ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МАНДРИ
ВІЧНИЙ ПОЛІТ ЛЕЛЕКИ
З-поміж щохвилинних прикмет мандрівки з Києва на Полісся назавжди закарбувались — в очах, у пам’яті, на губах — яблуневі сади в придорожніх селах. Запам’ятались такою небаченою рясотою яблук, що хоч гілки підпирай. Якраз на великий Спас застукотить по нашій землі густий градопад — білих, рожевих, червонобоких яблук. Звеселись, око, радій, душе...

На яскравому яблуневому гобелені дороги не такими вже й похмурими видавались пустки вікон, запалі дахи тваринницьких ферм (хоча змиритись з цим ніколи не зможу), не були вдивовиж, хай ще й не всюди, телевізійні тарілки на дерев’яних хатах, не вразив дотепністю й розмашистий напис «Шалена черепаха» на борту маршрутки, яку ми обігнали... Зате добре гармоніювали з яблуневими хвилями високі дерев’яні хрести на перетині доріг, уквітчані кольоровими стрічками, з прибитими на них маленькими драбинками й молотками, як нам сказали згодом, на честь будівничих храмів. Що найближче до Рівного, то таких духовних опор ставало все густіше...

У пам’яті зеленого патріарха
З попередніх телефонних домовленостей я знав, про що буду розмовляти з Ярославою Гавриловою, про що допитуватися, які свої думки (досить суперечливі) перевіряти її знаннями, досвідом, багаторічною практикою заступника начальника управління культури і туризму — начальника відділу охорони історико-культурної спадщини і туризму. Не сумнівався, що Ярослава Кузьмівна здатна професійно поінформувати про кожну з понад 1760 пам’яток історії, 339 — архітектури та 84 пам’ятки монументального мистецтва Рівненщини.
Та, можливо, я перебільшую знання й вміння своєї співрозмовниці, адже за вузівською спеціальністю вона інженер-гідротехнік? Навіч переконався: ні й ні. Вона так образно, з такими деталями й точністю в назвах й іменах змалювала історичний поступ, культурні надбання, природну красу краю, немов це було її захопленням із шкільних років. «Саме так,— підтвердила здогад автора Гаврилова,— моя цікавість завжди була заполонена історією, а душа й очі — красою природи». Спілкуватися з ерудованою рівненчанкою стало напрочуд легко, і я погодився називати її просто на ім’я — Ярослава.
Усталилася схема: розповідаючи про історію і культуру краю, треба добросовісно перелічити музеї, храми, зaмки, назвати видатні постаті, переповісти легенди — й завершити опис знаком оклику, а то й трьома. Відступлю від традиції, та все ж не можу не назвати трьох святих імен, пов’язаних з Рівненщиною,— Григорія Сковороди, Тараса Шевченка і Лесі Українки. Їхнє слово та думка не лише живуть у споминах вдячних нащадків — вони благословляють, окрилюють відроджувальні культурні, мистецькі починання рівненчан.
Батечки мої, а як же обійтися без згадки про Олександра Купріна, про його зворушливу повість «Олеся»? Звісно, не забудемо чарівної лісової красуні, але згадаймо словом поліщука Ярмолу, який просить письменника навчити його писати хоча б своє прізвище («Мне бы только мое фамилие...») і з великими труднощами долає першу грамоту. А вже через півстоліття молодий партійний працівник Анатолій Мяловицький, який відповідає за політичну освіту населення, йде баюристою дорогою в поліському селі Борове, і вчителька, яка його супроводжує, бажаючи наочно продемонструвати успіхи в цій справі, зупиняє першого-ліпшого зустрічного запитаннями: «Коли було скасовано кріпосне право?», «Що таке галстук Столипіна?» — й дістає чітку й точну відповідь. Ось вона — «суцільна грамотність», от яка «висока свідомість»! Погоджуюся, інакше треба було навчати селян у радянські часи — не тільки закликами та гаслами, але й не так, як сьогодні, коли освіта на селі занепадає, закриваються школи, бо немає кого навчати. Довелось побувати в селі Снітин, на батьківщині людини трагічної долі, батька української гривні — Вадима Гетьмана, й почути від директора школи, що в нинішньому році в першому класі навчався лише один хлопчик Андрійко.
Не знаю, чому Купрін навіяв саме такий сюжет, але викреслювати його не буду. Власне, це теж наша історія, перебіг часу. А тяглість часу, сама вічність на Рівненщині на кожному кроці. Вічним сном сплять козаки-герої на полі Берестецької битви, новий час заяскрів на золотих куполах Свято-Покровського собору в Рівному й знову пролітний час посивів на руїнах Корецького замку, про які говоримо: вони пробуджують нашу історичну пам’ять...
Та ми знаємо, що людська пам’ять була й непоправно короткою. Єгипетські фелахи, аби збудувати собі житло, видовбували каміння із величних пірамід. Собор святого Петра в Римі будували з вічних цеглин Колізею, просякнутих кров’ю гладіаторів. І тільки в наш час всепланетним голосуванням Колізей проголошено дивом світу. Ще й досі чуємо луну від падіння хрестів і бань храмів на нашій багатостраждальній землі...
Нині спокутуємо історичний гріх, очищуємо пам’ять від міфічних ідеологем в риштованнях відбудов наших святинь. На Рівненщині духовне відродження — це вже спосіб життя людей. Залишається поширити сповна нове мислення і на природу, «зелену культуру» цього благословенного краю. Бо ж вона невід’ємна від культури, уречевленої людським серцем, розумом і талановитими руками. А природа — це культура, творена Богом. Дві культури — одне ціле!
Ось і зримий доказ: на Рокитнянщині, в урочищі Юзефін, до вас зашумить своїм листям старий кремезень-дуб. Мало сказати старий, він найдревніший живий корінь України: дубові — 1300 років. Зелений патріарх гостинно вітав дружинників князя Ігоря, певно ж, чув гру на гуслях і славного співотворця Бояна. Хіба можуть ще тісніше поєднатися природа, історія і культура! І вічний час...
Плин часу на Рівненщині — це жива ріка, неомірне небо, а в ньому живуть граційні лелеки. Вони довірливо обмахують вас своїми крильми повсюдно — в селі, на шляху, в лузі. Придивіться до льоту білого птаха з чорною ознакою. Лелека летить не тільки і не стільки в просторі, як у часі. З весни до осені, з одного лелечиного виводка до наступного — і так уже мільйон років. Простір вимірюється осяжними орієнтирами: вербою над річкою, хатою на долині, телеграфним стовпом, на якому лелека якраз і намостив своє гніздо. Та навіть коли червонодзьобий красень спланерує на край гнізда і застукотить радісно до пухнастих пташенят, його політ у часі триватиме, зафіксований велетенським комп’ютером землі. Так-так, ноосфера землі являє собою космічний комп’ютер. І колись людина зможе перевести візуально вічний політ лелеки на свій персональний комп’ютер. Навчиться і зможе...
...Схоже, тут автор вдається до містики. Та на Поліссі все можливе. Особливо на Білому озері...

Депутатську недоторканність — орлану-білохвосту
Від села Більська Воля до Білого озера всього нічого — як на старий вимір, то три версти. До заповідника, куди вдосвіта збирається на роботу лісничий Ярослав Устимчик, ще ближче. Сподіваюся, ми з ним ще стрінемося, а зараз, не гаючи часу,— на загадкове озеро.
Наступного дня, тільки-но птахи співом проклюнули ранок, я стояв на зеленому березі і дивився, ні, кожним атомом душі, кожною клітинкою тіла всотував неймовірний водний простір. Туристські путівники засмічують голову і зір мандрівника цифрами і датами. Площа озера — 453 гектари, а далі зацитую медичний рядок: «вода з високим умістом гліцерину». А мені озеро бачиться як велетенська чаша в зеленій оправі, по вінця наповнена прозорим білим мускатом. Довідкову плутанину з глибиною (20 метрів, а в інших рекламниках — 27 і 40 метрів), виправимо поетичним порівнянням: Біле озеро — мов бездонний небесний купол вершечком донизу. Дно озера встелене білим крейдяним покривалом, що й підказало людям його назву. З глибинних карстових лійок, з придонних джерел струмують теплі води, що не дають озеру затягтися взимку кригою. У чистій прозорій воді риби не лічено — ляща й карася обдурити неважко, а от щуку й вугра треба довгенько повудити...
Перші сонячні промені пронизали поволоку молочного туману, і озеро враз заграло райдужним блиском брижистих хвиль, накочуваних прохолодним вітерцем. Озеро манить, озеро кличе у свої ласкаві обійми... Першим відв’язує човника від березового обапола вихрастий рибалка. За ним пробує ногою воду клуша-мама, а дітлахи вже обігнали її: один за одним з радісним лементом — шубовсть у воду...
Звідки вони? Півколом над озером, у тінистому лісі, розмістилась оздоровча база Рівненської атомної електростанції. Її директор Леонід Іванович Будзь і нас прихистив у дерев’яному будиночку на два чудових ранки. Знайомлячись, розповів: 23 роки працював у селі неподалік головою колгоспу, тепер, коли на землі з’явилися «нові хазяї» з голим приватницьким інтересом, прийняв запрошення управління соціального розвитку АЕС очолити оздоровчий комплекс і взятись до звичної справи: дбати про відпочинок людей. На базі — 86 будиночків на 412 місць, працює лісове містечко тільки влітку, витрати на оздоровлення атомників і їхніх сімей чималі — два мільйони гривень. Збирає комплекс з відпочивальників лише двісті тисяч гривень, решту покриває без найменшої тяганини станція. Усе, як колись: головне — людина, її праця, відпочинок, здоров’я...
Ностальгійно подивувався: я потрапив у куточок колишнього «радянського раю». Молоді мами, а при них «куча мала» дітлахів — своїх і сусідських. Засмаглі глави сімейств неквапно потягують пивко і обговорюють, як на вечір вигадати шашличок. Волейбольний майданчик порожніє лише в пік полуденної спеки. На танцювальному майданчику вже й після відбою благають заграти ще хоча б разок. І, звісно ж, на Білому озері замовляють «білий» танець... Признаюся, серце затремтіло щемливим спомином. Чистим, сновидним...
Біле озеро дарує цікаві знайомства, несподівані відкриття. Ще в Рівному, в обласній держадміністрації, зустрілися з киянином Іваном Орендочкою. Він як шеф-редактор газети «Культура і життя» заповзявся вирішити питання про відкриття в Рівному кореспондентського пункту. Можна скрушно похитати головою, що в краї Острозької академії, на землі гоголівського Тараса Бульби, на батьківщині Пересопницького Євангелія, на якому складають присягу президенти України, не було так довго постійного (і обов’язково талановитого!) представника авторитетної української газети. Мені видалося, що співрозмовники — Іван Михайлович і начальник управління культури і туризму, заслужений працівник культури Ярослав Миколайович Мельник — справу успішно владнали. А я подивувався з популярності в цьому краї імен Ярослава, Ярослав — уже втретє їх називаю.
Не відмовився Іван Орендочка хоч раз поранкувати на Білому озері. І тут не зрадив своїй непосидючій вдачі. Натрапив на золоту жилу: з озерного дна раз у раз піднімав дивовижне осклене каміння. Майже на кожному камінці відшліфоване кружальце-дзеркало, яким можна запустити лазерний промінь у космос і крізь яке можна зазирнути в мільйоннорічну глибінь, коли після тектонічного зламу утворилося Біле озеро. Увечері розклали в ряд камінці на столику перед будиночком і мимоволі вихопився подив: перед очима замелькали рибки й ящірки, слоники й видри, орли й черепахи — і серед них виразна фігурка неандертальця. «Каменяр!» — шанобливо сказав про Івана Михайловича мій щирий і добрий друг, характеризуючи цим словом його не тільки як збирача каміння, а насамперед підкреслюючи мотив відомого вірша Франка.
І знову про час. Він вічний, безкінечний і водночас непідвладний. Тільки-но обмізкували завтрашній день, як Київ по мобільнику наказав: додому. Білоозерський лісничий Ярослав Устимчик тільки й встиг нас провести. А як хотілося поблукати Рівненським природним заповідником, побувати на розкішних болотах — Сирій Погоні та Козі, біля озера Сомино, визиркати гордого орлана-білохвоста, вислідити невловимого лелеку чорного... Я розмовляв з Ярославом і мимоволі милувався ним: інтелігентний, освічений — бакалавр, магістр ще й вищедипломник, у білій, з голочки, формі... Сам я з лісникової сім’ї — знаю, яка це непроста робота, особливо в природному заповіднику. Виростити кожне деревце, в лунці долоней випестувати ніжну квітку, уберегти від браконьєрської кулі найменше звірятко.
Подумалося: наш Президент бореться за скасування депутатської недоторканності. Свого доб’ється, бо він з народом. А вивільнену депутатську недоторканність, з усіма її вигодами й пільгами, передамо орлану-білохвосту, іншим «червонокнижним» птахам і звірям, усій українській природі.
Гадаю, природоохоронці зрозуміють і підтримають мене. Чую голос серця: треба повертатися в зелені обійми Полісся.
Я повернуся.

Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:

назад »»»