ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
КОЛИ Ж ЄС НАМ СКАЖЕ «YES!»?


Дещо про дорожню карту...
Відразу після проголошення незалежності України поряд із співпрацею з країнами — республіками колишнього СРСР наша держава почала шукати й шляхи інтеграції зі своїми західними сусідами. Причому зусилля у цьому напрямі з різним ступенем інтенсивності й ефективності робили всі три президенти і практично всі прем’єри. Нагадаємо, що 11 червня 1998 року колишній президент Леонід Кучма підписав указ, яким затвердив Стратегiю iнтеграцiї України до Європейського Союзу, до якої згодом вносили певні корективи указами вiд 12 квiтня 2000 року та вiд 11 сiчня 2001-го. В свою чергу, стратегія враховувала аналогічний документ, розроблений функціонерами Євросоюзу ще 1994 року, а також вiдповiдні рiшення Ради ЄС, декларацiї та iнші документи Європейського Союзу, якi стосувалися України. Після того, як 2004 року суттєво змінилась геополітична карта Європи (до складу ЄС увійшли наші найближчі західні сусіди), відразу після інавгурації Президента Віктора Ющенка було розроблено план дій «Європейська політика сусідства», у преамбулі якого, зокрема, зазначено: «Розширення Європейського Союзу, яке відбулося 1 травня 2004 року, призвело до історичних змін політичних, географічних і економічних умов для України та Євросоюзу. Сьогодні Євроспільнота та Україна мають спільний кордон і як безпосередні сусіди посилюватимуть свою політичну та економічну взаємопов’язаність. Європейський Союз та Україна сповнені рішучості працювати разом шляхом виконання цього плану дій в рамках європейської політики сусідства, щоб не допустити появи нових ліній розділу в Європі. Згідно з ухваленою Спільною стратегією ЄС щодо України, Європейський Союз визнає європейські прагнення України та вітає її європейський вибір». Нині нібито всі політичні сили, представлені в українському парламенті, розуміють необхідність поглиблення співпраці з ЄС і неухильність європейського вибору України, а нещодавно наприкінці жовтня в Гельсінкі відбувся 10-й ювілейний саміт «Україна— ЄС», де голова Європейської Ради Матті Ванханен повідомив, що Євросоюз готовий з 2007 року розпочати переговори з Україною про новий формат угоди. За його словами, основним елементом цього поглибленого документа має стати створення зони вільної торгівлі, яка виведе економічні відносини України і ЄС на якісно новий рівень. «До цього Україна, безперечно, має вступити до СОТ», — зазначив він.

...Перепони на автобані до Європи
Отже, зовні може здатися, що Україна з усіх сил прямує до ЄС і невдовзі, крім депутатів Верховної Ради, ми також обиратимемо своїх представників до європарламенту. Насправді ж, не все так просто, як нам здавалося на самому початку євроінтеграційного процесу. Існують як зовнішні, так і внутрішні перепони. Почнемо з перших. Днями Європейська комісія оприлюднила документ «Стратегія розширення та головні виклики 2006-2007», який, крім головної частини, містить також додаткову доповідь про можливості ЄС інтегрувати у свої лави нових членів. «Стратегію...» мають винести на обговорення Європейської Ради (саміт перших осіб 25 країн — членів ЄС), яке відбудеться у Брюсселі 14–15 грудня. У проекті документа недвозначно зафіксовано: «Євросоюз після вступу в січні 2007 року до цієї регіональної організації Болгарії й Румунії не планує «нової хвилі» розширення» в середньо- або довгостроковому плані». Хоча конкретні тимчасові рамки цієї паузи в розширенні ЄС Єврокомісія не позначила, спостерігачі вважають, що процес вступу держав, для яких Брюссель відкрив «європейську перспективу», може бути відновлено лише після 2010 року. Суто формально — подальше розширення можливе тільки після ратифікації всіма країнами, що нині входять до ЄС, Європейської Конституції (яку, нагадаємо, нещодавно не підтримали на референдумі громадяни чи не ключових країн Спільноти — Німеччини та Франції) або альтернативного установчого документа, який повинен замінити установчі договори 1958 і 1992 рр. Зміна ритму в політиці розширення ЄС, як визнають у ЄК, зумовлена певною «втомою» після приєднання нових країн-членів, а також громадською думкою у державах «старого» ЄС. Від Єврокомісії перегляду «можливостей абсорбції» (як називають європосадовці процес розширення ЄС) офіційно вимагали влітку минулого року Франція й Австрія, що найбільш стримані в питанні прийому в ЄС Туреччини. В ЄК дали зрозуміти, що групового прийому до Євросоюзу з політичних мотивів більше не передбачається. Більше того, виконавча влада ЄС має намір посилити процедуру виконання країнами-кандидатами норм відповідності європейським стандартам. Нова стратегія, зокрема, розвіює сподівання Хорватії на приєднання до ЄС у 2008 році. Нині до списку потенційних кандидатів, окрім Туреччини, Хорватії й Македонії, що одержали офіційний статус кандидатів, включено також Албанію, Боснію та Герцеговину, Чорногорію і Сербію. Україна (як і партнери по ГУАМУ — Грузія і Молдова) неодноразово заявляла про намір інтегруватися до європейських структур.

...Єврофобію
Однак, окрім зовнішніх чинників стримування процесу інтеграції нашої країни до ЄС, є й внутрішні. Якщо процес гармонізації внутрішнього законодавства до європейських стандартів так-сяк, але триває, значно складніше зі структурною трансформацією вітчизняної економіки. Вкрай кульгає поінформованість населення щодо самої євроспільноти. Мало того, що в нас державна політика в інформаційній сфері щодо роз’яснення переваг і можливих ризиків від перебування в Євросоюзі лише задекларована, свою частку «дези» в голови пересічних громадян внесли політики, які використали зовнішньополітичний чинник на попередніх президентських і парламентських виборах. Нагадаємо, що відразу після інавгурації Віктор Ющенко окреслив «дорожню карту до євроспільноти», яка містить такі «зупинки»: одержання Україною статусу країни з ринковою економікою; вступ до СОТ; прийом України асоціативним членом ЄС із подальшою перспективою повноцінного перебування в родині європейських народів. Захоплення Європою та світом мирною Помаранчевою революцією сприяло загальному оптимізму щодо наших європерспектив. Проте внутрішні суперечності в середині ЄС, а також чвари у стані переможців Майдану суттєво знизили акції євроромантиків. Замість шапкозакидацької тактики «усе і відразу!» керівництво країни, мабуть, вирішило застосувати іншу та зайти у Європу з іншого боку. Продовжуючи курс до СОТ (статус країни з ринковою економікою ми таки одержали, а вимоги перебування у міжнародному торговельному клубі за більшістю параметрів збігаються зі стандартами економіки країн ЄС), наші керманичі вирішили зробити акцент на військовій співпраці й стали поглиблювати євроатлантичну інтеграцію. Досвід сусідів і країн Балтії, які спершу були в НАТО, а потім стали членами ЄС, зрештою дає підстави сподіватися на правильність такого підходу, але не варто, мабуть, забувати, що для певних політичних сил тема НАТО — зручна «червона ганчірка» для своєрідної електоральної кориди. Тим паче, в таких дискусіях переважають не логічні аргументи, а емоційні й ностальгійні гасла. Приміром, якби хтось навіть тисячу разів не розвінчував би міф про агресивність Північноатлантичного оборонного альянсу, його лівий (або скажемо так, східноорієнтований) опонент колись суто культурологічне гасло Миколи Хвильового «Геть від Москви!» використає, щоб протиставити тезі співпраці з Європою дилему ворожнечі з Росією, дарма, що вона не менше за нас співпрацює з натовцями. Інша справа, що Росія, за визначенням, не може претендувати на членство в ЄС і не тільки тому, що три чверті її території знаходяться в Азії, а не в Європі, а ще й тому, що ЄС не в змозі буде перетравити такий потужний економічний потенціал, який є у наших східних сусідів. Як образно сказав Посол Російської Федерації Віктор Черномирдін на одному з минулорічних економічних форумів, «Росія, якщо кудись вступить, то може на когось наступити!» Жарти жартами, тим часом прагматична Росія, що відстежує всі зовнішньополітичні кроки своїх колишніх співмешканців по загальносоюзній комунальній квартирі, сама активно працює на європейському векторі не тільки в оборонній, а й в економічній сферах, а спільні енергетичні проекти з Німеччиною далеко не остання ластівка в її амбітних планах. До речі, у згаданій вище «Стратегії ЄС...» Росії відведено окремий розділ із визначенням «особливі відносини», а Україну в цьому документі навіть не згадано. Ці вперті факти не заважають московським політтехнологам за принципом «проти кого дружитимемо?» постійно розігрувати карту «розривання братніх відносин» і за посередництвом деяких наших політичних замовників уміло підкидати їх на ґрунт загальної неосвіченості громадян щодо суті процесів євроінтеграції, унаслідок чого для багатьох не тільки НАТО, а й ЄС стало лайливою абревіатурою.

...Польський досвід
Щоб якось подолати цей розрив між міфами й реальністю, міжнародні недержавні організації періодично проводять навчальні семінари, громадські слухання, прес-конференції. Тривалий час ледь не першу скрипку в нашому європросвітництві відігравав польський Фонд Стефана Баторія. В цьому сенсі допомагає Польща нам і нині, щоправда, апелюючи не стільки до абстрактних переваг перебування в Союзі, скільки до конкретних здобутків суспільства і кожного пересічного поляка.
Як відомо, Варшава виступає головним провайдером українських євроінтеграційних прагнень. Тож на міжнародній арені, незважаючи на зміни як у власному керівництві, так і в українському, більшість польських політиків виступає за якнайшвидше інтегрування України з Європою. Польський експерт, член Ради CASE (Центр соціально-економічних досліджень) Рафал Антчак зазначив, що теоретично Україна може стати членом ЄС через сім-вісім років, проте для цього нині потрібно робити рішучі кроки. За словами експерта, для вступу України в ЄС слід завершити процес приватизації, створити умови для розвитку малого бізнесу, а також адаптувати до норм Євросоюзу вітчизняне законодавство. Хронологічний оптимізм польського аналітика не може не тішити, хоча б за контрастом з песимістичними прогнозами його українських колег. Утім, нас більше цікавить баланс плюсів і мінусів дворічного перебування польського червоно-білого прапора на єесівському флагштоці. «Шлях наш до Брюсселя був нелегким» — саме так, перефразовуючи рядки фронтової пісні, можна було метафорично представити всі труднощі, з якими зіштовхнулось польське суспільство на шляху перетворень. Причому найбільшу частину трансформаційних процесів, включаючи не вельми популярну адміністративно-територіальну реформу, було реалізовано ще до вступу країни до ЄС. Цікаве порівняння: перед вступом Польщі до Євросоюзу на загальнонаціональному референдумі тільки 55% поляків схвально поставилися до цієї ідеї (це при тому, що переважно моноетнічні та однієї віри поляки ледь не всі самоідентифікують своє місце винятково в Європі), нині ж соціологічні дослідження свідчать, що 85% громадян країни задоволені новим статусом своєї держави. Мабуть, і своїм економічним становищем також.
Польський аналітик зазначив, що немає жодної країни, яка б програла від перебування в ЄС, але залежно від управлінського таланту правлячої еліти в кожній країні свої здобутки. Образно кажучи, польській владі можна сміливо поставити четвірку з плюсом у графі «Євроінтеграція», у греків, із більшим стажем перебування в ЄС, але з недореформованим сільським господарством — лише «трійка», а ось у відмінниках ходить Ірландія, яка, до речі, тривалий час пасла задніх у ЄС, поки десять років тому до влади не прийшов відповідальний уряд із конкретним планом дій. Проте зараз за рівнем життя на душу населення в Європі батьківщина Джойса поступається хіба що компактному Люксембургу.
Звичайно, є в Європі небідні, прямо скажемо, країни — Швейцарія, Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн, що формально не входять до ЄС, але вміло використовують переваги сусідства з членами Спільноти. До речі, колишній заступник міністра закордонних справ України Олександр Чалий, який обіймає поважну посаду в Секретаріаті Президента, закликав брати приклад зі Швейцарії в її вмінні застосовувати так звану точкову співпрацю з євроструктурами.

...Та ахілессову п’яту будь-яких реформ
Будь-яка трансформація в суспільстві найвідчутніше позначається на сільськогосподарському виробництві й це закономірно, бо чинниками ризику завжди є традиційні галузі виробництва, трохи консервативний уклад життя селян, демографічний перекіс і недостатній рівень освіти порівняно з городянами. Дворічне перебування наших сусідів у ЄС переконливо засвідчило, що у польському сільському господарстві сталася суттєва зміна економічних умов виробництва і справжня революція структурних інституцій: змінилися способи підтримки цього сектора, стали обов’язковими інші принципи інтервенції та заготівель, з’явилися нові засоби на підтримку модернізації господарства, ліквідовано бар’єри на закордонну торгівлю сільськогосподарськими товарами з країнами ЄС. У рамках газетної публікації навряд чи доцільно розкривати всі механізми підтримки агровиробників і соціальної інфраструктури польського села, але наведу цікавий факт. Так би мовити, загибель міфу. До вступу в ЄС поляки побоювалися, що заможні німці поскуповують усі їхні землі. Насправді ж, ринкова ціна на землю в Німеччині виявилася нижчою, і тепер поляки активно купують німецькі земельні угіддя сільськогосподарського призначення...

Олександр ВОРОНІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»