ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА БУДЬТЕ ЗДОРОВІ!
ПЛОДИ ІЗОЛЯЦІЇ Й ПОЗИЦІЯ ПРОХАЧА


10 ЖОВТНЯ — ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ОХОРОНИ ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я
Бути людиною з психічними відхиленнями — доля дуже не легка. Про це могли б розповісти близько півтора мільйона людей у нашій країні, які відчули це на власній шкурі.

Адже все, що може запропонувати їм держава, це лише соціальні виплати і «безплатне» лікування — довготривалу ізоляцію в стаціонарній установі (психіатричній лікарні), де можна пройти курс терапії дешевими, але сильними препаратами, які щонайбільше «залікують» хворобу. До того ж, унаслідок довготривалого лікування, виникають небажані ефекти, які не фіксуються в медичній картці. Найстрашніший з них — втрата роботи і соціальних зв’язків, ізоляція, відмова від сексуального партнера, зниження суспільного статусу, зневажливе ставлення оточення. Саме ці невраховані лікарями «особливості» призводять до того, що невдовзі людина знову повертається до лікувального закладу.
Давно доведено, що на психічне здоров’я найкращим чином впливає соціальне благополуччя (сім’я, робота, друзі), а потім уже — лікування медикаментами. У розвинених країнах зрозуміли: аби вилікувати людину з психічним захворюванням, її ні в якому разі не можна ізолювати від суспільства, навпаки, треба сприяти тому, щоб вона могла знайти своє місце в соціумі, роботу.
Вітчизняна статистика свідчить, що менш ніж 15 відсотків інвалідів можуть похвалитися наявністю робочого місця, мізерна частина серед них — люди з проблемами психічного здоров’я, які опинилися в «пастці». Щоб реабілітуватися, вони повинні працювати, а лікування і «соціальна робота», яку їм пропонує держава, їх цього позбавляє.
Які ж можливості реалізувати своє право на працю в людини з «проблемами» і чи є воно в неї взагалі?
Згідно з підсумками останнього моніторингу, проведеного громадською організацією «Захист» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», замало сказати, що право працювати для людей з проблемами психічного здоров’я серйозно порушується — його взагалі не дотримуються. Державні органи цим мало цікавляться, а громадські організації демонструють цілковиту безпорадність і нездатність до продуктивних дій.
Через це люди з «проблемами» змушені виживати в ринкових умовах нарівні з іншими учасниками ринку праці. Роботу доводиться шукати самотужки, допомога Центру зайнятості — радше виняток, ніж правило. Пройти там перекваліфікацію — ще складніше.
Таким чином, людина з проблемами здоров’я, що має вищу освіту, починає самостійно шукати роботу, приховуючи свій діагноз, іноді знаходить варіант, часто-густо далекий від отриманої спеціальності. Після випробувального терміну їй залишається два шляхи: повідомити роботодавцю діагноз, ризикуючи бути неприйнятим, або далі працювати з важкими, іноді обтяжливими для здоров’я навантаженнями. Як свідчать факти, частіше вибирається останній варіант. Зазвичай це закінчується звільненням за власним бажанням через неможливість виконувати обов’язки за станом здоров’я.
Річ у тому, що навіть найлояльніший роботодавець не зможе, навіть якби хотів, взяти на роботу людину, котра втратила кваліфікацію за місяці, а то й роки перебування в психіатричному закладі. Тож напрошується несподіваний висновок: головна причина не в упередженому ставленні до таких людей, а в дезадаптації внаслідок тривалого перебування в лікарні. І він дає привід для певного оптимізму: змінити методи роботи все ж легше, ніж людські стереотипи.
Доброю новиною є й те, що для вирішення проблеми, про яку йдеться, не треба нічого винаходити. З досвіду розвинених країн відомо, хто може започаткувати зміни в цій сфері. Йдеться про громадськість. Саме вона ініціювала рух за дотримання людських прав у середині ХХ ст. і примусила західні держави досягти тих соціальних стандартів, які ми нині бачимо. Саме на громадські організації, а не на державу покладають надії соціально незахищені верстви населення.
Чим же українські громадські організації відрізняються від західних? За всієї їхньої відданості, жертовності і бажання працювати — браком почуття власної значущості і віри в себе. Тому вони діють локально, практично не розвиваючись, витрачають всю свою енергію і ресурси на «вибивання» жалюгідного фінансування в органів влади.
Вихід з ситуації не в тому, щоб чекати допомоги від держави. Реальність така, що цієї допомоги можна не дочекатися взагалі. Є значно більш ефективне рішення — зібрати разом всі організації, які діють поодиноко і мають бажання працювати, ресурси або досвід. Разом вони можуть стати силою, на яку держава і суспільство звертатимуть увагу. А перший важливий крок — повірити у власний потенціал і позбутися «психології прохачів».

Павло КОВТОНЮК, Юлія ДУНАЄВСЬКА, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:

• УВАГА, СИНДРОМ СУХОГО ОКА!
• БЕРЕЖІТЬ НЕРВИ!
• НА ГОРИЗОНТІ — «ТРИГОЛОВИЙ» ГРИП
• ЧЕРЕЗ КОНСЕРВАНТИ ДІТИ СТАЮТЬ НЕСЛУХНЯНИМИ
• ЗНІМАЄ СТРЕС ЗА... ХВИЛИНУ
• АТАКА НА ГЕПАТИТ С
• БІОЧИП КОНТРОЛЮЄ САМОПОЧУТТЯ СПОРТСМЕНІВ

назад »»»