ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
ДУША У СНАХ ДО БАЙКОНУРА ЛИНЕ
Старше покоління ще пам’ятає, як раніше по телевізору часто показували запуски космічних ракет. Але одна справа — спостерігати це на блакитному екрані, інша — бути живим свідком такої події, побачити все на власні очі. Бучанець Ярослав Чалий, який на початку 1990-х служив на Байконурі, перебував на відстані декількох кілометрів від тих місць, звідки стартували ракети.

«В офіцерів було чудове почуття «гумору»
Хто із хлопчаків у дитинстві не мріяв стати льотчиком чи космонавтом? Ось і Ярославові запали в душу літаки. Він підшукував відповідну літературу, цікавився технічними й тактичними характеристиками крилатих машин. А ще сам майстрував макети «анів», «тушок», «боїнгів» тощо. У його кімнаті на мотузках гойдалося близько 40 моделей літаків. Та все ж мрія Ярослава бути льотчиком, поєднати своє серце з небом не стала реальністю.
І ось у 1991 році юнак пішов до армії. У ті часи Радянський Союз поступово розвалювався, деякі з республік уже встигли здобути незалежність.
— Мене у військкоматі запитали, де б я хотів проходити військову службу, — згадує Ярослав Олександрович. — Тоді багато хто з хлопців мріяв служити за межами Союзу — у якійсь з країн соціалістичного табору, де дислокувалися наші війська. Тому і я сказав, що хотів би потрапити за кордон. Але, як виявилося, в офіцерів військкомату було чудове почуття «гумору» — вони запроторили мене до Казахстану.

«До Ленінська нас супроводжував озброєний патруль»
З Києва потягом нас відправили до Москви. Звідти вирушили в напрямку Караганди. Нас, майже 80 призовників, висадили з поїзда на закритій залізничній станції Тюра-Там в Кзил-Ординській області в Центральному Казахстані. Перед очима до обрію простелилася пустеля. На самій станції — невеличка зупинка, схожа на нашу автобусну. Бачу, поблизу неї стоїть старий мотоцикл, а поряд — ще й верблюд. До Ленінська, куди ми вирушили пішки, було кілометри зо три. Нас супроводжував озброєний автоматами військовий патруль. Місто було «закрите». Навколо нього тягнулося два загороджувальні ряди колючого дроту. Потрапити до Ленінська можна було тільки за спеціальною перепусткою.
Незабутнє враження на мене справило сонце, яке того вечора ховалося за лінію горизонту: на вигляд воно було зовсім не схоже на те, яким милуємося у рідних краях. Сонце було величезне! Здавалося, що лише простягни руку — і доторкнешся до нього.

«Тархун» з колючки та делікатеси з варанів
Два місяці, за словами Ярослава Олександровича, новобранців його призову готували до караульної служби. Важко було звикати до місцевого клімату. У ту пору року середньодобова температура сягала 36–38 градусів, під час спеки доходила до сорока двох.
— У Байконурі налічувалося майже 40 стартових майданчиків, — розповідає Ярослав Чалий. — Кожен з них мав своє призначення. Ось, наприклад, перший космонавт планети Юрій Гагарін летів у космос з того, який позначений номером другим. Копія ракети, на якій стартував Юрій Олексійович, височіла на площі Ленінська. Вона стала символом міста.
Умови служби тут не з легких. Наряд виїжджав за 20 кілометрів до стартового майданчика і зоставався там на добове чергування. Воду, що привозили, давали солдатам по 800 грамів уранці та ввечері.
Нам, слов’янам, було досить важко, оскільки ми не призвичаєні до такого клімату. Практично усі перехворіли на дизентерію, кожного четвертого спіткав гепатит. Ми збирали верблюжі колючки, які потім заварювали у воді. Цей напій поміж собою називали «тархуном», оскільки він був зеленого кольору. Верблюжа колючка має антисептичні властивості, тому чудово знезаражувала воду. Хоча напій і був гірким на смак, проте добре вгамовував спрагу.
З харчуванням теж були проблеми. Солдатам довелося скуштувати м’ясо і джейранів, і навіть варанів. Щодо останніх, то це ціла історія. Під час ранкових кросів якось солдати помітили, що собаки, які жили на території підрозділу і бігали разом з нами, полюють на варанів, а потім їдять їх. Спробували й самі на смак — можна їсти, підсмаживши.

Пісок переплавлявся на скло
Звісно, найцікавішим під час служби було спостерігати за тим, як злітають ракети. Особливо запам’ятався мені запуск у космос радянсько-французького екіпажу. Старт був призначений на вечір. Як відомо, ракеті, щоб відірватися від земної поверхні, спочатку потрібен вибух, тільки після цього вмикаються її двигуни. Того разу ми перебували за 10 кілометрів від місця старту. Раптом вечірнє небо освітила заграва. Усе огорнули гігантські хмари диму. За деякий час чадними газами не можна було дихати. Добре відчувався специфічний запах, який нагадував клей «Момент» чи ацетон.
Але частіше відбувалися запуски метеорологічних ракет. Вони в довжину сягають 12–16 метрів. А ось справжні космічні ракети за розмірами дуже великі — заввишки як 16–20-поверховий будинок. Нас, звичайних солдатів, ближче ніж на 200 метрів до ракет не підпускали. Цікаво, що на бетонному покритті стартових майданчиків пісок переплавлявся на скло. Можна собі уявити, яка там була висока температура! До того ж посеред пустелі валялося безліч уламків від ракетних двигунів, що не згоріли в щільних шарах атмосфери.
«Чалий зустрів генерала...»
Кажуть, що нашим життям керує випадок. Трапляються в ньому і білі смуги, і чорні. Ось і Ярославові довелося опинятися в різних ситуаціях. І якщо одні з них були комічні, то інші могли мати й трагічні наслідки.
Одного разу хлопець чергував на стартовому майданчику № 10, саме там, де перебувало керівництво космічними військами. Черговим офіцерам, які пили чай у штабі, було відомо, що незабаром має приїхати командувач космодромом — генерал-майор. Ярославові наказали негайно повідомити, коли він прибуде.
Але «живого» генерала на власні очі Чалому тоді бачити ще не доводилося. Помітив здалеку, що приїхала якась «Волга» чорного кольору. Кущики та деревця, котрі росли на території, заважали добре роздивитися людину, яка вийшла з авто. На вигляд чоловікові було років 35–37. Ярославові в око впала сорочка синього кольору і штани зі смугою збоку. Саме тоді в моді були схожі спортивні штани.
Коли цей «спортсмен» підійшов ближче, Ярослав побачив, що на його плечах золотом виблискують погони, а смуги на штанях — це ж лампаси. «Генерал! Треба попередити чергових офіцерів!»— миттю промайнула в голові гадка. А ноги наче приросли до землі — не поворухнутися.
І ось генерал став перед Ярославом. Переборовши себе, юнак віддав честь, відрапортував, хто він і що тут робить. Генерал виявився не такий уже й страшний — трохи поспілкувався з хлопцем, пригостив сигаретою. Після цього товариші кепкували: «Чалий генерала зустрів. Про життя поговорили, покурили...»

Про серпневий путч дізналися в грудні
Якось узимку Ярослав разом з капітаном поїхали до одного із стартових майданчиків. Так сталося, що військові заблукали посеред пустелі. А тут ще й двигун заглох. Того дня температура повітря сягала мінус 10—12 градусів, та здійнявся такий сильний вітер, що з ніг валив. Аби не замерзнути, палили колеса автомашини. Офіцерові та Чалому пощастило — через чотири години прилетів вертоліт і забрав їх звідти. Згодом виявилося, до місця призначення військові не доїхали кілометрів вісім-десять.
— Лише в грудні особовий склад строкової служби Байконура, — ділиться спогадами Ярослав Олександрович, — дізнався, що в Радянському Союзі стався путч, Україна проголосила незалежність. Листи з дому від серпня не надходили до нас. Військові перебували в стані підвищеної бойової готовності. Нам пояснили: мовляв, заколотники зробили спробу захопити в країні владу.

Тарілка як футбольне поле
І ось у грудні 1991 року я опинився в Криму. Разом зі мною було ще 13 чоловік. Ми прилетіли транспортним літаком Іл-76 з Казахстану з групою офіцерів, які прибули сюди на оздоровлення. Пригадую, як добу жив у номері-люксі санаторію для вищого командного складу. Уранці прокинувся від того, що в кімнаті лунала музика. Це був Гімн незалежної України. Тоді я почув його вперше. Налинули такі невідомі почуття гордості за свою країну. Навіть клубок до горла підкотив!..
Продовжував службу в гарнізоні, розташованому в селищі Шкільному, що за 60 кілометрів від Євпаторії. Частина військово-космічних сил здійснювала керування космічними апаратами. (Нині це Національний центр керування та випробування космічних засобів.) Для цього використовувалася локаційна тарілка гігантських розмірів — як футбольне поле. Місцеві жителі називають її сьомим дивом світу.
Скільки років промайнуло після армії! А й тепер іноді у снах душа Ярослава Чалого повертається до Байконура, де відриваються від Землі й зникають у чорній безодні космосу охоплені полум’ям ракети.

Ігор ШВЕЦЬ
також у паперовій версії читайте:

• ТАКА В НИХ СЛУЖБА...

назад »»»