ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МАНДРИ
САФАРІ: СОН НАЯВУ (ПРОДОВЖЕННЯ)

Де можна стати однією ногою в північній півкулі, а другою спертися на південну? І не вві сні, а справді наяву — на екваторі.
Горизонталь екватора поділяє Кенію навпіл. Нульова широта наближалась до нас не якимись географічними прикметами, а скупченням сувенірних крамничок, золотисто-червоним вбранням, розфарбованими обличчями заманювачів, які не випустять вас зі своїх обіймів, поки не сфотографуєтесь в їхньому півколі. Все за той же безвідмовний один долар.

На самому кам'янистому чолопку, де проходить незримий екватор,— різномовна товкотнеча: джипи, ландровери, автобуси... Туристи з усіх усюд... Тож торгівля сувенірами — на всю котушку. У великій дощаній клуні ряди різьбяриків із ебонового дерева — слони, носороги, жирафи, антилопи, зебри, страшні й веселі маски і купи тарілок, намиста, браслеток, каблучок. Не лякайтесь захмарної ціни, яку вам назвуть, оком не змигнувши, за будь-яку іграшку. Торгуйтесь: для африканця — це і хитрість, і розвага, і насолода. За кілька хвилин активної жестикуляції вартість скинуть наполовину. Та не спиняйтесь. Наостанок придбаєте симпатичного бегемотика за дві-три сотні кенійських шилінгів.
Праворуч від вхідних дверей — жвава торгівля сертифікатами: ти перетнув екватор. У обрамленні кенійської «великої п'ятірки» впишуть прізвище, дату і час, коли ти притиснув підошвою екватор до землі. Гарна пам'ятка: зелений сертифікат (рожевий — для жінок) переді мною на стіні, коли за робочим столом пишу ці рядки...
Сертифікат без фотодоказу ще не документ. Екватор тягнеться через Кенію тисячею кілометрів. У якомусь путівнику я бачив вишуканий металевий екваторіальний знак. Де ж ми — вручну склепане табло EQUATOR на трубчастих ногах. Та від того знімок вийшов справді мандрівний, загадковіший.
Може, ще походити, дослухатись, як гуде екватор? Та Міну розчиняє дверцята ландровера: в дорогу...

Привід із бушу — буйвол
Дивна річ: скільки я не шукав на детальній карті нашого дорожнього маршруту природний парк під назвою «Sweetwaters» («Солодка вода» — навіть в російських довідниках пишеться лише англійською мовою), не міг знайти про нього жодної згадки. Позаду залишились Масаї-Мара і Накуру, попереду нас чекають заповідники Самбуру, Абердере, Амбоселі — підкреслюю їх на карті червоним фломастером. Поміж вчора і завтра має текти «Солодка вода», отже, саме сьогодні ми маємо дістатись англійського парку.
Проминули чайні й кавові плантації на схилах довгих пагорбів, помилувались сріблом водоспадів Томсона над містечком Ньяуруру, зблиснула сніговими піками гора Кенія, а зосереджений Міну і не думає збавляти швидкість. Де ж ти, загадкова «Sweetwaters»?
Раптом наш ландровер пірнув у тунель, прокладений через зелений буш — густий чагарниковий підлісок. За кілька хвилин ми погромадили наші натоптані рюкзаки на ґанку приземкуватої будівлі зі світлою ресторанною верандою. Великий кемпінг, розкрилений убік савани, одразу вразив і полонив красою. Ніде ми не зустрічали таких повновидих канделябрій — дерев за формою бронзових канделябрів. Ніде не зустрічали таких розкішних акацій під велетенським зеленим брилем. Двома рядами вишикувались дерев'яні навіси, а під ними на палях (засторога від живої дрібноти) осаднились блакитні намети з вхідними пологами на металевих змійках. Здавалося б, намет — притулок ненадійний, вітрам відкритий. Після вечері при лампах-свічах, лаштуючись на ночівлю, переконались, що зручностей в м'якостінних домівках навіть на зірочку більше, ніж і у чотиризіркових лоджах. Останній «писк» — обтягнута барвистою байкою грілка в ліжко на ніч...
Розгадка назви «Sweetwaters», підвищеної вишуканості й зручностей кемпінгового побуту і навіть задушевного вітання «Джамбо!» відразу відкрилась, коли ми дізналися, що заповідник «Солодка вода» перебуває в приватній власності. Це означає суворий єгерський режим, посилена охорона з «Калашниковим» у руках красунь-чорнявок у військовому однострої (жодна з них не дозволила себе сфотографувати), і, звичайно, найцікавіші, а то й екзотичні маршрути.
Перший з них — до вільних шимпанзе на вільному острові посеред бушу. До кенійського заповідника тварин завезли з Уганди, де їм жилося не просто незатишно, а й небезпечно через браконьєрів. Нині на території «Солодкої води» мавпам просторо й розгонисто, щоправда, все ж за міцною дротяною огорожею. Поведінка шимпанзе, особливо самців,— непередбачувана. Одна справа, коли вожак виконує «танець дощу»: залазить на дерево, схопившись за гілку, гойдається на одній руці, зриває тонкі галузки й розмахує ними... При цьому не спускає очей з самиці й дитинчат, які зачаровані танком, і задоволено мружиться, причмокує губами.
Та, не приведи Боже, зневажити шимпанзе поглядом чи роздратувати необережним жестом, де й подінеться природна статечність і повага до сусідів й людини. Гнів і лють з'являться на перекошеному обличчі, очі палатимуть ненавистю, все навкруг оглушиться роз'ярілим зойком і барабанним стукотом ногами й руками. Стійте, стережіться, мерщій втікайте!
У цьому ми переконалися наочно, коли «містер Фантастик» (так ми назвали попутника Климова за його миттєвий подив перед кожним звірятком і найменшою пташкою) вирішив, що дротяна огорожа поставлена для шимпанзе, але не для нього, нестримного і безстрашного. Звісно, він не міг просунути руку в дрібну дротяну чарунку, але фотооб'єктив проходив. Майстер себе не поважав би, коли б не скористався такою удачею. Що тут зчинило подружжя шимпанзе (читай вище!). Додайте до цього біганину й шарпанину вздовж довгої огорожі й несамовитий лемент на всю округу. Фотомисливець залишився задоволений: він устиг кілька разів перезарядити апарат, що стріляв спалахом.
Далі ми поїхали до Морані. Написав просто: «до Морані», немов кожен знає, що це чи хто ховається під цим іменем. Насправді за цим — ціла історія, яку варто переповісти. Кілька років тому єгері врятували в савані маленького носорожика, мати котрого загинула від безжальних куль браконьєрів. Усе через свій ріг, який нетлінний міф наділив чудодійною силою. Тим із більшою турботою виходжували маленького сироту з бугорочком майбутнього рогу.
Порятований віддячив великим зростом, богатирською силою і не одним рогом, а двома. Перший довгий, вигнутий козацькою шаблею, та й другий нівроку, як короткий кинджал. Перед такою грізною зброєю не встоїть жодний супротивник — справжній чи гаданий, адже ми знаємо, що носороги бачать погано й торпедою несуться на шум або запах. Але тут вийшла бажана осічка.
Морані (так ласкаво назвали годованця) виріс сумирним велетнем, випещений смачним кормом і добрим доглядом. Звичайно, він став приманкою для туристів. Морані оселили у просторому загоні. Через хитромудру вхідну пастку, неподоланну для носорога, заходимо з єгерем з рушницею на ремені у приватні його володіння. Охоронець ставить біля дерева мисник зі смачним кормом і тварина не потребує особливого запрошення.
Починається бенкет. У Морані — свій, у нас свій: кожен хоче привезти додому фотодоказ своєї хоробрості. Так-так, бочком до Морані,— кладеш долоню на круту спину і молиш, аби швидше зблиснув об'єктив, і не знаєш, куди дивишся: в очко апарата чи на переконливий ріг, присмирілий зараз над мискою. Та це як: не бійся гранати — вона ручна... Проте ніхто не відмовився від «знімку століття»: сам-один, з друзями (я з Володимиром Мостовим), з іншими туристами. Причому, коли в групі, то жінкам поступаються місцем попереду, вони безоглядніші, одна сміливиця навіть поторсала Морані за вухо...
Із добрим зарядом адреналіну повертаємось до кемпінгу. Я не забуваю про очікувану зустріч зі ще одним репрезентантом «великої п'ятірки» — буйволом. Звичайно, ми зустрічали буйволів в усі дні мандрівки: невеликими стадами, попарно, гордих одинаків, які над усе цінували свою свободу. Але до цього на побачення з буйволами їхали ми, виглядали круторогих у трав'янистих балках, на сонячних галявинах серед підліска, а то й на відкритій савані.
До кемпінгу, де спинилися на сьогодні, а, головне, до вечора, буйволи приходять самі. За правим краєм наметів брижиться в сонячних променях штучне водоймище з утоптаними до нього стежками. Перші дні різномасне населення парку недовірливо снувало береговою окрайкою (навпроти десятки людських очей!), а згодом призвичаїлось і щодень надвечір — до водойми, до солодкої води. Право першого ковтка, переконались самі, належить, крутобокому буйволу.
Як от зараз. Із призахідної багряниці, з темно-зеленого бушу випірнає, мов привид, тварина, котру не сплутаєш, як це буває з антилопами, із жодним мешканцем савани. Іде, ні, виступає його величність буйвол. До води простує гора сталевих м'язів, увінчана могутніми, грізно загнутими рогами. Не підступись, обійди стороною. Найперше це стосується задирливих левів. Інколи пихатці піддаються спокусі відбити від стада буйволеня чи ослабленого родича. Буйволи займають кругову оборону і відбивають нерозсудливий напад.
Зрідка (про це розповідають як про легенду), коли гордий «цар звірів» не дасть дорогу велетню, то почнеться двобій не на життя, а на смерть. Чеський мандрівник у парку Кідепо натрапив на великого кафрського буйвола, який, смертельно поранений, стікав кров'ю. У ста метрах від нього лежав мертвий лев. Вони — рівносилі супротивники. Прийми їх з шанобою, земле савани...
Та перегорнемо трагічну сторінку. Наш знайомець вступає у воду і п'є досхочу, не озираючись, не піднімаючи голови. Ніхто не насмілиться порушити його вечірній ритуал. Тільки буйволовим пташкам богатир савани дозволяє санітарювати на його спині, у вухах і навіть у ніздрях. Нарешті обважнілий буйвол виходить з води. Тепер ваша черга, саванна дрібнота. Останнім до солодкої води підкрадається полохливий бородавник.
Нічне сафарі із задоволенням завершую тим, що в світлому кружалі від ліхтарика заношу в дорожній щоденник четвертого сусіда з «великої п'ятірки» — буйвола (BUFFALO).
Добровільно полишати «Sweets- waters» не хочеться, але Міну показує на годинник: завтра в сім ранку — на заповідник Самбуру...

Дік-дік проситься на руки Сам-буру, мов два удари в барабан.
Двічі клацнув щелепами крокодил у річці біля лоджа, ловлячи на льоту кинуту туристом приманку-кістку.
Замолотила по підвіконню лапками, мов барабанними паличками, вертка мавпочка-верветка, яку спеціальний охоронник відганяв від обідніх столів у ресторані.
Справжні звуки барабанів розсипались у повітрі, коли після вечері воїни племені Самбуру виконували для туристів танець мисливців на лева.
Нарешті, вранішній дощ забарабанив по даху рубленого лоджа, викликаючи нас у мандрівку по заповіднику...
У парку Самбуру — своя історія з трагічною ознакою. Заповідник заснувало 1962 року подружжя Джой і Джон Адамсон. Чоловік із головою поринув у турботи парку, а Джой Адамсон уславилась як борець за збереження природи Африки і автор відомих книг про левів і гепардів: «Народжена вільною» і «Пипа кидає виклик». Адамсони лікували поранених тварин, вигодовували осиротілих звіряток і повертали їх у природу. Та в 1980 році куля оскаженілого браконьєра обірвала життя подвижниці Джой.
Тож ми із якимось почуттям провини за людську жорстокість ознайомлювались із заповідником — зеленим пам'ятником Джой, намагались не проворонити жодного мешканця парку. А тваринний світ Самбуру не лише багатий, а й унікальний. Тут ви зустрінете рідкісну жирафову газель-геренуку, зебру Греві, названу на честь французького президента, шаблерогого орікса, нільського варана, котрий любить поніжитись на сонці на чолопку червоного термітника.
Раптом нашу машину спиняє на дорозі двійко мініатюрних, навіть іграшкових звірят, котрих можна віднести до крихітних антилоп. Невже це вони? Я про них мріяв, я їх побачив. Так, це дік-діки. Вони зовсім не бояться людини, дивляться на вас великими очима-ліхтарями так довірливо, немов просяться на руки. Вони безстрашні, не зачіпайте їх, не зраджуйте їхньої довіри, бо одразу стануть у войовничу позу і спробують підштрикнути вас своїми гострими ріжками.
Ми порозумілися. Досхочу надивившись на дивних істот, дік-діки зійшли з дороги і розтанули у високій траві. Не описуватиму довершеність і красу цікавих створінь, бо, не дай Боже, це зародить моду тримати одомашнених тваринок у людських оселях, як тішаться нерозумні любителі крокодильчиками й свинками, маленькими кониками й рідкісними птахами. До нас мода не дійде, а, скажімо, для багатих американців немає нічого, що б спинило їхні вигадливі примхи.
Ніхто нас більше не спиняє в дорозі, хіба що самі просимо Міну пригальмувати, коли обабіч із кущів випорхують сріблясто-сиві цесарки чи спланерує з гілки на гілку Токо — птах-носоріг, коли засвітить діамантом ока орел, що вмостився на пагорбку, або на маківці акації стане на довгі ноги диво з див — птах-секретар, який нагадує писаря з гусячим пером за вухом.
Я прикипів до віконця, Наталя і Василь сторожують з фотокамерами під відкритим дахом, лише Володимир Павлович чаклує над мобільником. Здогадуюсь: сьогодні ж п'ятниця, а хай би де був цього дня журналіст «Дзеркала тижня»,— на землі, під водою чи в небесах — він неодмінно має зателефонувати до редакції, розповісти про справи, привітати із здачею суботнього номера. Тим більше не порушує цей чудовий товариський закон головний редактор, хоча пробитися з далекої Кенії на рідну Тверську вулицю непросто.
Та ось чую: радісно вітається, сипле мандрівними враженнями, навіть описує страуса, що кинувся навтьоки, ой, забуває Володимир Павлович, скільки коштує тут мобільна хвилина! Не засмучуватиму цим майбутніх мандрівників. Редакція, навзаєм,— про свої турботи, дошкульні проблеми, про завтрашній випуск тижневика. Київський час відстає від кенійського лише на годину, як тут не висмикнути з редактора заголовок до каверзного матеріалу! Вже в Києві я знайшов в газеті заголовок, переданий Володимиром Мостовим із «чорного континенту». Остаточно переконався: головний редактор він і в Африці головний редактор.
...Попереду один за одним — хобот до хвоста — переходять дорогу слони. Та про головного персонажа кенійської «великої п'ятірки» я розповім у заповіднику Абердере. Там ми будемо надвечір.

Володимир СТАДНИЧЕНКО,Африка. Кенія
також у паперовій версії читайте:

назад »»»