ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
ВІЙНИ НЕМАЄ. А ВТРАТИ Є...

У військових статутах чітко виписані правила поведінки під час практичних занять з бойової підготовки. Командири, які їх дотримуються, зберігають своїм підлеглим здоров’я і життя, принаймні зводять до мінімуму ризик заподіяння їм шкоди. А ось в одній з частин Білоцерківського гарнізону знехтували цією істиною: під час виконання стрільб офіцер — керівник занять — абияк поставився до виконання своїх функціональних обов’язків. «Результат» не забарився: один солдат застрелив іншого. Не навмисне, а жартома... Та хіба батькам загиблого від цього легше?
Серед багатьох ганебних явищ, успадкованих українською армією від радянської, особливо прикро вражає так звана дідівщина: саме вона, як свідчать соціологічні опитування, що проводяться офіцерами серед молодого поповнення, найбільше відлякує молодих людей від війська, змушуючи їх всіляко уникати призову.
...Рядовий Павло Андріївський проходив службу у славнозвісній Залізній дивізії, що дислокується на теренах Західного оперативного командування. Додому повернувся в цинковій труні. За яких же обставин загинув хлопець? Може, під час вартової служби? Чи внаслідок власного недбальства на вогневому рубежі? Ні: дев’ятнадцятирічного хлопця позбавили життя покидьки — товариші по службі. За те, що, повернувшись з відпустки, віддав їм лише частину грошей, які йому дала мати на кишенькові витрати.
Фактів «дідівщини» можна навести чимало. Було б вкрай несправедливо звинувачувати в цьому явищі лише офіцерів. Адже майбутніх вояків впродовж 18 років виховують школа, сім’я, загалом все наше суспільство. А які в ньому домінують цінності — відомо. Однак далеко не всі командири переймаються долями своїх підлеглих, заплющуючи очі на ті неподобства, що кояться в солдатських колективах. Скажу більше: окремі з них самі почуваються «дідами».
«Близько 23-ї години 30 хвилин капітан Марчук (прізвище з етичних міркувань змінене), контролюючи виконання розпорядку дня, прийшов до 2-ої роти для перевірки несення служби добовим нарядом. Проходячи спальним приміщенням, помітив молодших сержантів Гусака і Патентного, які сиділи на ліжках і вечеряли. Під одним з них він побачив пляшку горілки і пляшку пива. На висловлені офіцером зауваження Гусак відповів, що спиртного вони не вживали. Після цього капітан Марчук, нічого не кажучи, схопив пляшку з горілкою і завдав нею сильного удару по голові Патентного, від чого той упав на ліжко, а пляшка розбилася. Після цього пляшкою з пивом завдав сильного удару по голові Гусака».
Це — витяг із розслідування військової прокуратури гарнізону, у якому сталася ця НП. Патентному пощастило: тілесні ушкодження, яких він зазнав, не становили загрози його життю, а ось Гусаку з «проникаючим пораненням роговидного склерального краю правого ока і роговиці лівого» довелося більше місяця лікуватися у військовому госпіталі. І хтозна, чи не дадуться взнаки наслідки такого «спілкування» з офіцером у майбутньому.
— Самі ж винні,— скаже дехто, прочитавши ці рядки.— Хіба можна пиячити в казармі? Звісно, що не можна. І не лише в казармі, а й взагалі під час служби. Але й наводити в підрозділі статутний порядок подібними методами теж не можна.
За 16 років існування Збройних сил України змінилося сім міністрів оборони. І всі вони переймалися їхнім іміджем, вважаючи, що потрібно якомога більше знімати про армію фільмів, всіляко популяризувати зі шпальт газет і телеекранів військову службу. Але...
Можна зняти сотні кінофільмів, написати сотні повістей і романів, а імідж війська залишатиметься вкрай низьким, якщо в ньому травмуватимуться й ітимуть з життя воїни-строковики. А подібні «НП» стали для нашого війська буденним явищем. За словами начальника головного управління військової служби правопорядку ЗС України генерал-майора Сергія Глєбова, у 2000–2005 роках вони недорахувались 154 військовослужбовців. Так, серед них є офіцери, прапорщики, ті вояки строкової служби, які загинули за межами частин. Але переважна більшість з них пішли з життя під час виконання службових обов’язків. А скільки за останні 16 років воїнів-строковиків повернулися додому інвалідами? Або такими, що перенесли в армії захворювання, які з плином часу ще нагадають про себе? До кого вони звертатимуться, аби довести причинний зв’язок між, скажімо, травмою, отриманою під час служби, й інвалідністю?
Деякі чиновники Міністерства оборони запевняють: щороку в українському війську кількість загиблих, травмованих зменшується. Це справді так. Але ж не забуваймо про те, що і його чисельність дедалі зменшується...
Можна довго моралізувати з приводу того, що дехто з командирів вбачає у своїх підлеглих лише виконавців своїх наказів, «забуваючи», що держава поклала на них відповідальність за їхнє здоров’я і життя. Та самими моралізуваннями, як і констатацією фактів, подібних до тих, що я навів вище, нічого не зміниш. Хоча, звісно, говорити про них потрібно, бо замовчування лише на руку тим, для кого здоров’я і навіть солдатське життя нічого не варті. Потрібно вживати конкретних заходів до таких горе-командирів. Останнім часом міністр оборони Анатолій Гриценко позбавив військових звань кількох офіцерів, які зловживали своїм службовим становищем. Зокрема, брали хабарі, виявляли службову недбалість. Але я не пам’ятаю випадку, коли б подібне покарання застосували до офіцера, в підрозділі якого загинув солдат або ж він власноруч застосував до нього фізичну силу. А шкода.
Майже 18 років тому останні підрозділи Радянської армії, у складі яких були й українські хлопці, залишили Афганістан. Нині в жодній «гарячій» точці світу немає українського солдата, а українське військо зазнає втрат, українські матері, проводжаючи синів на службу, не впевнені, що дочекаються їх живими і здоровими. Хто й коли покладе цьому край?...

Сергій ЗЯТЬЄВ

також у паперовій версії читайте:

• ЗАПЛЯМУВАВ ЧЕСТЬ МУНДИРА
• ЧИ РОЗПРАВИТЬ КРИЛА «АННУШКА»?
• Є ТАКИЙ ІНСТИТУТ...

назад »»»