ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
«НАРОДЕ МІЙ, ДО ТЕБЕ Я ЩЕ ВЕРНУ...»
70 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ВАСИЛЬ СТУС
Власну долю — величну й трагічну, він обрав сам. Долю людини відважної й самозреченої в боротьбі з тоталітарною владою за ідеали справедливості, гуманізму, національну гідність.

Майбутній поет і перекладач народився 8 січня 1938 року на Вінниччині в селянській родині. Його дитинство минуло в Донецьку (колись Сталіно), куди переїхала сім’я, рятуючись від переслідувань. Василь був четвертою дитиною у батьків Семена й Ілини Стусів.
Про роки шкільного навчання пізніше В. Стус згадував: «Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама... Тоді, на тій біді, я став добре вчитися,— і до кінця школи мав похвальні грамоти. Пам’ятаю, як у 1946–1947 рр. пас чужу корову — за це мене годували...!»
Перші книжки, які читав хлопець, це історія давнього світу, твори М. Горького, Дж. Лондона. А «Кобзар» він знав напам’ять. Марив музикою, і тато купив йому гітару, на якій навчився грати. Коли уперше потрапив до філармонії, слухав Бетховена, який перевернув йому душу.
Дитинство поета минуло в досить-таки великих нестатках сім’ї, було сповнене праці та осяяне першими радощами творіння. Далі вже все залежало від здібностей та здатності тримати удар.
А 1954 року Василь Стус почав навчання на історико-філологічному факультеті Донецького педінституту. Брав активну участь у студентській літературній студії. Перші друковані твори поета з’явилися в «Літературній газеті» з напутнім словом Андрія Малишка. Тоді, після закінчення інституту, він працював учителем в селі на Кіровоградщині. Під час служби в армії вірші майже не писалися, оскільки... на плечах були погони. Але згодом були видруковано: «Любов лишає лиш півроку...», «Проходьте в хату, гості випадкові...», «Скорбний хорал за стіною...» та ін.
Після демобілізації вчителював в місті Горлівка, де його вразило жахливе становище української мови на Донбасі.
Згодом Василь вступає до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Він здає до видавництва «Молодь» збірку поезій «Круговерть». Але її не пропустила цензура.
Поет страждав від гнітючої атмосфери, яка панувала в інституті. 1965 року його відраховують з аспірантури. Причиною став випадок у столичному кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Василь Стус разом з кількома однодумцями висловив протест проти незаконних дій уряду та КДБ. Почалися поневіряння поета. Його не брали на роботу. Незважаючи на утиски й переслідування, Василь Семенович не перестає писати вірші, протестувати проти свавілля режиму. Він говорив: «Я просто інакше не можу! І жити не можу спокійно... Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але почуваю, що мушу її пережити, саме ось так!»
Стуса заарештували 13 січня 1972 року. Відбувся суд, в ухвалі якого записано, що він «систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи...»
Поета засудили на п’ять років ув’язнення в колонії суворого режиму й на три роки заслання — жорстоке, несправедливе покарання, яке він не визнав, а відбував у мордовських таборах, у Магаданській області. Мороз до 50 градусів, виснажлива праця, мізерний зеківський пайок, туга за рідною Україною. Поет не зігнувся, писав вірші, у яких звучала любов до України, її народу.
Василь Стус пише: «...Я особисто буду стояти на цьому до кінця, бо за мною — мій скривджений, зганьблений, застрашений, здеморалізований народ... Я пишаюся тим, що доля подала мені знак — я сміливо йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння. І в тому народові я здобуду безсмертя! Хай це буде моїм останнім словом».
Перебуваючи в таборах, він створив невеличку збірку «Свіча в свічаді». (Тепер ми вже впевнено можемо говорити, що переважна більшість написаного збереглася). Він веде активну громадську й літературну діяльність, стає членом Гельсінської спілки...
Кожен рядок поезій Василя Стуса дихає щирою, непідробною мужністю громадянина, в’язня совісті. Поет вивищується над своїми мучителями, перед якими він ніколи не схилив голови. Він «...жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття!» Вірші нагадують заповіт людини, котра має моральне право адресувати їх своєму народові.

Народе мій,
до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся
до життя
своїм стражденним
і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно
уклонюсь
і чесно гляну в чисті
твої вічі
і в смерті з рідним
краєм поріднюсь.

У травні 1980 року — знову арешт. Дружину допустили до зали суду лише на читання вироку. Влада намагалася відмежувати Стуса від народу. Зрештою, їй лишалося одне: фізично знищити поета, незламного борця проти тоталітаризму. Вирок був ще жорстокіший — 15 років ув’язнення в таборах суворого режиму. За те, що передав на волю таборового зошита,— рік камери-одиночки. Там була завершена остання поетова збірка «Птах душі» (300 оригінальних поезій і 300 перекладів). У лютому 1981-го було останнє побачення з дружиною Валентиною і сином Дмитром. Починаючи з середини 1982 року Стусу заборонили листування.
У ніч проти 4 вересня 1985 року в карцері за загадкових обставин сталося вбивство Василя Стуса... Через чотири роки його повністю реабілітували — «за відсутністю злочину». Поета поховали в безіменній могилі № 9 в с. Копально Пермської області. 19 листопада 1989 року прах Василя Стуса перевезли до Києва й перепоховали на Байковому кладовищі. Його творчість нині вивчають у школах України.

Лев КУДРЯВЦЕВ
також у паперовій версії читайте:

• «ЗОЛОТИЙ ЛЕЛЕКА» РОЗПРЯМЛЯЄ КРИЛА
• НАД СИВИМ НІМЧИЧЕМ

назад »»»