художником був, неперевершеним майстром: плів із лози фантастичні грецькі амфори. У долині в нас росли кущі верболозу. Ото він вистриже, підготує за всіма правилами, щоб еластична була. В’язати потрібно було густо, бо збіжжя у тих виробах тримали. Ще він добре умів ткати, навіть верстата зробив і маму навчив на ньому працювати. Він сам склав палітру, розробив взірці. Так ниточка до ниточки — таке гарне тоненьке полотно виходило. А ми, діти, допомагали батькам. Нас четверо було: я і три сестри. Жити було нелегко, але люди думали, що так потрібно. Пригадалося, як батько сам робив взуття. Спочатку плів солом’яну кіску й прикручував її до дерев’яної підошви. Цвяхів на той час не було, то він вирізав їх з берези. Коли жити стало краще, черевики плели з конопель.
Які на той час у нас копанки в городі були! Та їх цілісінький каскад був. Ми годували коропів хлібом і ніколи не їли рибу, шкода було. Чомусь запам’яталися три величезні коропи, які виблискують на сонці боками. Як можна було таку красу їсти? На жаль, нині ні в кого в селі немає копанок. Лиш ставок великий посеред села.

Світ під мікроскопом
У пана Івана, немов у дитини, загоряються іскорки в очах. Він підводить мене до вікна, де стоїть мікроскоп.
— Ще з дитинства мріяв мати такий подарунок. Три роки тому мрія збулась. Це мені знайомий лікар презентував. Тепер годинами можу розглядати всіляку комашню. Ви, приміром, бачили, яка волохата ніжка у мухи? Та у неї шипи, мов на трояндах! Ось погляньте, яке око цікаве, яка у нього сітка. А це мені принесли букетик тюльпанів. За кілька днів помітив, що листочок вкритий мошкою, ніби маком. Як подивився під мікроскопом, фантастика! Їх насипалося, мабуть, тисячі! Годинами ті дива можна розглядати. Фантастичні скульптури! Всі так дивно рухаються, кудись поспішають, як ми у реальному житті! Мене завжди цікавив мікросвіт. Та, власне, цікавить все, крім зла і хамства.

Сто великих українців. А решта?
Коли навчався в школі, любив бешкетувати, а як тільки пішов учитися в училище, буквально перетворився і став «золотим». Працював несамовито. Але ні про який успіх мова навіть не йшла. В мене була лише одна мета — в роботі я мав різнитись. Від народження я — лідер. Завжди хотів бути на виду, був одержимий і затятий. Інакше не зробив би стільки. Ніколи не думав, що прийде день і скажуть, що Марчук — геній.
Усе починалось далеко не так. Скажімо, в «совєтські часи» мене ні до якої спілки не приймали. Чому не приймали? Сказали, що я «не такий». По-перше, я зі Львова до Києва приїхав. Для КДБ я вже був запеленгований відразу. 1967 року подавав документи до спілки — не прийняли. Та й дружив я не з тими. Мої друзі були фізики і літератори. Зі Львова мене відрекомендували до Ірини Жиленко. Пізніше познайомився з художницями Галею Севру та Аллою Горською. За направленням в Інституті надтвердих матеріалів. І ось там, у тій «в’язниці» займалися всілякими дурницями. А ось директор звідусіль набирав талантів. Там навіть починав працювати геніальний нині мікромініатюрист Микола Сядристий, до речі, й досі непомітний. А це — відомий чоловік у світі! Ось і тепер вигадують українську версію «Сто відомих українців», я більш ніж певен, що нас у тому списку не виявиться!
У мене висить вирізка з газети за 1999 рік «100 великих українців». І в усіх є Марчук. Кожен може бути великим українцем (пан Іван щиро сміється). У світі таке визнання існує давно, але ставлення до цього проекту інше. Там — це велика сенсація. А у нас із цього — бізнес. Там поважають таланти і тільки сильний пробивається на поверхню. В Україні кожного намагаються стерти, втопити і зробити ніщо. І все це — через заздрість. Найсильніший ворог — то чорна заздрість, яка з’їдає розум і заважає дивитися на речі реально. З-поміж українців ніхто ще не став відомим. Вдумайтесь: мені вирішили дати «заслуженого художника» після того, як дали... «народного». Чи це не іронія? Дали Шевченківську премію, а що змінилося в мені? У ставленні до мене? Анічогісінько!

Спустіле гніздо
Я бував у Франції, Бельгії, Голландії. Коли вперше приїхав до Голландії, сказав, що ніколи б не малював там пейзажів, там їх просто немає. Там стерильна чистота і нецікаво. Хіба якісь старі замки захоплюють. Колись у мене гостював німець, поважний вчений чоловік. Подивився він мої картини. Я думав, що здивую його пейзажем, що так ніхто в світі не малював оці хатки, котрі скрізь заросли бур’янами. Німець дивився-дивився і каже: «Я ніяк не можу збагнути, що це біля хати такі бур’яни...» Я без того бур’яну ніколи не намалював би пейзажів. Ось погляньте на ці хатки. Така біленька на тлі синього неба, мов писанка колись була, а нині там ніхто не живе, нікому вона не потрібна. Таких хатин у кожному селі вистачає, щоправда, поруч виростають, мов гриби, казкові палаци.
Ось ще одне подвір’я. Ця хатина унікальна: вона є з городу і з подвір’я. З подвір’я — це цілий музей. Унікальність у тому, що тут живе єдиний добрий віруючий чоловік, який своє сміття зберігає на подвір’ї й не виносить в яр. Його дружина Марфа була на роботах у Німеччині. У них своє життя і їм немає коли помічати красу, природу, серед якої живуть. А прийдуть на виставку і вигукують: «Яка краса! Ми тут живемо!»
Зараз у моїх планах — чорнобильська тема. Хочу потрапити до чорнобильського покинутого села хоча б на день, аби набрати матеріалу для роботи. Маю намір створити цикл полотен «Опустіле гніздо».
...Геній виходить на балкон, щось бурмоче синичкам, вибачається, що забув їх погодувати сьогодні. З його вуст виривається: «В Україні була і є чудова земля. Треба дочекатися, коли згине сніг і малювати, малювати...»

Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:

назад »»»