ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
ПРИХОДИМО ДО ПАМ’ЯТІ

Цю публікацію вважаю за потрібне розпочати болісним роздумом про нашу з вами, шановний читачу, історію, на жаль, нині покійного видатного американського вченого Джеймса Мейса.

— Україна вабить мене,— заявив він у одному інтерв’ю,— своєю історією і нею ж мене відштовхує. Треба зрозуміти, що таке Україна, чим вона була. Найбільша європейська нація без власної державності, член людської родини в небезпеці небуття. Неможливо пізнати історію України без знання світового історичного процесу, але і світ неможливо пізнати без України. Нині тут твориться історія, вирішується питання: бути чи не бути українській нації? Як історик, маю інтерес до процесів, що відбуваються тут. Як людина, не можу позбутися почуття відповідальності за долю країни. Мені хочеться чимось допомогти українцям у процесі їхнього самоусвідомлення як державної нації.
Українське суспільство надзвичайно складне, із залишками тоталітаризму. Тут є люди, котрі хочуть повернути колесо історії назад, приховавши від народу, чим справді був «комунізм». Вони подібні до тих, хто заперечує факт українського Голокосту. Єдине, чого я не розумію: яка різниця між апологетами Гітлера і партією нацистів, і апологетами Сталіна й партією, яку він створив? Чи може бути виправдання цим фактам? Чи не здається це вам смертним гріхом?...
Мої дослідження з проблеми Голодомору дали змогу зробити висновок, що це — геноцид. Те, що сталось з Україною, є злочин не лише проти певної етнічної групи, а й проти людства взагалі...
Щодо економіки, то 50 років тому Німеччина і Японія були біднішими, ніж нинішня Україна. Тепер вони багатші навіть за Америку. Працею, волею, розумом, а головне — вірою в себе Україна стане могутня і сильна...
Не без гіркоти й подиву Джеймс Мейс тоді завважив, що, займаючись організацією інституту вивчення геноциду, він зіштовхнувся в Україні з нерозумінням важливості своєї праці. «У мене часто опускаються руки. Складається враження, ніби це потрібно тільки мені...»
Знаючи, що приблизно в такій самій ситуації опинився мій добрий знайомий академік Ігор Юхновський, якому Президент України Віктор Ющенко довірив очолити новостворений Український інститут національної пам’яті, я напросився на зустріч із ним. З приводу того, що заклад для осмислення, а почасти й відтворення цілеспрямовано поруйнованої загарбниками різних мастей пам’яті нашого народу, вкрай потрібний, ні в кого з тверезо мислячих українців сумніву не викликає.
Про перші кроки новонародженого закладу я люб’язно попросив розповісти його голову (так офіційно називається посада керівника майбутнього колективу):
— Ігоре Рафаїловичу, хотілося б від Вас почути про те, як відреагував світ на появу малюка? Зрадів чи навпаки?
Кілька хвилин дивився на мене з тамованим подивом.
— Для мене це — загадка. Від 31 травня цього року маємо три постанови Кабміну — про утворення інституту, затвердження положення про заклад і граничну чисельність працівників апарату. Бракує «дрібниці» — фінансування... Для нас із Олександром Львовичем,— киває він у бік свого першого заступника Іванціва, котрого, як сам каже, «зірвав із посади наукового секретаря академічного інституту»,— як нефахівців у цій галузі, це навіть корисно, бо мали пройти певний інкубаційний період для того, щоб увійти в курс нової справи. Праця на громадських засадах змушує інтенсифікувати зусилля... Розроблено програму роботи інституту, пишемо закони, які б поставили її на рейки. Біда, що без грошей не можемо найняти ні бухгалтера, ні начальника відділу кадрів, а без них не наймеш навіть секретарки, не придбаєш стола, стільця та інших потрібних для роботи речей...
Ще до зустрічі з Ігорем Юхновським у мене виникла думка, що урядова тяганина з фінансуванням Інституту національної пам’яті схожа на майже неприхований намір задушити небажане декому дитя ще в колисці. Та висловити її не кваплюсь, бо сподіваюсь, що дитя таки виживе, адже без нього відродити повновартісну націю проблематично, якщо взагалі можливо. Тому продовжую «допит» у заздалегідь визначеному ключі:
— Очевидно, з появою інституту автоматично виникає потреба у створенні філій чи опорних пунктів у областях і районах України, оскільки носієм національної пам’яті є український народ. Завдання ж інституту — дбайливо зібрати її, як бджоли нектар. Синтезувати в доступний для «споживання» нацією продукт?
— Так. У областях і районах виникають певні центри, що досліджують історію свого краю, участь земляків у всеукраїнському історичному процесі.
Слід наголосити, що історія України, особливо радянського періоду, історія боротьби за незалежність є важливою проблемою, бо досі існує формальна історична наука, в якій дослідники оперують документами радянського періоду, де борці за нашу незалежність фігурують у ролі «бандитів», з якими попередня влада мусила нещадно боротися.
Стосовно того, як вона боролася з ними, як відбувалися виселення, організовувалися голодомори та навіщо й кому це було потрібно, про це в радянській історіографії не згадувалося словом. На допомогу нам мають прийти безпосередні свідки тих подій. І вони вже приходять і прийшли. І описують те, які там спалахували повстання проти більшовицьких експропріаторів, хто був їхніми ватажками та як надалі склалась доля повстанців.
Увесь зібраний фактичний матеріал, особливо в нинішній Центральній та Східній Україні, буде важливим для того, щоб нація змогла усвідомити, яка наруга чинилась над нею, а водночас і те, що незалежність їй не впала з неба, а її здобуто мільйонами жертв. Стільки їх на вівтар незалежності не поклала жодна нація у світі. Й що ми справді велика нація, бо спромоглися пережити багатовікове поневолення і зберегти мову та повернути державність.
Робота Інституту національної пам’яті зосереджуватиметься на трьох основних напрямах — сегментах. Перший — це пам’ять, другий — славні сторінки в історії українського народу, відновлення пам’яті про визначні його творчі досягнення та імен тих, хто прославив свою націю, популяризація їхньої спадщини. Третій сегмент — це майбутнє України, тобто неповторення минулого і незворотність незалежності.
— Не завадило б постійне висвітлення напрацювань інституту в засобах масової інформації, перш ніж вони, скажімо, стануть основою дисертацій, монографій та збірників. «Обкатка» на сприйняття широкою читацько-глядацькою аудиторією, серед якої може виявитись чимало безпосередніх свідків тих подій, допомогла б уникнути прикрих неточностей, а то й почерпнути додатковий фактаж із розбудженої в такий спосіб пам’яті.
— Вважаю, що такий зв’язок зі ЗМІ та журналістами-патріотами для Інституту пам’яті є вкрай важливим, навіть обов’язковим. У наших планах — створення власної інформаційної бази, а журналістам стане в пригоді архів інституту, який вбере в себе архіви СБУ, МВС, Міноборони та інші, обласні архіви, матеріали з російських архівів, які стосуються українських справ. Інститут дбатиме про створення електронного формату цих матеріалів. Це — одне з наших найперших завдань.
— Яке головне дослідницьке завдання ставить майбутній колектив Інституту національної пам’яті, на якому періоді нашої історії найперше зосередить свою увагу? — цікавлюсь.
— Маємо простежити боротьбу української нації за незалежність і покладені нею на це жертви, починаючи від 1918-го і закінчуючи 1991-м. Особливу увагу приділимо дослідженню «білої плями» із 20-го до 30-х років минулого століття. Це період, коли так звані «продрозверстки» та «продподатки», якими більшовицька влада виснажувала Україну, призвели до знищення величезних територій на Донеччині та в Приазов’ї. Там тоді спалахували тисячі селянських повстань, які по-звірячому придушували збройною силою. Це були перші полігони з винищування української нації. Остаточно повстанський рух ліквідували тотальним голодомором 1932–1933 років. Твердження про те, що це був неврожай чи потрібні були кошти на будівництво «Дніпрогесу» та розвиток індустрії — блеф. Більшовикам потрібно було будь-що розправитись з повстаннями проти їхньої сваволі й вони організували голодомор, який знищив українське селянство.
Після цього можна було взятися за ліквідацію інтелігенції. Якщо простежувати той період за радянськими історичними публікаціями та архівними матеріалами, то він зображується там, як період боротьби з бандитизмом. Хоча в ролі справжнього бандита виступала сама держава, змушуючи людей братися за зброю для збереження свого існування, а потім поголовно їх знищуючи.
— Тих, хто вцілів, потім ешелонами відправляли до Сибіру, створюючи умови, щоб вони або не доїхали туди, або загинули там,— заповнюю ремаркою коротку паузу.
— Так,— погоджується пан Юхновський,— виселення так званих «куркулів» не відповідало найелементарнішим людським умовам. Візьміть до уваги те, що коли до Союзу було приєднано Західну Україну, там усе повторилося за тим самим сценарієм. Усім цим займатиметься наш інститут, доводячи нації, що вона, зазнавши нелюдських випробувань та мільйонних втрат, не скорилася насильству.
Ще один напрям роботи — довести, що українська нація мала у своєму активі тисячі й тисячі великих, достойних людей, які зробили вагомий внесок у власну й світову культуру, науку й виробничу сферу. Не обійдемо увагою військові подвиги свого народу.
Третій сегмент — це сегмент майбутнього, незворотності розвитку незалежної держави. Він ґрунтуватиметься на двох принципах — ідеологічному й соціальному. Ідеологічний полягатиме в тому, що наша нація корінна, вона споконвіку населяє цю територію і саме на ній перебуває у найкращому екологічному стані та рівновазі. Це є держава цієї нації за природними законами, тут нація повинна мати певну соціальну основу свого буття, певний соціальний клас, який забезпечить незворотність розвитку держави. Тим соціальним класом є середній клас. Не клас багатіїв, не клас бідняків, а саме середній клас, який має бути створений у державі. Тому Інститут національної пам’яті, з погляду майбутнього, незворотності побудови української держави спрямовуватиме свою діяльність на консолідацію української нації, розвиток її патріотизму та створення середнього класу як основного носія державності в Україні. Бо середній клас створює 80 відсотків продукції, яку споживає населення держави, а також самоузгоджену стійку економічну систему, незалежну від коливань кон’юнктури навколишнього світу.
* * *
На переконання Ігоря Юхновського, це відбуватиметься у різний спосіб. Передовсім інституту належить створити Центральний державний архів національної пам’яті та забезпечити його діяльність з комплектування, ведення обліку зберігання, надання доступу й використання документів органів безпеки, Міністерства оборони та інших формувань на території України, які діяли протягом 1918–1991 років (зокрема, органів безпеки колишніх СРСР, німецького рейху, Речі Посполитої, Королівства Румунії та Угорської держави), що стосуються комуністичних, фашистських та інших репресій і злочинів з політичних мотивів.
Треба створити комп’ютерно-інформаційний та видавничий центр у складі потужного обчислювального комплексу для електронного (цифрового) формату архівних матеріалів, опрацювання звернень громадян, моделювання розвитку суспільних процесів, а також друкування на сучасній видавничій базі наукових, навчальних і популярних видань за інститутською тематикою.
Крім того, інституту в управління будуть передані державні історико-меморіальні заповідники й меморіальні комплекси, музеї жертв тоталітарних режимів і музеї українського визвольного руху.
Заклад має намір подати на розгляд Кабміну низку програм, які стосуються інститутської діяльності. Зокрема, це оцифрування архівів і забезпечення відкритого доступу до них. Упорядкування по всій Україні цвинтарів, створення і наповнення баз даних свідчень очевидців голодоморів і політичних репресій, популяризації й навчання у школах і ВНЗ предметів, пов’язаних із національною пам’яттю.
Ініціюється також створення Міжнародного благодійного фонду підтримки програм Українського інституту національної пам’яті.
До всього інститут повинен мати повноваження проводити незалежні від органів державної влади і політичних партій діяльність й дослідження, залучати до їхнього виконання державні та науково-дослідні установи академій наук і університетів, а також право подавати свої рекомендації на розгляд Президента і Кабінету Міністрів.
Розвиток в українському суспільстві почуття національної гідності та державотворчого патріотизму, зберігання святої пам’яті народу і української нації про численні жертви в ім’я державності протягом ХХ ст. теж входить до обов’язків цього унікального закладу. Як і оберігання поховань жертв репресій та вояків, які полягли на ратних полях двох світових війн.
Аби впоратися з цим величезним обсягом роботи, потрібно активно контактувати з громадськістю, практикувати проведення «круглих столів» із питань національної пам’яті й національного майбутнього, рекомендувати ЗМІ та закладам освіти пропагувати факти, які сприятимуть розвитку державного патріотизму.
— Чи не забагато берете на себе, Ігоре Рафаїловичу?
— На одного справді забагато, а колективу в супрязі з колегами-суміжниками й зацікавленою в поверненні нації правдивої пам’яті, громадськістю, гадаю, буде під силу.
— Із чим, на Вашу думку, пов’язано те, що тривалий час інститут не фінансують? Чи це не результат не дуже приховуваного протистояння між Президентом України і Прем’єром?
— Мені це запитання ставлять не вперше, та я відмовляюсь на нього відповідати, бо не можу зрозуміти логіку.
— Якщо мені не зраджує пам’ять, то Ви, Ігоре Рафаїловичу, задовго до розпаду Радянського Союзу спромоглися математично довести його близьку кончину. Невже ця задачка складніша?
— На жаль, я не займався математичним дослідженням розвитку певних людей у нашому уряді.

Олександр СКОРИНА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»