ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
НАЗАВЖДИ ПОВЕРНУВСЯ В УКРАЇНУ
Повоєнне лихоліття, тяжка доля не оминули народного вчителя, високообдарованого українського письменника з Покуття Івана Федорака (народився 1890 року в с. Іллінці), автора повістей, п’єс, новел, оповідань. Випуском книги «Іван Садовий. «Безіменні плугатарі» в незалежній Україні його ім’я повернуто із забуття. Протягом 26 років він був директором Русівської школи, товаришував із Василем Стефаником. Восени 1947 року відбулася одна з найбільших депортацій українського населення із західних областей України у віддалені райони Сибіру і Казахстану, спрямована на недопущення і ліквідацію українського національно-визвольного руху. Під руку сталінських опричників потрапив Іван Федорак. На засланні у далекій Караганді спочив у Бозі. Лише днями його тлінні останки перепоховано на Прикарпатті. Про великого педагога, талановитого письменника й патріота Івана Федорака піде далі мова.

Колиска визначних письменників
Невелике покутське село Русів дало Україні трьох відомих, але таких несхожих літераторів. Окремо, поза всяким сумнівом, стоїть новеліст Василь Стефаник. Стосовно Тараса Мигаля та Івана Садового (Федорака), то першого радянська влада підвищила до публіцистичних олімпів за памфлети проти учасників ОУН-УПА, а другого депортувала до Караганди.
Син хуторянина Федора Федорака в період занепаду Австро-Угорської імперії й поновлення полонізації західних українців примудрився закінчити Коломийську гімназію, Заліщицьку учительську семінарію на Тернопіллі, учителював у селах Покуття, а з 1921-го до 1947 року працював директором Русівської народної школи. З ініціативи Івана Федорака та панича Теодоровича в Русові за часів Польщі було збудовано двоповерхову школу з українською мовою навчання. Поляки недолюблювали педагога, бо він учив дітей українською, незважаючи на заборону. А ще переслідували його за повісті й оповідання.
1922 року, коли Іван Федорак побрався з учителькою Катериною Берлад, Василь Стефаник був у них весільним батьком, а пізніше став хрещеним батьком доньки Дарії. Іван Федорак був у добрих взаєминах із Марком Черемшиною, Осипом Маковеєм. Саме директор Заліщицької семінарії Осип Маковей першим помітив непересічний талант юного покутянина і приохотив до літературної праці. А відтак, уже в Русові, Федорак учився творити у Василя Стефаника.
Іван публікував власні твори під псевдонімом Іван Садовий. Зокрема, у довоєнний час вийшли його повісті «Безіменні плугатарі», «Весняний гамір», п’єси «Депутати до Відня», «Побережники» та дев’ятнадцять новел і оповідань. «Весняний гамір» і «Безіменні плугатарі» — твори про тогочасне життя покутської глибинки, з яскравими психологічними портретами селян і незамаскованим внутрішнім світом народних професорів (так у Галичині шанобливо називали вчителів), представлених, насамперед, постатями Василя Теребейка та Михайла Лугового.
Наприкінці 1938 року на непокірливого, але авторитетного й шанованого серед селян русівського вчителя, котрий відмовлявся викладати шкільні предмети польською мовою і писав повісті про пригноблення українців, подали до суду, на що він відповів: «Стою перед вашим судом, але не прошу помилування тому, що не знаю, за що мене судитимете. Однак пам’ятайте про одне! Засудивши мене, ви вчиняєте моральне вбивство і водночас виносите вирок моїм героям, які є загальнодержавною власністю». Польська Феміда так і не знайшла криміналу в його діях. Боронив інтереси земляків і під час німецької окупації.
У 1945 році НКВС ув’язнив Дарку, єдину доньку Івана Федорака. Їй, сестрі милосердя, інкримінували, що передала медикаменти вояку УПА. Військовий трибунал ухвалив вердикт: 15 років позбавлення волі. Через рік за доньку випало відповідати батькові.
— Я бачив, як енкаведисти забирали мого вчителя, — розповідає учень письменника Теофіл Виноградник. — Був осінній ранок, випав сніг. До школи зайшов якийсь чоловік у штатському і мовив Іванові Федоровичу: «У тебе 24 години на збори». Люди, плачучи, зібрали йому сякі-такі харчі на дорогу. Він відкланявся і сів на підводу. Дружина його в цей час була у Снятині. Коли довідалася, що чоловіка забрали, пішки настигла віз. Поїхала з ним спершу у Львів, а відтак — у Караганду. Там подружжя поселили в бараці. Іван Федорович кряжив у вугільному розрізі. Написав листа Лазарю Кагановичу, в якому запевняв, що ні в чому не винний, клопотався дозволити повернутися на батьківщину. Але йому не відповіли.
1954 року на чужині Іван Федорак пішов за межі вічності. Повернувшись із ув’язнення, його дружина і донька померли. З близької родини Федораків не залишилось нікого.

Із забуття
Наприкінці 80-х Теофіл Виноградник приїздив у Караганду, аби розшукати поховання свого вчителя. А у 1990 році, до 100-річчя від дня народження Івана Федорака, у Русові йому поставили пам’ятник. У школі його імені відкрито кімнату-музей, одну з вулиць села також названо на честь Івана Федорака. А ще на приміщенні колишньої школи, в якій був директором колись, встановлено барельєф письменника.
Завдяки старанням Теофіла Виноградника в пресі з’явилися матеріали про життя і творчість вчителя і письменника, а 2003-го, за сприяння уродженця Русова, останнього президента УНР у екзилі Миколи Плав’юка та Яреми Гояна, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка (також уродженець Снятинщини), у видавництві «Веселка» вийшла книга «Іван Садовий. «Безіменні плугатарі».
— Я довго шукав додаткові матеріали про сім’ю Федораків, але нічого не знайшов, — згадував Теофіл Ілліч. — Усе знищено. Люди боялися, що коли енкаведисти знайдуть у них якісь матеріали, то їм буде несолодко.
І все ж 2004 року Теофіл Виноградник видає книгу про життя і діяльність народного учителя і письменника Івана Федорака «Великої правди учитель».

Нелегкий шлях додому
Торік Теофіл Виноградник листовно звернувся до президентів України та Казахстану з проханням посприяти у перевезенні на батьківщину праху відомого покутського письменника Івана Федорака, похованого у Караганді. Лист із Секретаріату Президента України переадресували в Івано-Франківську облдержадміністрацію. Краєзнавець побував на прийомі у губернатора краю Романа Ткача. Той пообіцяв, що видатки на перевезення і перепоховання праху Івана Федорака виділять. А от відповіді від Президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва краєзнавець не дочекався.
Між тим у карагандинському тижневику «Новый вестник» вийшла стаття «Віддайте письменника!» У ній розповідалось про життєвий шлях учителя і письменника з Русова та намагання його учня Теофіла Виноградника повернути прах Івана Федорака на рідну землю.
Згодом з’ясувалось, що з канцелярії Нурсултана Назарбаєва лист переслали в Карагандинський обласний акімат, а звідти — в міській. Півроку знадобилося тамтешнім чиновникам, аби відповісти на запитання: «Можна або не можна?» І, врешті-решт, з’ясувалось, що прохання пана Виноградника в принципі цілком виконуване. Турбувати супокій небіжчиків казахське законодавство дозволяє лише тоді, коли покійний переставився не від особливо небезпечного інфекційного захворювання. У відділі ЗАГСу Казибекбійського району знайшли архівний актовий запис про смерть. Згідно з документом, Іван Федорак помер 18 листопада 1954 року від кардіосклерозу. Тому санітарні лікарі Караганди дозволили дістати із землі останки цієї людини, в міському акиматі також не заперечували. Проте одного лише дозволу санітарних лікарів замало. Крім нього, для ексгумації й перевезення тіла потрібні гроші й добре узгоджені дії двох (казахстанської і української) сторін.
Треба було скласти чіткий план, аби все зробити гідно: запросити представників української діаспори, посольства, духівництва, акимату, митниці.
Не переповідатиму про перипетії, бюрократичну тяганину, але Теофілові Винограднику таки вдалося довести благородну справу до кінця.
Стефаниківська земля — село Русів Снятинського району у ці вересневі дні під звуки трембіт прийняла у своє лоно з далекого Казахстану останки Івана Федорака. Таку патріотичну роботу щодо перепоховання, за словами заступника голови обласної держадміністрації Романії Постолянюк, зроблено вперше і вона матиме своє продовження, позаяк відповідне пошанування на рідній землі чекають чимало героїв України, полеглих за межами нашої держави.

Учень гідний учителя
Насамкінець про учня Івана Федорака — краєзнавця Теофіла Виноградника.
Він — полковник міліції у відставці, понад тридцять років віддав службі в органах правопорядку.
Після виходу на пенсію Теофіл Ілліч зайнявся краєзнавчою та літературознавчою діяльністю. Автор понад сотні публікацій, книг «Нащадки Василя Стефаника», «Великої правди учитель», лауреат обласних премій імені Івана Вагилевича, Івана Крип’якевича та Марка Черемшини. Завдяки його зусиллям відновлено чимало досі невідомих сторінок історії покутського краю, повернуто із забуття імена славетних людей.
З ініціативи Теофіла Виноградника поблизу церкви в його рідному селі Русині встановлено орнаментальні хрести на честь 2000-ліття Різдва Христового, а біля пам’ятника — стели сотні воїнам-русівчанам, які полягли смертю хоробрих у роки війни. Голова Асоціації ветеранів війни і праці УМВС «Справедливість» Теофіл Ілліч був одним з ініціаторів створення пам’ятника працівникам органів внутрішніх справ, котрі загинули під час виконання службових обов’язків.

Іван ДМИТРІВ,
Івано-Франківська область
також у паперовій версії читайте:

• ЕНЦИКЛОПЕДИСТ МАРТИН ТЕРЕХОВСЬКИЙ

назад »»»