ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МАНДРИ
САФАРІ: СОН НАЯВУ (ПРОДОВЖЕННЯ)
До національного парку, що поблизу міста Накуру, ведуть два шляхи. Перший довший — більш торований, краще спрямлений. Другий коротший і — Міну загадково усміхнувся — «і веселіший».

Вибрали «веселу» дорогу. Вона пролягала глухою цариною, прорізала села, поля, городи, стелилася пересічною саваною.
Уже на перших кілометрах зрозуміли причину загадкової посмішки нашого драйвера. Розмита, розбита і перегорблена, дорога витрясала всю душу, відпечатувалася синцями на ліктях і сідницях. То ж дорожні піруети ландровера й не витримати без усмішки, але... вимученої.
Дороги Кенії — поняття лише географічне. В асфальт вони вдягаються більш ніж повільно. Тільки раз й випросталися на сидіннях — на трасі, що веде із столиці Найробі до приморського міста Момбасу, де міжнародний аеропорт. Але цей передих трапиться за кілька днів, а тепер ми «весело» гойдаємся на вибоїнах, підстрибуємо на пагорбках.
І ще — розрада для жадібних до всього очей. Ліворуч уздовж дороги цвітуть молоді картоплі, сивіють вусаті квасолі, кучерявиться смарагдовий горох. А праворуч нагнула важкий колос золотава пшениця, уже готова до жнив. З подивом згадуєш, що на календарі грудень, вдома небо плаче дощем, а то й сипле сніжком — і все навкруг в одному сірому кольорі. А в Кенії — початок весни...
На сільських дорогах дітвора вітає нас білозубими усмішками, жаринками очей і помахами рук — і тільки кольне в серці, коли бачиш, як інколи опускаються рученята і тягнуться до машини вже човником долоні за монеткою. Звична картина скрізь, де вештаються туристи. А за сільським околом інші супровідники: один за одним ідуть уздовж дороги в клітчастому брунатному одязі жирафи, мов інопланетяни з коротким ріжками антен на головах...

Леопард і японець
До лоджу в парку Накуру ми дісталися не так пізно, аби не спробувати перевірити звабливий рядок з туристського довідника: «У національному парку Накуру великі шанси натрапити на леопарда». Отож легкий ланч — і вперед до «шансу». Можливо, уже сьогодні пощастить зменшити «кенійську п'ятірку» (лева впольовано!) до «трійки».
Будь-який національний парк має свою рослинну ошатність. Масаї-Мара — класична зріджена савана. У парку Накуру дорога від готельного містечка одразу ж пірнає в глибокий і довгий лісовий тунель, який огинає витягнуте озеро під однойменною назвою — Накуру.
Тунельна дорога петляє поміж велетенських акацій, з їхніх стовбурів сповзає жовтими смугами тонка скоринка. У нас такі дерева називають «соромницями». Товсті гілки заплели лісове піддашшя, вони — зручні гойдалки не тільки для мавпочок, а й для леопардів. Міну не підганяє ландровер, сподівається, що щаститиме. Призахідне сонце, скочуючись на нічліг, визолочує кожне дерево, кожну гілку, але таємнича плямиста кішка не нашорошує вух, не мигтить довгим хвостом, не зраджує її й характерний «кашлюк».
Лісовий плин закінчується, фотополювання на леопарда виявилося марним. Але чому марним? Хіба ми не побачили в зеленому озерному прилужжі кошлатих водяних цапів, кафрських буйволів, рожевосмужних зебр? Нічого собі — марно...Та шанс і не випадає з першого разу. Не гра це в рулетку, а пошук і терпіння.
Наступного разу Міну веде машину так само повільно, вслухається в радіоперемови друзів-драйверів. Ще й ще повільніше, бо дорогу заполонили всюдисущі зелені мавпочки. Десь за годину блукань — радісний сигнал: на п'ятому кілометрі лісової дороги помітили розшукуваного незнайомця — леопарда власною персоною.
Ми не першими відгукнулися на заклик в ефірі. Біля нагромаджених край дороги одна на одну кам'яних брил вже примостилися три ландровери. Напружено вдивляємося: де ж він, наш милий вполюванець?
І раптом над кам'яним гребенем спливають загарливі оранжеві очі, злостиво обводять півколом тісний машинний ряд — і знову зникають за брилою. Тепер бачимо, як звір несамовито гребеться під камінь, аж грудки землі летять усебіч. Якийсь птах, перестрибуючи з гілки на гілку, розривається криком, попереджає про небезпеку. Та щось у леопарда виходить не так, він перемахує через камінь і з не меншою люттю починає підкопуватися з нашого боку. Яку він нагледів здобич, що пірнула під камінь? Не знаємо, не здогадуємося...
Та й не об'єкт нестримного бажання леопарда цікавить нас, а він сам, клубок переплетених м'язів, зблиск летючої краси. Леопард — не перший, але й не другий явленик «кенійської п'ятірки». Гордий звір-одинак, неперевершений мисливець, навіть спритніший, ніж лев або гепард. Його жертва не встигає навіть злякатися, як уже лежить з перекушеною шиєю на землі. Здобич леопард береже від гієн і шакалів, затягає її на дерево — і при цьому показує рекорди сили й спритності. Очевидці розповідали, як леопард затягнув на дерево, розпластавши на гілках, молодого жирафа, на 30 кілограмів важчого за себе, а було в тому довгошийому 91 кілограм ваги.
Може, наш леопард, що ось колесом крутиться коло кам'яної піраміди, і не такий силач, проте рішучості та азарту йому не бракує. Тільки не докучайте йому принизливою увагою та безперервними фотоспалахами. Бо нерви не витримують, коли японець, «запакований» з ніг до голови у фотоначиння, висуває на тринозі телескопічний окуляр прямо через дорогу, майже до кам'яної брили. Леопард вискакує на камінний дашок, вищирює гострі зуби і зловісно рикає на кривдника. Так-так, дотримуйтесь правил поведінки в заповіднику: не суньте тварині в морду фотооб'єктив, як чеховський герой з «Хамелеона» цигаркою собаці «в харю для смеха». В секунду японець рве на себе залізний дах і ховається в шкаралупі ландровера.
Вибач, благородний леопарде... Ми відчалюємо. Тепер ти назавжди з нами — в очах, на плівці, в пам'яті. А я, не чекаючи вечора, ставлю зірочку в польовому щоденнику: леопард (leopard) — ще один представник «кенійської п'ятірки».
...Сьогодні «шанс» подарував нам ще одну зустріч. Лісовий тунель обірвався, і дорога запетляла просторим, зеленим, пречудовим лугом. Зустріч з ким? Почну порівнянням: ця тварина мені чимось нагадує англійський танк часів першої світової війни. Велетенський, незламний, таранний...
Так, це носоріг. Він не просто стоїть на лузі. Він міцно спирається чотирма ногами на земну кулю. Він пасеться чи то його голову пригнув до землі гігантський ріг? Диво дивнеє — носорожий ріг. Його цілющі властивості мають тисячолітню славу. Давні єгиптяни висікали зображення носорога на кам'яних стелах, його оспівував римський поет Марціал. Проте живий носоріг потрапив у Європу тільки в 1513 році — в подарунок португальському королю Мануелу І. Точний опис африканського велетня буде складений не скоро, бо навіть у 1551 році в зоології Геснера з'явиться такий пасаж: «Коли носоріг збирається напасти на слона, він спочатку гострить об скелю свій ріг і потім швидко розпорює ним живіт».
Насправді носоріг поважає слона, обходить його стороною, а от лева просто не помічає. Не зауважує ще й тому, що носоріг страшенно короткозорий і небезпеку визначає за шумом чи запахом, тому з усіх ніг мчить на предмет своєї агресії наосліп, атакує супротивника навмання, тож, буває, нападає навіть на дерево. Але, не приведи господи, носорогу, роздратованому й лютому, точно націлитися на машину з надто цікавими, докучливими туристами — півторатонний живий локомотив з такою силою підважить джип, що колеса крутитимуться в повітрі. І добре, якщо необережні пасажири відбудуться тільки переляком.
Обачливий Міну не дав жодного приводу для роздратованості, не спричинив нервової напруги жодному з носорогів, і наше знайомство з велетнем Накуру, озброєним грізним рогом-ятаганом, закінчилося цілком мирно, завершилося тим, що ввечері, вже в лоджі, на столику під настільною лампою я вписав до щоденника третього представника «кенійської п'ятірки» — носорога (rhinocero).

Рай небесний і земний
Над озером Накуру, над смарагдовим прилуччям, нависає гора, закучерявлена густим ліском. Нахилилась над нами так радісно й гостинно, що не піднятись на її маківку означало б виявити неповагу до красот і див заповідника. Осягнути зором, який безмежний, фантастичний обшир відкривається з тутешньої Говерли, не вистачило б навіть крил Ікара.
Міну розуміє нас без слів, і ось уже наш слухняний автобусик чіпляється колесами за сухий щебінь (добре, що закінчилися кількатижневі дощі) і вповзає на оглядовий майданчик. Нас зустрічають пілігрими, які прокинулися раніше за нас, і рій мавпочок, які чекають, ні, вимагають пригощання. Знають лукаві, де їм селитись: біля лоджів, на верандах ресторанчиків, на маршрутах, де тирлуються мандрівники. Тут їм неодмінно щось перепаде від туристських щедрот, а коли хтось забариться, то залишиться без сендвіча — тільки й матиме змах хвоста у віддарок.
Я не помилився у своїх сподіваннях: переді мною в неозору широчінь молочними й медовими смугами-ріками пливуть хмари, і вони ж подвоюються, нуртують у водному дзеркалі озера, а далі збираються в єдиний небесний коловорот, такий схожий на дивний небесний рай. І по всьому ліловому гобелену мерехтять двокрилі блискітки, зовсім як у пісні: бачиш, ангели літають...Тепер уже не важко вгледіти в срібному піднебессі добродушного апостола Петра, який перебирає золоті ключі від раю.
І не здогадується святий, що з вершини, на якій стоїмо, можна охопити зором ще предивніший рай, але вже внизу, під горою, де розстелився зелений килим, пришпилений до землі тендітними акацієвими деревами.
А поміж ними шовковими врунами статечно походжає, пасеться, кохається все населення парку. Жирафи Ротшільда з тичинками ріжок на голові, грайливі імпали, пустотливі газелі Томсона, обтяжені могутніми рогами буйволи, завжди налякані бородавники, розписані імпресіоністами зебри, незворушно байдужі носії рога з двома носорожиками при боці, ще малятами, але кожен уже тягне до центнера. Усій цій здруженій сімейці не дають спокою хіба що верткі бабуїни, які носяться, мов ошпарені, лугом, не забуваючи зухвало передражнити і сородичів, і сусідів...
Дивлюсь я, ні, не на небо, а згори, з небес на зелену габу і радію, що мій земний рай живіший і веселіший. З цим погоджується й апостол Петро, який приєднався до нас на вершині небесної гори.
Сімейний луг стелеться до озера Накуру, а по його водах пливуть,— так бачиться з гори,— міріади рожевих паперових корабликів. Під'їжджаємо до води, наскільки дозволяє багнистий берег. На очах кожен кораблик піднімається на ніжки й перетворюється на птаха, якого не переплутаєш ні з яким іншим пернатим,— фламінго. Малювати портрет фламінго найкраще ніжними акварельними фарбами: довгі цибаті ноги в рожевих панчохах, пурпурові з білим окрасом крила і довга тонка шия, що несе красиву голівку із загнутим до води міцним червоним дзьобом.
Озеро Накуру — головне на планеті летовище фламінго. Рухливими шпалерами птахи шикуються вздовж берега, ескадрами римських галер пливуть посеред озера, живими веретенами заткали все небо. Рожеве мрево стоїть над озером, ілюмінує багрянцем воду — очей не відірвати. Таке ж дивне палахкотіння бачив я в Астраханському заповіднику, але там воно струмує над озерами, затканими рожевими лотосами.
Озеро Накуру — неповторне. Вода в ньому — густий содовий розчин. Пити її птахи не можуть, от і шикуються в багатотисячні дисципліновані черги до сусідніх гейзерів, аби ковтнути води й сполоснути крила. Зате їжі — водоростей, рачків, скойок, комах — навпрогорт, тож популяція накурівських фламінго сягнула двох мільйонів особин. Правда, це інформація п'ятдесятирічної давнини, нині птахів відчутно поменшало, але не настільки, щоб над Накуру зблідли, а то й зовсім зникли заворожливі рожеві заграви.
З особливою силою вразила фантастична картина нашу супутницю. Вона безперервно клацала фотоапаратом, незважаючи на те, що домашній запас плівки катастрофічно танув, а прикупити її в туристичному «шопі» — втіха не з дешевих. Признаюсь, я вперше зустрів молоду жінку, для якої пір'їнка з крильця райського шпака миліша за дорогу брошку, а пахощі савани, настояні на духмяному різнотрав'ї, приємніші за тонкі французькі парфуми.
Наталя Лебедєва облітала, об'їздила, обходила півсвіту, дісталася навіть Сіхоте-Алінського заповідника, не перший раз в Африці і знає: тільки-но завесніє, знову збиратиметься з туманного Санкт-Петербурга в дорогу — до птахів, звірів, в савану й гори, в степи і ліси. «Бо це мій спосіб життя»,— просто відповідає на моє запитання, що так нестримно кличе її в мандрівку. Недаремно ж в її прізвищі оселився прекрасний і гордий птах...
* * *
Назавтра, щойно пташиним співом проклюнувся ранок, ми вже ладналися в подальшу дорогу. З ким з «кенійської п'ятірки» познайомимося так близько, що сміливо занотуємо в дорожньому щоденнику,— слоном чи буйволом? Побачимо...

Володимир СТАДНИЧЕНКОАфрика. Кенія
також у паперовій версії читайте:

назад »»»