ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЕКОНОМІКА
НЕМАЄ ПОВІСТІ СУМНІШОЇ НА СВІТІ...
Видавнича справа — одна з найприбутковіших сфер бізнесу у світі. В сусідніх Росії та Білорусії книговидавництво стоїть на третьому-четвертому місцях за прибутковістю після енергетичної, металургійної та машинобудівної галузей. В Європі обсяги книжкового ринку й книговидавництва щороку зростають на 7–15%. Лише Україна у цьому секторі економіки «пасе задніх».

Підрахували — заплакали
Порівняно з початком 90-х років обсяги книговидавництва в Україні зменшилися у 3,5 раза, а кількість книгарень, які продавали книжки, — у 11 разів. Навіть незначну їх кількість, що видається в Україні, реалізувати важко. Для розгортання нової ефективної мережі, необхідно в кожному населеному пункті, що має одну тисячу мешканців, відкрити книгарню.
Академічна, просвітницька і навчальна роль книги суттєво поступилася масовому «чтиву», «серіалам», виробництво яких у буквальному розумінні поставлено на конвеєр. За масового засилля книжкової «попси» про підвищення інтелектуального рівня можна лише мріяти. В Україну щороку легально завозять 70 млн примірників книжок. Загальний минулорічний наклад українських видань становив 54 млн примірників, із яких 50% — підручники й навчальні посібники, що видають на замовлення Міністерства освіти та науки.
Торік кількість книжок, які видають тиражем до 500 примірників, сягала 5833 назв, або 37,1% загальної кількості назв. Книги накладом до 1000 примірників (1870 назв) становлять 20%; до п'яти тисяч примірників — 32%. Таким чином, 82% українських книг виходять тиражем до п'яти тисяч. За таких мізерних накладів присутність книги на ринку є по суті, віртуальною.
Обсяг «тіньового» книжкового ринку та контрабандного імпорту, за найскромнішими підрахунками, становить половину реалізації. Ринок фактично монополізований продукцією російських видавців (частка реалізації — 90%). У Росії щороку виходить друком 90 тисяч назв книжок тиражами майже мільярд примірників. В Україні видають близько 16 тисяч назв книжок. Чимало видавництв готують книги в Україні, але друкують їх у Росії, Словаччині, Чехії, Німеччині, Італії, Китаї, Туреччині. Причина: витрати на друк за кордоном менші, ніж в Україні.
Експерти зазначають, що конкурувати за ціною з російською книжкою вкрай важко, бо в Росії видавці мають податкові преференції й власну паперово-сировинну базу. Через це українські книги апріорі дорожчі за собівартістю від російських. Порівняно з нашими сусідами, де книговидавництво є індустрією, говорити про українську відповідну галузь як про індустрію не можна.
Одним із можливих протекціоністських заходів є квотування на імпорт. Довкола проекту урядової постанови «Про квотування ввезення до країни друкованої продукції» в експертних колах одностайності немає. З одного боку, це важіль для стимулювання власного книговидавництва. З іншого, «тінізація» ринку в разі запровадження квот на імпорт книги зросте, а надходження до бюджету від легального імпорту зменшаться.
За словами директора Книжкової палати Миколи Сенченка, в Україні в 30-ті роки минулого століття щороку друкували 3,1 книгу на кожного жителя. Нині з асортименту широкого вжитку — лише півкниги. З маркетинговими дослідженнями в українських видавців теж негаразди. Головна складова цього ринку — це читач. Проте щоб вивчати попит на продукцію, потрібні кошти, яких видавці не мають. В середньому одне маркетингове дослідження коштує кілька тисяч євро. В рамках Українського книжкового проекту нарешті стартувало кількарічне комплексне вивчення вітчизняного книжкового ринку.

Протекціонізм? Так, але розумний
Ситуація на українському ринку є подібною до канадського відповідного ринку, де незаперечним гегемоном є американські видавництва. Канада змогла вийти з книжкової кризи завдяки впровадженій 1972 року Програмі розвитку книговидавничої сфери, через фінансову допомогу фірмам-дистриб'юторам своєї продукції, підприємцям, які рекламують і забезпечують маркетинг канадських книг на внутрішньому й міжнародних ринках. Міністерство канадської спадщини щороку виділяє 30 млн доларів на підтримку національних авторів, діє спеціальна програма, яка надає їм під невеликі відсотки кредити на видання книжок.
Водночас директор дистриб'юторської компанії «Саміт-книга» Ігор Степурін налаштований оптимістично щодо перспектив українського книжкового ринку. Саме ця компанія п'ять років комплектує бібліотеки України. В перший рік їхні книгозбірні замовляли 80% російської літератури, 20% — української, а цьогоріч 60% — української літератури, 40% — продукції сусідніх країн. Прямим методом державної допомоги Ігор Степурін вважає створення великих дистриб'юторських складів, а дотичним — заходи Міністерства освіти та науки з моніторингу матеріально-технічної й бібліотечної баз навчальних закладів.
Насправді конкуренція російських видавців не є головною причиною стагнації галузі. Скажімо, Білорусія видає приблизно три-чотири книжки щороку на кожного жителя. Ці книги мають попит, бо видані російською мовою, таким чином, розширюється книжковий ринок. Чимало українських авторів пишуть російською і досить популярні у Росії, й в Україні, й в Білорусії, їхні твори слід видавати в Україні російською. На думку експертів, видання книг українською мовою потребує державної підтримки, бо це — державна політика.

Проблема реалізації — проблема мереж
У великих містах активно розвиваються книжкові мережі. Це — «Буква», «Літера», «КС», «Моя книга», «Казка», «Національні книжкові мережі» та «Клуб родинного дозвілля». Експерти зазначають, що більшість з них мають в основі російський капітал, належать певним видавничим структурам, тому продають переважно власну продукцію і мало працюють над поширенням української книги. Мережі мають на ринку частку реалізації 15–17%, а 83% залишаються роздрібними. Це окремі книгарні та кіоски.
Видавці вважають головною проблемою відсутність державного протекціонізму. На думку президента Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Олександра Афоніна, справжнього партнерства галузі й держави немає. Від держави видавці сподіваються на фінансування галузі та адміністративно-організаційне забезпечення. Гроші — це не бюджетні дотації видавництвам, а вдосконалення механізму кредитування. Видавці не можуть сплачувати відсотки за кредитами на новітнє обладнання, а книгарні не мають ліквідної застави під кредити, бо книжки в середовищі банкірів не вважаються активом (!?). Тоді як у європейських країнах книга — цінний і ходовий товар.
Держава також має допомогти організувати загальнонаціональну систему книгорозповсюдження та цивілізовану систему ціноутворення. В західних країнах із ринковою економікою принцип ціноутворення простий. Ціну визначає видавець і дає змогу дистриб'юторам або посередникам її знижувати чи збільшувати (але лише в рамках ціни, визначеної видавцем). Як не парадоксально, в Україні ж книжка для читача коштує вдвічі дорожче, ніж її реальна собівартість.
Ентузіасти започаткували в рамках міжнародної програми «Матра» проект «100 тисяч книжок». Його учасники — голландський фонд «Центрально- і Східноєвропейський книжковий проект», фонд «Відродження» та українські компанії ДК «Саміт-Книга» та «Джерела М» — взяли на себе зобов'язання забезпечити протягом трьох років 16 регіональних центрів сучасною українською літературою. Дебютантами стали міста Дніпропетровськ, Суми, Рівне та Запоріжжя, де працюють книгарні, що мають в асортименті українські книги за цінами видавництв. Цього року ще має бути відкрита книгарня у Сімферополі, а в наступному — в 12 обласних центрах.

Поки чиновництво править бал...
Близько 80% літератури, яку видають в Україні,— дотаційна продукція. Вона дотується або за рахунок бюджетних коштів, що йдуть через Міністерство освіти та науки, або з бюджетних джерел через Державний комітет телебачення і радіомовлення або через Національну академію наук.
Згадуваний Олександр Афонін вважає, що бюджетні кошти, котрі скеровують на підтримку вітчизняної книги, є... елементом формування нових корупційних структур, ніж реальним елементом захисту ринку і підтримки національного друкованого продукту. Розумна маркетингова політика — це стимулювання споживача, а не видавця.
Приміром, в Ірані діє державна програма книгорозповсюдження. Існує окрема система «книжкової картки», на яку щороку нараховують певну суму: учням — 400–600 доларів, студентам — 500–700, учителям — 700–900, викладачам ВНЗ від 800 до 1000. За допомогою цього кожен із них може придбати в книгарні вітчизняне видання за власним смаком. Гроші з картки можна використати лише для їхнього придбання. На думку Олександра Афоніна, це — найефективніша модель дотування книговидавництва. Тобто бюджетні кошти треба давати кінцевому споживачеві, а не видавництвам, які можуть їх використати на свій розсуд. В Україні гроші надходять до відповідного міністерства, відомства, де чиновники вирішують, якому з видавництв надавати фінансову підтримку.
також у паперовій версії читайте:

• КОНСОРЦІУМ ОТРИМАВ НОВУ ПЕРСПЕКТИВУ?

назад »»»