ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА САМОВРЯДУВАННЯ
ЯКЩО «НИЗИ» ЗРОЗУМІЮТЬ, ТО «ВЕРХИ» ЗМОЖУТЬ

Так вийшло, що учасником українського муніципального руху мені довелося стати вже на його, можна сказати, геополітично-визначальному етапі, тобто в липні 1996 року, коли у нашій країні вирішували, чи варто в її населених пунктах запроваджувати європейську модель місцевого самоврядування. У багатьох великих містах, центральних державних інституціях, зокрема Верховній Раді, тоді вирували настільки гострі, непримиренні дискусії, що, здавалося, в їхніх учасників кров у жилах закипала. Найдужче на свідомість звичайних людей «натискували» політики-комуністи: місцеві ради й надалі мають бути, мовляв, «органами радянського народовладдя», понад те — беззастережно дотримуватися вимог «демократичного централізму».

ДО 15-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ ФОНДУ СПРИЯННЯ МІСЦЕВОМУ САМОВРЯДУВАННЮ УКРАЇНИ

Піраміда влади: як знайти свій «поверх»?
Микола Пухтинський, голова Фонду сприяння місцевому самоврядуванню України, на політичні пристрасті реагував спокійно. «Хай там що проголошують на «червоних» мітингах,— із прихованою іронією ділився він,— але минуле нізащо не повернути. Якщо мільйони українських громадян дружно «розпрощалися» з Радянським Союзом і вирішили збудувати власну незалежну державу, то засвоїти систему європейських демократичних цінностей їм ніщо не завадить. Тож не гаймо часу — затвердження нової Конституції України забезпечує обнадійливі умови, за яких Верховна Рада зможе, нарешті, ратифікувати Європейську хартію місцевого самоврядування. Головне — не змарнувати шанс, який українській спільноті подарувала примхлива історія»...
Невдовзі ми пересвідчилися: у багатьох територіальних громадах щиро прагнуть утвердити самоврядні форми соціально-політичного життя, що приходили на зміну колишній жорсткій централізації влади й державному патерналізму. Подекуди діяли, без перебільшення, справді по-революційному, без озирання на офіційний Київ. У Львові, скажімо, враз не стало районних рад («органів радянського народовладдя!»), позаяк вони дружно оголосили про саморозпуск і передали свої повноваження міськраді. Що й допомогло, врешті, як розповідав мені тодішній голова Львівської міської ради Василь Куйбіда (нині він, до речі, народний депутат України), запровадити систему управління обласним центром за комунальними галузями (функції колишніх рад перебрали на себе відповідні районні адміністрації). Понад те: у міській територіальній громаді зуміли «переформатувати» управлінсько-кадрову політику, а також розбудити творчо-реформаційну ініціативу звичайних людей. Львівський експеримент став, як на мене, демократичним провісником масштабної муніципальної реформи, до якої тоді розпочали готуватися у містах і селах.
Чим пояснити, що її досі не завершено? Відповідь проста: надто багато постало всіляких перешкод, передовсім політичного, майнового, соціально-психологічного, ментального змісту... Тож Микола Пухтинський, певно, передбачаючи їх рутинно-гальмівний вплив на український соціум, ще влітку 1996 року запропонував реалізувати низку інформаційно-комунікативних заходів, які мали зруйнувати в суспільній свідомості авторитарно-централізаційні стереотипи. Першочерговою справою було заснування та щомісячний випуск наукового, аналітико-практичного і консультативного журналу «Місцеве самоврядування». Він мав стати, як пояснили під час розгляду моєї кандидатури на посаду головного редактора, «авторитетним порадником» для столично-центральної й регіональної еліти.
Та сталося, на жаль, не так, як гадалося... Хоча попервах, задля справедливості слід зазначити, що інтерес до нового часопису виявляли скрізь — у президентській адміністрації й Кабміні, профільних комітетах Верховної Ради. Ще б пак! Адже з перших журнальних номерів наша редакційна «команда» — заступник головреда Олександр Балабко, відповідальний секретар Олександр Чекмишев, керівники відділів Олена Седик і Юрій Сорока — розпочала, як кажуть, закликати центральну владу (насамперед тодішнього прихильника «залізної вертикалі» Леоніда Кучму) поділитися владою. З ким? Найперше з органами місцевого самоврядування! Бо саме воно, як писав київський філософ Микола Бердяєв, здавна поклало «відповідальність за долю суспільства на людину, її сили, на народ»; сформувало «особистість, котра здатна виявити себе в національному житті»... Тож справді демократичне державне керівництво має якнайкраще подбати, аби місцеве самоврядування знайшло свій «поверх» у сучасній піраміді влади.

Хочете творчої свободи? Роздобудьте спочатку гроші!
Ми не дуже вірили, звісно, що офіційний Київ одразу підтримає по-європейському потрактовану ідею владної децентралізації. Відтак прагнули якомога переконливіше, дохідливіше відтворювати на журнальних сторінках міркування народних депутатів, провідних науковців, а також регіональних лідерів, які на той час приєдналися до муніципального руху. Що, як довелось невдовзі пересвідчитися, викликало роздратування у президентській адміністрації. Добре пам’ятаю, скільки гнівних тирад виголосили на адресу «Місцевого самоврядування», коли в ньому з’явився гостропроблемний діалог із тодішнім головою Харківської міськради, президентом Асоціації міст України Євгеном Кушнарьовим. «Невже головному редакторові треба було їхати аж до Харкова,— дорікав мені поважний чиновник із президентської адміністрації,— щоб потім усім повідомити: тамтешня міськрада виступає проти офіційного центру, оскільки той начебто з пересторогою ставиться до першої української столиці, погано дбає про відродження її інтелектуального, науково-технічного потенціалу?! Ми не підтримуватимемо журнал, що змальовує наші реформаторські здобутки лише темними фарбами. Нехай ваша редакція зарубає це собі на носі»!
Власне, ніхто з тодішніх київських високопосадовців не збирався (крім, певна річ, наших співзасновників — Фонду сприяння місцевому самоврядуванню та Асоціації міст України) хоч якось допомогти журналу, що тільки-но зіп’явся на ноги. Не зарадили справі навіть два (!) відповідні письмові доручення президента Леоніда Кучми. Міністерство фінансів України їх, по суті, грубо проігнорувало. Редакція ж отримала «втішну» відповідь: «оказать финансовую помощь научному журналу «Місцеве самоврядування» в настоящее время не представляется возможным, поэтому советуем редакции полагаться на собственные возможности»...
Тож не дивно, що після дворічного жебракування (невеличкі пожертви надавали, до речі, лише міські ради) журнал «Місцеве самоврядування» перестав виходити у світ. Замість нього на інформаційних теренах з’явився незалежний часопис «Людина і влада». Він не лише перебрав на себе наукові, аналітико-практичні функції попередника, а й за кілька років вийшов на нову, значно вищу інформаційну орбіту. Свідчення цього хоча б те, що журнал «Людина і влада» 2000 року було акредитовано в Європейському відділенні ООН у Женеві.

Інформаційний вакуум: причини різні, наслідки — однакові
І все ж до щасливої розв’язки ще далеко. Численні спроби Фонду сприяння місцевому самоврядуванню вдосконалити інформаційно-аналітичний супровід муніципальних перетворень не дають втішних результатів. Радше, навпаки. Через брак коштів останнім часом перестали виходити у світ фахові журнали «Медіаполіс», «Столичний регіон», «Территория», «Столичний вісник», не витримала ринкової конкуренції громадсько-політична газета «Регион»... Та й часопис «Людина і влада» на кілька років був «законсервований», бо за вказівкою з президентської адміністрації Леоніда Кучми в 2000 році найзаможніші партнери нашої редакції водночас розірвали чинні угоди про інформаційно-аналітичну співпрацю. Чим завинили журналісти? На сторінках «Людини і влади» було надруковано гострокритичну статтю на захист Миргородського міського голови Василя Третецького — за допомогою Полтавської облдержадміністрації його незаконно, брутально усунули з посади (що стало приводом, до речі, спеціальної ухвали Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи).
Тим часом потреба в забезпеченні комунікаційно-аналітичного супроводу муніципальних перетворень стає все гострішою. Згадаймо, до чого призвів інформаційний вакуум, коли тодішній віце-прем’єр Роман Безсмертний вирішив із кавалерійського наскоку розпочати адміністративно-територіальну реформу в рідному районі, що на Київщині. Тисячі обурених жителів влаштували урядовому високопосадовцю справжню публічну обструкцію! Відтоді став популярним такий вислів: якщо «низи» не зрозуміють, то «верхи» нізащо не зможуть...
Що ж робити? Насамперед слід зважити на підсумкові рішення XI Всеукраїнських муніципальних слухань, що відбулися торік у Бердянську. Там дійшли однозначного висновку: до вдосконалення системи територіальної організації влади, децентралізації державного управління і розвитку місцевого самоврядування потрібно залучити якнайширші верстви населення. У країні треба створити умови, за яких сучасне, побудоване на європейських демократичних цінностях, місцеве самоврядування стало б реальним правом територіальної громади — жителів села, селища або міста — самостійно вирішувати питання тамтешнього життя у межах чинного законодавства. Бо саме до цього спонукає, до речі, Європейська хартія місцевого самоврядування, котру наша Верховна Рада ратифікувала ще в липні 1997 року.
Авторитетне слово у цих справах можуть сказати мас-медіа. Чому б не організувати при Фонді сприяння місцевому самоврядуванню України, скажімо, «Муніципальну медіа-групу — XXI», що налагодить функціонування кількох загальнонаціональних ЗМІ та редакційно-видавничого підрозділу?.. До цієї медіа-групи можуть, зокрема, увійти щоденна муніципальна газета, телекомпанія, Інтернет-видання відповідної спрямованості, науково-теоретичний журнал «Місцеве самоврядування» (той, що виходив упродовж 1996–1998 років). Принаймні, про такий інформаційний проект давно мріють у наукових, самоврядно-професійних колах. Отже, час переходити від слів до реальної справи.

Валерій КРАВЧЕНКО, головний редактор журналу «Людина і влада», експерт Фонду сприяння місцевому самоврядуванню України
також у паперовій версії читайте:

• КРЕДИТИ ДЛЯ ВЛАСНИКІВ ЖИТЛА
• СЕСІЯ НЕ ВІДБУЛАСЬ

назад »»»