ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
ПОСТРІЛИ У ДРУГОМУ АНТРАКТІ...
Події, про які йтиметься, відбулися 95 років тому в Києві. Відомо чимало розповідей, пов’язаних із замахом на прем’єр-міністра П. Столипіна. Спогади, що їх редакція пропонує читачеві, належать свідкові подій, як кажуть, «старому киянинові» Григорію Григор’єву, тоді ще школяреві. Книжку «У старому Києві» автор видав невеликим накладом у середині минулого століття.

У вступному слові до мемуарів Максим Рильський зазначав: «Я оце вдруге перечитав спогади Г. П. Григор’єва — і вдруге перечитав не відриваючись. Бажаю цього і читачам книги...».

1.
У березні 1911 року стало відомо, що восени приїде «его величество с августейшей семьей» на свято відкриття пам’ятника Олександрові ІІ. Підготовку до такої події передовсім відчули школярі віком від 12 до 15 років. За офіційним розпорядженням, київські міські школи мали відразу ж почати заняття з підготовки загонів «потішних військ». Стало відомо, що маленький Олексій, наступник престолу, любив грати з олов’яними ляльковими солдатиками і цю любов зміг перенести на живі істоти в сірих шинелях. Директори шкіл проводили з учнями бесіди, де зворушливо розповідали про цікаві епізоди з життя майбутнього, поки дошкільного віку, царя.
Я разом із класом слухав солодко-медяну промову свого директора... Потім учням пояснювали, що таке підготовка «потішних військ» і яке вона має значення для кожного школяра.
На другий день після уроків прийшов офіцер, надісланий з місцевого гарнізону, і заняття почалися. «Потішному війську» були видані лялькові гвинтівки (правильніше, дерев’яні палиці), почалося навчання премудрості: «Ружья — на караул!», «К ноге!». Настало літо, закінчилися іспити. Проте військова муштра тривала аж до осені.
15 серпня (дати в спогадах — за старим стилем. Ред) закінчили встановлення пам’ятника Олександру ІІ біля входу в сад Купецького зібрання, а в двадцятих числах приїхав Микола ІІ з усією родиною і величезним почтом. Скрізь, де їхав цар, стояли юрби вірнопідданих: попереду — учні, далі — союзники (так звали членів «Союзу руського народу»), а потім інші глядачі. Розрахунок був простий: жоден терорист не захоче кидати бомбу в царя, жалкуючи дітей-школярів.
Десь тиждень цар їздив із візитами в Печерську лавру, Михайлівський і Софіївський собори, відвідав увечері 31 серпня сад Купецького зібрання, де відбулася його зустріч з купцями-товстосумами і представниками Міської думи. З великою помпою було відкрито пам’ятник «визволителю».

2.
День 1 вересня був особливо видатним, я його добре запам’ятав... На третю годину дня був призначений парад військ і «потішних» у зручному для цього місці — на київському іподромі. Царська родина сиділа на видному місці в оточенні придворної челяді. Спадкоємець помахував ручкою, сидячи поруч із батьком. Цар безтурботно усміхався і теж схвально кивав головою, підносячи догори праву руку. Годині о п’ятій парад завершився. «Потішні» на цьому закінчили своє існування. Розходилися по домівках без усякого строю, гуртом штурмуючи трамвайні вагони.
Директор школи дав мені «за старання й успішність у військовій справі» квиток на вечірню виставу в оперному театрі. Разом із квитком одержав друковану перепустку на доброму зеленого кольору папері з особистим підписом і печаткою шефа жандармів Курлова. Я особливо не добивався такої честі, вважаючи, що потраплю в театр, як завжди, з батьком. Та виявилось, що цього разу я б зупинився не далі вхідних дверей: пускали спеціально приставлені жандарми — без зеленого квиточка жодна людина до театру не потрапила.
Моє місце було на гальорці в шостому ряду. Я зайшов лише на нього подивитися, а потім побіг униз, до батька. Зайняв своє звичайне стояче місце в амфітеатрі праворуч. О 19-й годині 15 хвилин з’явився Микола ІІ із рідними. Сидів він у літерній ложі біля сцени, внизу, ліворуч. Оркестр і хор тричі виконали гімн «Боже, царя храни». Вірнопіддані вигукнули з насолодою «ура!». Та й як було не вигукувати, коли в театральних буфетах цього разу закуску давали безплатно, і навіть я серед інших учнів підхопив два смачних великих пироги.
Рівно о пів на восьму, як і в дні інших вистав, диригент І. Пагані підняв паличку. Йшла «Казка про царя Салтана». Спокійно закінчився пролог — у світлиці в трьох дівчат. Невеликий антракт (хвилини три) за напівосвітленого залу, і почалася перша дія. Артисти, звичайно, були найкращі з можливих у Києві. Сподобалась всім сцена з дідом і скоморохами. Старого діда, що сперечався з блазнями, смішно виконував Брайнін. Перша дія закінчилась під бурхливі оплески глядачів, що добре підживились в буфетах за царський рахунок. Настрій був піднесений.

3.
Почалась друга дія... Захоплено прийняли глядачі кінцеву сцену — появу на морському просторі казкового міста — столиці царя Салтана із золотими маківками численних церков. Цар довго аплодував... Знову антракт, і гомінкий потік глядачів знову посунув до буфету.
Цар залишився сидіти на своєму місці. Я, за звичкою, пройшовся нижнім фойє і попростував до оркестру. Слід сказати, що, незважаючи на всю парадність вистави, до дітей-школярів, які були в театрі, влада ставилась добре: всі знали, що спадкоємець вподобав «потішних». Діти вільно ходили у фойє і партері. За прикладом царя, міністри, а також придворна камарилья залишились на місцях. Батько мені пояснив, що всі міністри сидять у партері, в перших рядах, а праворуч, у літерній ложі — генерал-губернатор і цивільний генерал-губернатор із родинами.
Раптом я почув якийсь ніби постріл. У перших рядах дехто підвівся. Я стояв у цей момент біля сьомого ряду і відразу побіг уперед. По дорозі почув знову такий самий гуркіт, тільки голосніший, тепер зрозумів, що це справді постріл. Молодий чоловік у фраку пробіг повз мене. Я не звернув на нього увагу: мої очі, як і всіх інших, були прикуті до царської ложі. Микола, що зблід на очах у всіх, нешвидко став відступати до виходу, не відводячи очей від когось попереду. Потім його взяли під руки, вивели. У першому ряду збіглися міністри. Я побачив, що Столипін із закривавленими грудьми напівлежав у кріслі, на його сюртуку був зігнутий Георгіївський хрест. Знявся галас і в оркестрі.
Чую позаду лемент: «У буфет повели!» Біжу туди, продираючись крізь натовп у проходах. Жандарми нікого в буфет не пустили. Почулась команда: «Усі в зал!» Сісти на місця не довелось. Відразу знялася завіса. Оркестр, хор і всі солісти виконали «Боже, царя храни». Царя знову під руки підвели до його місця. Він розгублено дивився перед себе, потім трохи заспокоївся, почувши голосне «Ура!». Залунала молитва «Спаси, Господи, люди твоя». На сцену піднявся поліцмейстер Скалон, почекав, поки стало тихо, і оголосив: «Панове, вистава припиняється, прошу спокійно розійтися по домівках».
Я залишився з батьком і матір’ю в театрі. Стало відомо, що у Столипіна стріляв Дмитро Богров, помічник присяжного повіреного. Столипін і військовий міністр Сухомлинов у антракті стояли в першому ряду біля проходу праворуч. Богров підійшов майже впритул і вистрілив у прем’єр-міністра. Куля потрапила в груди... Другим пострілом Столипіна було поранено в праву руку, куля рикошетом зачепила першого концертмейстера Берглера, що стояв в оркестрі.

4.
Допитували Богрова всю ніч. Жандарми ретельно оглянули приміщення театру. Виявилось, що проводи освітлення в якомусь місці були перерізані, але невдало — світло не згасло. Винних не знайшли. Як видно, передбачалося, що після пострілу стане темно і Богров зуміє зникнути.
У вересні опублікували в газетах і розклеїли по місту повідомлення міністра імперського двору:
«1 вересня, під час другого антракту парадної вистави, в Київському міському театрі на життя голови ради міністрів статс-секретаря Столипіна було вчинено замах. Почувши постріли, його величність государ імператор увійшов у ложу... Його величність кілька разів відповідав публіці поклонами, після чого відбув із великими княжнами та августійшими особами до палацу».
Незручно, звичайно, міністрові було писати, що його величність забажав піти з ложі, почувши постріл, і був приведений назад перед очі вірнопідданих, коли видима небезпека пройшла. Найбільше враження на киян справило повідомлення «Киевской мысли», що револьвер Богров одержав за три години до замаху від начальника київського охоронного відділу підполковника Кулябка.
Під час непу приватне видавництво «Петроград» 1923 року надрукувало спогади Курлова. Він твердить, що Богров перед виставою заявив, що терористи готують замах і, щоб його попередити, Богрова треба було пропустити в театр,— він мав вказати на декотрих осіб. Курлов через начальника київської охранки видав перепустку. Пізніше історики виявили документи, що стверджували: Богров працював у охранці й одержав звідти завдання вбити Столипіна. Та вбивця попався, довелось його повісити.
Наступного дня пішли чутки, що готується єврейський погром. Адже забив Столипіна єврей Богров. Як розповідали, місцева єврейська громада подала вірнопіддану адресу на ім’я царя й відмежувалась від Богрова. Тактичний прийом і, за чутками, на додаток якась чимала сума зробили свою справу: погром пощастило відвернути.
Через три дні Столипін помер, але царя в цей час у Києві не було: він не побажав ховати вірного слугу і поїхав у Крим. Столипіна скромно для такої персони поховали в Лаврі. Були чутки, що цар його не любив і не дуже переймався за убієнним.

Підготував Євген СОКИРКО
також у паперовій версії читайте:

• ОБІРВАВСЯ ГОЛОС НЕПОВТОРНИЙ...

назад »»»