ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ТОЧКА ЗОРУ
ОМАНЛИВА НОВИЗНА «НОВОЇ ІСТОРІЇ»
Мирослав Попович — академік НАНУ, доктор філософських наук, професор. Його книга «Червоне століття» читається на одному подиху, це особливий жанр — філософія історії. Історії України у складі колишніх Російської імперії та Союзу.

— Мирославе Володимировичу, Ви пишете, що соціальна катастрофа — це історичний абсурд...
— У цьому — природа катастрофи. Всі події, вплетені в неї, втрачають сенс, його не можна визначити.

Сенс визначається, коли йде нормальний розвиток, ми можемо передбачити його наслідки. Катастрофа означає, що у розвитку подій чимало сценаріїв, і вибір його не залежить від сил, які беруть участь у подіях. У непорушній скелі можна знайти слабке місце: доторкнись пальцем — і вона впаде. У широкому розумінні катастрофа означає кілька таких точок.
— Чому жовтневий переворот виявився настільки масштабною катастрофою?
— Це катастрофа, яка могла мати різні наслідки. Вона призвела б до розпаду Російської імперії і все. Проте Росія та УРСР потрапили до такої серії катаклізмів, останнім із них був період, який можна назвати «термідором» — реакційний переворот Сталіна, котрий переплутав усі історичні карти, й люди, які навіть знаходились у човні та кермували ним, опинилися на дні. Так що для України зловісний жовтень став початком серії катастроф.
Жовтневий переворот не залишив по собі жодних орієнтирів. Незважаючи на те, що гуманістичний зміст усіх тих «революцій бідних людей» зберігався певною мірою до кінця радянської влади, але ця ідея була настільки спаскуджена, що її не можна вважати за цінність.
— Якою все-таки є роль особи у великих суспільних зрушеннях?
— Коли починається революція і руйнуються звичайні владні системи, на арену виходять «батьки» — Махно, «червоні», «жовто-блакитні», отамани. Усі вони харизматичні особистості, та слухають їх у тих межах, у яких вони імпонують натовпу. Чи можуть вони завести далеко — до крутих поворотів, змін? Зазвичай ні, це — ілюзія.
Такий харизматичний лідер як Ленін відчував, що потрібно, аби його вважали за свого робітники і селяни. Він висунув гасло націоналізувати землю і поділити її по справедливості, не випускаючи з державних рук. Це був крок, який вибив ґрунт з-під ніг його суперників. Подібними речами, пристосовуючись до настрою маси, він із нічого зумів створити оту владу. Більшовики добре орієнтувалися часом не у глибинних прагненнях, а у низьких інстинктах мас, використовуючи ті й інші.
Ленін перед смертю розумів: треба пристосовуватися до історії в такий спосіб, щоб це не було схоже на гасла, якими користувались засновники комунізму на кшталт «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Той шлях, котрий йому здавався найперспективнішим, міг призвести до того, що ми називаємо «перебудовою горбачовського часу». Подібне могло відбутися вже у 20-х роках, тому що на це було спрямовано програму Бухаріна, так званий правий ухил, або соціал-демократія. І у Горбачова «сповзання праворуч» від комуністичної лінії закінчилося тим, що він відкрито проголосив себе соціал-демократом.
— Чи був Сталін, як усі революціонери, демонстративною особою?
— Ні, він радше був її протилежністю. Демонстратив увесь назовні, пристосовується до публіки, і йому головне показати, як він цій публіці відповідає, — це типовий лідер революційних часів. Сталін швидше канцелярський талант. Він мав пристрасну і неспокійну вдачу. Не міг забути образ, і взагалі нічого не забував, зберігав емоції у пам’яті, й тільки величезна витримка робила з нього нібито спокійну людину. Він давав собі волю тоді, коли підготує помсту. Такий «кріт» революції, радше «кримінальний пахан», аніж революціонер і громадський діяч.
— Чи поширилась світом жовтнева революція?
— Вона фактично не поширилась за межами Російської імперії. Хіба що у селянській Україні. Я знаю (мені розповідала мати і старше покоління), що сільські дядьки у другій половині громадянської війни найбільше співчували більшовикам, бо ті давали землю і не хотіли продовження війни. А у громадянській війні підтримка — вирішальна річ. Національні почуття були сильнішими у поляків, латишів, литовців, там була більша віддаленість від російської культури й політичного побуту. Консервативні кола Європи боялися поширення цього впливу на Європу. Ніде не було реальної загрози перевороту. Це добре видно у спогадах італійського журналіста Курціо Малапарте. У роки громадянської війни йому довелось бути кореспондентом у Польщі. Він описує, як тамтешнє суспільство, дипломати і військові, котрих там було багато, — англійці, французи, американці, — боялися того, що у Польщі почнеться жовтнева революція. Боялися будь-якого скупчення бідноти, звідки пошириться комуністична зараза на світ. Це якийсь нереалістичний ірраціональний страх. Тільки у Німеччині комуністи мали певний вплив, і то недостатній, аби зробити революційний переворот.
— Чи зараз залишились у свідомості людей «родимі плями» комунізму?
— Гадаю, те, що тепер є, це — не «родимі плями» жовтневого перевороту і комунізму. Залишилася невпевненість основної маси людей у тому, що від них щось залежить. Залишилося подекуди навіть стадне підкорення партійним лідерам. Недовіра до влади, владі ніхто у нас не вірить. Не вірить тому, що чекає, що вона має нам щось зробити, а не робить. Це — не наслідок комунізму, це ще від тієї царської влади й деспотичного режиму, який у Росії був із давніх часів. Це є рецидив вікового деспотизму, його важко пов’язати з комуністичними ідеями. Адже ті вивітрилися наприкінці 30-х років. У 60–70-х роках ніхто не вірив, що почнеться комунізм, усе буде безплатним. Стояли у чергах за ковбасою — тяжіла «влада підсобки» над простою людиною і все. Може, залишалась у людей віра у світлі ідеали, що колись життя по справедливості й всім усього буде вистачатиме. Ця віра у людей є завжди. Це, власне, цінності, на яких побудовано європейську цивілізацію. Хоча вона індивідуалістична, є реальний досвід виборювання собі таких чеснот.
Я не думаю, що комуністичні ідеали надихають навіть тих, хто входить до комуністичної партії.
— Що відбувається в українському політикумі? Якщо минуле століття було «червоним», то яким буде нинішнє десятиліття?
— Для України воно стало жовто-блакитним. Але це мало про що говорить, тому що в ці кольори можна вмістити різні течії. Що стосується помаранчевого кольору, то він, на превеликий жаль, не викликає наразі того ентузіазму, який викликав півтора року тому. Наш уряд зміг розтринькати цей моральний капітал за короткий час.
Відбувається політична структуризація. У мене перед очима книжка про генеалогію козацтва. Там історія від Богдана Хмельницького і до ліквідації гетьманату в Україні у ХVIII ст. розглядається крізь призму відносин між кланами. Це був час, коли вибудовували собі великі родинні зв’язки і головною стратегією була шлюбна. Добре видно, який короткий погляд був у цієї стратегії. То була боротьба між кланами, кожен із яких мав власні родинні інтереси. Щось подібне у нас і досі спостерігається, і кум — важлива фігура у нашому політикумі. Такі собі «політичні холдинги» з людей, особисто пов’язаних інтересами, підтримкою один одного.
Сьогодні маємо політично оформлені угруповання. Скажімо, «Нашу Україну» можна віднести до правих політичних сил, вона не така права, скажімо, як була польська соціал-демократія. Але це теж націонал-демократична сила. Це ліберально і національно зорієнтована сила. Вона погано структурована, там надто багато від козацького менталітету, але це — політична сила.
Політична сила Юлії Тимошенко еволюціонує ліворуч — вона, можливо, орієнтуватиметься на Соцінтерн. Вона на цей шлях стала не тому, що у неї така ідеологія є, вона займає таку позицію, яка їй вигідна. Але це — орієнтир на певні політичні позиції, а не на особисті зв’язки. Це щось схоже на лівий центр. Мороз займав позицію лівого центру. Коли вони всі були на Майдані, це було схоже на Народний фронт, який був у 30-х роках. Нині те, що відбулося, схоже... на пакт Ріббентропа— Молотова.
Очевидною є бездарність ліберального керівництва, бо дали б Морозу стати спікером Верховної Ради вчасно, не було б цієї проблеми і збереглась «помаранчева» коаліція.
Важко схарактеризувати «Регіони». Вони спираються на області, які ніколи не приймали національно-ліберальних гасел, вони націонал-демократами ніколи не були. Вони навіть до демократії глухуваті. Поки політична платформа «Регіонів» невиразна. Вона зводиться до кількох гасел: «НАТО — ні», «Росія — так». Це ще не платформа.
Громадянського суспільства у нас немає, але є загроза Майданові. Ніхто ні за які гроші не купив би Майдану 2004 року, тоді на площу вийшли люди, котрі відчули себе глибоко ображеними. Мені здається, найстрашнішого не буде, кучминський режим не поновиться. Але шкода, що наші політичні сили, які вступили на політичну арену після Майдану, виявляють політичну короткозорість.
— Чи подібний Ющенко до Горбачова у тому сенсі, що його презентація «нового часу» була яскрава і коротка, а далі настали часи політичної безпорадності?
— Щось тут є. Тому що у Горбачова були ілюзії, що досить звільнити від тиску пресу і зробити кілька реформ, й настане нове життя. Та почала розпадатися вся держава, бо вона не підлягала ремонту. У керівників держави, у Ющенка особисто, були ілюзії стосовно того, що вони зможуть легко вийти з політичної ситуації в країні. Була ілюзія стосовно рейтингу Президента. Ніхто не чекав, що усунення Юлії Тимошенко з пасади прем’єр-міністра матиме такі наслідки. Потім Президент навернувся до того, щоб піти на компроміс із Януковичем...
— Чи Помаранчева революція, на відміну від жовтневого перевороту, не мала на меті продукувати людину «нового типу»?
— Так, вона найменше схожа на апокаліптичний жовтневий переворот. Тоді все було по-новому, так думали у 1917 році ентузіасти.
У нашому теперішньому випадку було тільки гостре відчуття, що ми відстояли свою особисту гідність, і воно зливалось з відчуттям гордості за те, що Україна, на відміну від Росії й Білорусі не дала запрягти себе до ярма «керованої демократії». Було відчуття, що народжується нова історія... Розчарування прийшло, коли у нового керівництва почалися внутрішні сварки, з’явилися «любі друзі»...
Усі очисні рухи ґрунтуються на моральних критеріях. Люди розчаровуються не стільки тим, що їм дають погано їсти, а у лідерах, яких вони підозрюють у корисливості. Це сталося у нас набагато раніше, ніж під час комуністичного перевороту...
— Чи настала «нова історія»?
— На превеликий жаль, вона стара. Те, що ми нині переживаємо, — це, по суті, відмирання старих стандартів управління і життя, стандартів, розрахованих на авторитарну систему. Коли мовиться про «непрозорість» політики, це свідчить про те, що політик не рахується з інтересами громадян, розраховуючи, що домовиться з тими, хто допоможе провернути певні справи. Такі політики живуть від виборів до виборів. А політичний діяч мусить думати на десятки років наперед.
Ми маємо жити майбутнім. Тоді минуле будемо краще розуміти. Бо з позиції минулого сьогодення зрозуміти неможливо.

Розмовляла Ірина КИРИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ЯК ДО ВАС ЗВЕРТАТИСЬ?

назад »»»