ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
СІМЕЙНІСТЬ ЯК ІМПУЛЬС ТВОРЧОСТІ
Поняття «династія» застосовують до родин, де від покоління до покоління передаються фахова майстерність, виховні традиції. Як це досягається, чому вдається далеко не всім? Схоже, над усе впливають життєві орієнтири, духовні й моральні цінності. Прізвище Митропольських знане в академічному науковому середовищі. Дійсний член НАНУ Юрій Митропольський — один із найстаріших у складі Національної академії наук, присвятив життя математиці; син — член-кореспондент НАНУ — Олексій Юрійович, обрав геологію; біологом стала донька — кандидат наук Надія Митропольська.

СЬОГОДНІ — ДЕНЬ НАУКИ
Сторінки родоводу
Перші цеглини династії закладалися здавна. Батько Юрія Олексійовича — Олексій Митропольський після закінчення гімназії вступив до Петербурзького університету. По материнській лінії були в роду директор гімназії, викладач математики. Рано виявились математичні здібності Юрія Олексійовича. Майбутній академік з’явився на світ 1917 року на Полтавщині. Малюка охрестили, причому в селі Шишаки, де якраз у ті часи жив і працював видатний вчений, організатор і перший президент Української академії наук академік Володимир Вернадський.

«Важко в навчанні — легко в бою»
Справжні бої навряд чи бувають легкими. Протягом життя Юрію Олексійовичу довелося відчути і як непросто здобути знання, і як дістається перемога на війні. Щоб допомогти батькам, доводилось з 15 років поєднувати навчання з працею на консервному заводі. Іспит за перші сім класів гімназії хлопець склав екстерном. 1938 р. на відмінно закінчив середню школу, вступив на фізико-математичний факультет Київського університету. Паралельно вчителював у школі. На фізматі йому пощастило: серед викладачів були Б. Букрєєв, Г. Пфейффер, М. Боголюбов. Навчання перервала війна. Саме 22 червня 1941 року Юрій Митропольський, закінчивши третій курс університету, одружився з однокурсницею Олександрою Лихачовою. Разом вони пройдуть 60 подружніх років. А тоді, у 1941-му, шляхи молодят розійшлися: Юрій пішов на фронт, Олександра — в евакуацію. Дивно, як цей юнак, попри найскладніші обставини, усе встигав. Наприкінці 1941-го Юрій отримав від командування відпустку для завершення навчання в Казахському університеті. Вже маючи вищу освіту, закінчує артилерійське училище і бере участь у бойових діях, нагороджений тоді ж двома орденами Червоної Зірки. Певно, спрацювали гени. Дід Юрія Олексійовича, закінчивши Військово-медичну академію, все життя служив у Михайлівському артилерійському училищі й вийшов на пенсію у чині генерала. Другий дід під час російсько-турецької війни у 17 років добровольцем пішов на фронт, був тяжко поранений під Плевною і невдовзі помер. Бойове хрещення пройшов і батько Юрія Митропольського: воював протягом усієї Першої світової, яку закінчив полковником. Пізніше служив у Червоній армії. Кожен із них був відданим захисником Вітчизни, проте військовою династією родина Митропольських не стала...

Покликання перемагає
Юрій Олексійович зробив власний вибір і залишається вірним йому. Це — наукова творчість. Наблизитись до мети вдалося після демобілізації 1946 року. Повернувшись до Києва, в університеті обговорив з майбутнім академіком АН СРСР, двічі Героєм Соціалістичної Праці Миколою Боголюбовим можливість вступу до аспірантури. Микола Миколайович, з’ясувавши обставини, запросив його молодшим науковим співробітником до себе у відділ Інституту будівельної механіки АН УРСР (нині — Інститут механіки НАНУ), мовляв, тут і зарплата вища за стипендію аспіранта, і дисертацію можна підготувати й захистити швидше. Так і сталося: 1948 року Юрій Митропольський став кандидатом, а 1951-го — доктором технічних наук. Тема роботи — «Повільні процеси в нелінійних коливальних системах з багатьма ступенями свободи». Щоб не обтяжувати читача складною термінологією, зазначу, що вся творча діяльність Ю. Митропольського пов’язана з математикою і механікою, з 1961 р. він — дійсний член НАН України. Чимало з тих, хто досягає високої академічної сходинки, мають схожі біографії: керівництво дослідницькими колективами, закордонні відрядження, участь у наукових форумах, довгий перелік монографій і учнів. Та за цими формальними ознаками криються суттєві якісні відмінності. Не секрет: дехто, здобувши титул академіка, хизується собою, командує підлеглими, одне слово, спочиває на лаврах. Юрій Олексійович Митропольський залишається академіком, який активно працює. Творчий доробок вченого вражає: 52 монографії, загалом 745 друкованих праць, і в кожній Ю. Митропольський — дійовий виконавець.
Зі спогадів сина: «Згадуючи дитинство, пам’ятаю, що батько увесь час працював. 1953 року вперше погодився взяти відпустку. Всією родиною поїхали до Чорного моря. Бажаючи допомогти, я спробував нести батькову валізу, та не зміг її навіть підняти: самі книжки, більшість з них за фахом».

За крісло не тримався
Академік Ю. Митропольський збагатив вітчизняну науку фундаментальними працями основоположного значення. Рішення багатьох завдань природознавства пов’язано з вивченням коливальних процесів. Спершу подібні дослідження проводили в площині небесної механіки. Бурхливий розвиток радіо- і електротехніки, потреба враховувати динамічні процеси у машинобудуванні викликали необхідність у створенні нових методів дослідження нелінійних коливальних систем. Ідеться про дослідження диференційних рівнянь, зокрема в задачах, пов’язаних із коливаннями мостів, підйомних кранів, інших об’єктів, на які впливають вантажі. Цим проблемам присвячено численні праці академіка. Він започаткував загальний метод вирішення згаданих проблем. Фундаментальні висновки Юрія Олексійовича використовуються на практиці — для корекції орбіт супутників, у процесі запуску ракет, в оборонній промисловості.
Колеги і друзі знають Юрія Олексійовича як високоморальну і принципову людину. Він належить до рідкісної когорти вчених, хто не тримається за посади, а людей цінує за їхніми здібностями. Тридцять років академік Митропольський очолював Інститут математики НАН України. На той час діяли жорсткі закони, які не дозволяли залишатися на посаді директора після 60 років. Юрій Олексійович у належний термін залишив крісло адміністратора. Це аж ніяк не змінило темпів його творчої роботи, не зменшило кількості ідей, творчих задумів. Приклад Юрія Митропольського доводить — вченого визначають не звання, не посади, а винятково творча спроможність.

Батьки і діти
«У чому секрет наукового родоводу Митропольських?» — запитую сина глави династії — Олексія Митропольського. «У нас усе починається з авторитету батька. Він — взірець безкомпромісного, безкорисливого служіння науці. Людина вимоглива, водночас доброзичлива, терпима, з почуттям гумору. Можливо, династія — це певною мірою гени, а ще скарбниця найцінніших родинних традицій, вміння і бажання їх берегти й передати наступному поколінню. Не обов’язково, щоб усі обрали однакову спеціальність, головне — атмосфера творчості та взаєморозуміння. Зізнаюсь, батько мріяв, що я стану математиком, але мене приваблювало море, і він з повагою поставився до мого вибору».
Цілковито присвятити себе вивченню водної стихії Олексію Юрійовичу не вдалося — підвело здоров’я. Однак такий же цілеспрямований як батько, Олексій Митропольський не відмовився від своєї мрії. Він закінчив геологічний факультет університету, став морським геологом, геохіміком, геоекологом. Майже 40 років Олексій Юрійович працює в Інституті геології НАН України, нині є заступником директора. В його активі — понад 300 наукових праць, започаткування нових наукових напрямів — морська інженерна геологія, морська гідрогеологія, морська геоекологія. Олексій Митропольський відвідав дивовижні точки на земній кулі: наприклад, Яблуневий перевал у рідних Карпатах, крайню західну точку Африки неподалік Дакара, де розмістили дослідницьку станцію, протоку Дрейка, що відокремлює Америку від Антарктиди... Між іншим, той, хто пройшов цією протокою, має право носити у вусі сергу. На жаль, за браком коштів експедиції нині припинилися.
О. Митропольський разом із однодумцями на початку 1990-х років заснував Всеукраїнський доброчинний фонд «Геоекологія ХХІ століття». Основна мета — об’єднання зусиль вчених і широких кіл громадськості задля нормалізації екологічної ситуації. Втіленням цієї актуальної мети є і активна робота Олексія Юрійовича в Комісії НАН України з розробки наукової спадщини академіка В. Вернадського.
Надія — сестра Олексія Митропольського, як біолог займається суто земними проблемами — вивченням і розробленням нових технологій вирощування в умовах України лікарських грибів, здатних робити певну корекцію нашого організму, скажімо, виводити радіонукліди. За цю роботу Надія Юріївна у складі групи мікологів Інституту ботаніки НАНУ, отримала Державну премію України в галузі науки і техніки. Цікавим об’єктом є гриб шіїтаке, який на його батьківщині, в Китаї, Японії, називають еліксиром життя. Раніше вживати його могли лише імператори. Тепер, завдяки зусиллям українських мікологів, диво-гриб доступний широкому загалу.

Підсумки підбивати рано
Цього року Юрій Олексійович Митропольський відзначив своє 90-річчя. Продовжує працювати, приділяючи особливу увагу молоді. Не випадково саме академік Митропольський очолює в Комітеті з присудження Державних премій України в галузі науки й техніки сектор, що опікується молодими дослідниками. Юнь оточує його і вдома: серед його онуків — майбутні вчені, а також художник, бізнесмен.
Праця Юрія Митропольського на науковій ниві гідно оцінена. Він — Герой Соціалістичної Праці, а віднедавна й Герой України, лауреат Ленінської й Державних премій, кавалер численних орденів і медалей, серед яких — орден Ярослава Мудрого двох ступенів, орден Богдана Хмельницького, найвища відзнака Національної академії наук — Золота медаль імені Вернадського. Він сповна наділений рисами, які сам Володимир Іванович вважав визначальними для вченого — «сила духу, спокійна сміливість думки та небоязливість розуму».

Віра АНДРІЄВИЧ
також у паперовій версії читайте:

• НА МКС ВИРОЩУЮТЬ ГОРОХ
• ВИМІРЯЛИ ЧОРНУ ДІРУ
• ХТО ТАМ?

назад »»»