ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
СЛІДСТВО ВЕСТИМУТЬ ЗНАВЦІ З МВС
Сьогодні, 10 серпня, спливає термін, коли органи прокуратури мають передати до органів внутрішніх справ кримінальні справи, котрі стосуються низки особливо тяжких злочинів проти людини, зокрема вбивств і зґвалтувань. Закон про це був ухвалений ще 19 квітня 2007 року, але набрав чинності лише з першого липня. Справа досить непроста, і щоб зрозуміти сутність процесів, котрі нині відбуваються в системі досудового слідства, варто трішки зазирнути в не дуже сиву давнину.

ПРОКУРАТУРА СКИНУЛА З СЕБЕ ТЯГАР РОЗСЛІДУВАННЯ ВБИВСТВ
З історії питання
До Великої Вітчизняної війни право провадити слідство мали, згідно з кримінально-процесуальним кодексом, лише два державних органи: народний комісаріат внутрішніх справ і прокуратура. Тодішній НКВС за своєю структурою мало нагадував нинішнє МВС. Він опікувався величезною кількістю питань: від витвереження п’яних до викрадення за кордоном секретів атомної бомби, від риття зрошувальних каналів до конструювання стратегічних бомбардувальників. Однак слідством там займалася зовсім невеличка група військовослужбовців, котрі працювали в підрозділах Головного управління державної безпеки НКВС. У 1954 році ця структура разом зі своїм штатом остаточно відокремилася від системи органів внутрішніх справ, утворивши Комітет (КДБ) на правах самостійного міністерства. Співробітники комітету розслідували усе, що тоді називали «антирадянщиною», тим часом як прокуратура вела слідство, коли йшлося про «мирні» види злочинів, тобто убивства, зґвалтування, пограбування та інші справи, де політикою й не пахло.
Якщо хтось думає, що за часів Сталіна в плані криміногенної обстановки був залізний порядок, той глибоко помиляється. Насправді люди тоді намагалися ввечері на вулицю не виходити, бо тільки-но починало сутеніти, як необмеженими господарями нічних міст ставали банди грабіжників та хуліганів. Невеличкий, порівняно з нинішніми часами, штат працівників Головного управління міліції НКВС не міг з ними впоратися та й не дуже намагався це робити. Злочини зазвичай реєстрували лише у випадках, коли люди самі ловили злодія і приводили його, зв’язаного, до міліції. Звідси й виникала ілюзія стовідсоткового показника їхнього розкриття.
Ситуація змінилася за хрущовської «відлиги», коли вгамувати вуличну злочинність взялися добровільні народні дружини, кістяком яких стали трудові колективи підприємств. Це, до речі, була ініціатива знизу — людям набридло боятися хуліганів, й вони, очолювані своїми активістами, самі почали патрулювати вулиці. Лише потім указами про широке залучення громадськості до охорони громадського порядку цей процес був юридично оформлений.
Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років народні дружинники ловили таку велику кількість злодіїв, що нечисленні слідчі прокуратур районної ланки фізично не встигали їх розслідувати, хоча в переважній більшості випадків треба було виконати мінімальний обсяг роботи: скласти протокол заяви про скоєння злочину, протоколи допиту потерпілого, підозрюваного, свідків, а потім написати обвинувальний висновок й передати справу до суду.
Аби пожвавити процес, вирішили створити в міліції свій слідчий відділ й доручити його працівникам розслідувати найбільш поширені злочини: пограбування, крадіжки, випадки шахрайства, хуліганства тощо. Такий указ у квітні 1963 року оприлюднила Президія Верховної Ради СРСР. Через деякий час цей указ продублювали в усіх союзних республіках, оскільки в кожній з них був свій кримінально-процесуальний кодекс (КПК), до якого належало внести зміни. Зокрема, Президія Верховної Ради УРСР видала відповідний указ в середині червня того самого року. Ще два тижні готували відомчий наказ Міністерства охорони громадського порядку (так тоді називалося МВС) про створення в його системі слідчих підрозділів, й відтоді міліцейські слідчі вважають 1 липня 1963 року днем народження своєї служби.

Система не була ні ідеальною, ні зручною
Спливло чимало води, й до КПК внесли ще чимало змін, через що навантаження на міліцейських слідчих збільшилося. Їм, зокрема, доручили розслідування всіх злочинів, скоєних неповнолітніми. Нині вже легше перелічити статті Кримінального кодексу, котрі лишилися в компетенції прокуратури. Їх, правда, донедавна було чимало — близько сотні. Правда, серед них є багато таких, котрі правоохоронці поміж себе називають «мертвими», як, наприклад, порушення звичаїв війни чи незаконне використання символіки Червоного Хреста, оскільки таких злочинів у нас в Україні, принаймні за часи її незалежності, ще не реєструвалося. Що ж до «живих», тобто найбільш уживаних статей, котрі розслідувалися прокуратурою, то їх можна поділити на три групи. Перша — умисні вбивства і зґвалтування. Друга — посадові злочини: зловживання службовим становищем, перевищення влади, хабарництво тощо. Третя — будь-які злочини, скоєні працівниками правоохоронних органів.
Не можна сказати, що така система була ідеальною чи принаймні зручною. Ось, наприклад, випадок з практики. Знаходять труп з ознаками насильницької смерті й порушують кримінальну справу за фактом навмисного вбивства, котре має розслідувати прокуратура. Убивцю, припустимо, знайдено, але при цьому виявляється, що причиною трагедії стала обопільна бійка. Тож справу треба перекваліфікувати з «навмисного вбивства» на «спричинення важких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого», котре має розслідувати вже не прокуратура, а міліція. Інший випадок: дівчина заявила про зґвалтування, прокуратура порушила кримінальну справу, карний розшук знайшов ґвалтівника, й тут з’ясувалося, що йому ще не виповнилося 18 років. Тож справу згідно з підслідністю треба передавати з прокуратури в міліцію. Або ще приклад: група громадян, застосувавши силу, захопила будівлю — завод, фабрику, магазин чи кінотеатр. Кримінальну справу порушують за статтею 294 Кримінального кодексу України — «Організація масових заворушень, що супроводжувалися захопленням будівель або споруд», яку, згідно з КПК, має розслідувати Служба безпеки України. Але коли виявиться, що рейдерами керував працівник правоохоронних органів, то справа переходить до слідчих прокуратури.
Але найбільше невдоволення міліції викликала ситуація з розслідуванням посадових злочинів. Щоб їх викривати, оперативним працівникам треба провести великий обсяг роботи: знайти людей, у яких чиновники вимагають хабар, переконати їх у необхідності співпрацювати, знайти певну суму грошей для передачі зловмисникові, спорядити людину диктофоном, котрий запише на плівку розмови. А коли зроблена вся найважча «чорнова» робота, ласий її шматок належить передати слідчому прокуратури. Невдоволення таким станом справ керівники МВС публічно висловлювали ще задовго до того, як міністром став Юрій Луценко, просто останній робив це гучніше за попередників.

Зайве з воза — прокуратурі легше
Слід зазначити, що, згідно з Конституцією України, прокуратура взагалі не повинна провадити слідство, однак, як зазначено в перехідних положеннях Основного закону, вона поки що виконуватиме цю функцію аж поки не буде сформована система досудового слідства та не будуть ухвалені закони, котрі регулюватимуть її функціонування. Якою буде ця система, поки що ніхто не знає.
За першим варіантом пропонувалося — вивести з системи прокуратури її слідчі підрозділи й створити на їхній базі чи то окремий слідчий комітет, чи то національне бюро розслідувань. Таку пропозицію висували керівники ГПУ ще навесні 2005 року, однак вона була відхилена. Як пояснював Генеральний прокурор України Олександр Медведько, основним противником цієї ідеї був тодішній міністр юстиції Сергій Головатий. Згідно з іншим варіантом прокуратура має розподілити підслідні їй статті між трьома іншими структурами: МВС, СБУ та податковою міліцією, а свої слідчі підрозділи ліквідувати.
Судячи з останніх подій, прокуратура пішла саме таким шляхом. Адже, погодьтесь, не дуже зручно одному й тому ж слідчому в одному й тому ж кабінеті допитувати і «білих комірців», підозрюваних у мільйонних розкраданнях, і бродяг, котрі, допившись до чортиків, зарізали товариша. Усього, згідно із згаданим нами законом про внесення змін до статті 112 КПК, до підслідності міліції, окрім убивств і зґвалтувань, передаються ще й такі статті, як доведення до самогубства, викрадення людини, насильницьке донорство, незаконна трансплантація органів, незаконне проведення дослідів над людиною та порушення прав пацієнта.
Таких злочинів в Україні скоюється порівняно мало: у загальній структурі злочинності частка вбивств і зґвалтувань разом узятих ніколи не перевищувала одного відсотка. У 2006 році, наприклад, з 420 тисяч зареєстрованих злочинів було 3220 вбивств і 993 зґвалтування. Слід зазначити, що показник розкриття вбивств дуже високий — близько 93 відсотків. Причина не в тому, що правоохоронні органи вправно ловлять кілерів, а в тому, що переважна більшість убивств скоюється на побутовому ґрунті, коли зловмисник нікуди не тікає й ніде не переховується, а, навпаки, сам викликає міліцію.
Що ж стосується нерозкритих злочинів цієї категорії, то їх за багато років накопичилося близько дев’яти тисяч: з них шість тисяч убивств і дві тисячі зґвалтувань. Саме цей баласт кримінальних справ, коли особа зловмисника не відома, органи прокуратури й збираються передати до міліції. Якщо особа правопорушника відома, вони доведуть слідство до кінця й передадуть справи до суду. А за злочинами, зареєстрованими після 1 липня, порушувати кримінальну справу та вести слідство буде міліція. Усього, за приблизними підрахунками фахівців Головного слідчого управління (ГСУ) МВС України, до тих 420 тисяч справ, котрі нині розслідують міліцейські слідчі, додасться ще шість тисяч.
Кожному зрозуміло, що таке збільшення навантаження на кожного з 10 тисяч слідчих системи МВС потребує й додаткових фінансів. Зокрема, начальник ГСУ Василь Боднар підрахував, що треба збільшити штатну чисельність слідчих на 1350 працівників та щороку додатково виділяти з державного бюджету 48,5 мільйона гривень лише на оплату їхньої праці. Однак при цьому він визнав, що від Міністерства фінансів такої підмоги чекати зась. Утім, як твердить східне прислів’я, не соромся просити собі верблюда — віслюка отримаєш напевне. Саме за таким принципом керівництво МВС й вибиває щороку додаткові кошти до свого бюджету.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ТИЖДЕНЬ РОБОТИ МІЛІЦІЇ В ДЗЕРКАЛІ СТАТИСТИКИ

назад »»»