ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
КАНДИДАТИ В ШЕКСПІРИ
«Хто ви, Вільяме Шекспір?»— під такою назвою 6 квітня «ДУ» вмістила статтю, до відповіді на головне запитання якої обіцяли повернутись. Як зауважує один з нинішніх дослідників біографії драматурга, «ніхто з сучасників за життя Великого Барда ні в листах, ні в щоденниках не пише, що знав, бачив таку людину, розмовляв з нею або чув про неї щось певне від своїх знайомих, друзів». Цілком зрозуміло, що численні запитання, породжені білими плямами особистої та творчої біографії автора «Гамлета» й «Отелло», спричинили не одну спробу дати більш або менш переконливу відповідь. Ось деякі з таких спроб.

Розгадка перша: Роджер Меннерс, граф Ретленд
Цей претендент на роль Шекспіра особливо популярний у наш час. Йому присвячена книжка вченого секретаря шекспірівської комісії при Російській академії наук Іллі Гілілова «Гра про Вільяма Шекспіра». Освіта й художні таланти Ретленда дозволяють висувати його кандидатом у Шекспіри. Граф Ретленд помер у Кембриджі 1612-го у віці 35 років, після його смерті Вільямові Шекспіру вручили невелику суму за послуги графові (як припускають, це була чергова порція оплати за те, що граф виступав зі своїми творами від імені цього актора). Потому актор Шекспір назавжди залишив Лондон й оселився в рідному Стратфорді-на-Ейвоні.
Одним з найсерйозніших аргументів на користь авторства Ретленда стало віднайдення на початку ХХ ст. в архіві Падуанського університету (Італія), де навчався граф Ретленд, відомостей про двох студентів з Данії — Розенкранца й Гільденстерна, що згодом дали імена персонажам «Гамлета». Встановлено також, що перша редакція цієї п’єси містила вкрай мало подробиць з життя данського королівського двору. Але другий варіант твору уже був насичений такими подробицями — при тому, що вихід другої редакції за часом збігся з поїздкою Ретленда до Данії в ролі посла. Вважають: автором «Гамлета» (принаймні другої редакції п’єси) був або сам Ретленд або якась дуже близька до нього людина.
Ще одним доказом вважають те, що в деяких місцях Шекспірових сонетів слово «манери» (англійською «меннерс») ужито не до місця й до того ж з дієсловом в однині, а не як слід було б — у множині. Але якщо прочитати це слово як власне ім’я (Меннерс — прізвище графа Ретленда), то граматичні правила стають на місце, а в тексті відкривається ім’я автора. Відомо, що середньовічні поети доволі часто зашифровували свої імена у власних творах. Та й тогочасний поет Бен Джонсон, добре обізнаний з таємницями англійського літературного життя, в епіграмі «Драматургу», опублікованій 1616-му (рік смерті Шекспіра), умістив рядок з подібною грою слів. Коли в ньому слово «манери» прочитати як власне ім’я, то вийде: «Я не хочу відкрити тебе, Меннерс».
Надгробок над могилою графа Ретленда та його дружини (доньки відомого тоді англійського поета) створили ті самі майстри, що й надгробок Шекспіра, і при тому виявлено багато спільних для цих двох пам’ятників деталей. На думку дослідників, пам’ятник акторові Шекспіру був встановлений не одразу після його смерті, і ті, хто його споруджував, наслідували надгробок Ретленда — на замовлення тих вельмож, які знали таємницю авторства.
Ретленд писав вірші, у яких дослідники знаходять непоодинокі перегуки зі стилем поем та сонетів Шекспіра. Два перші зібрання творів Шекспіра планувалися до десятої і двадцятої річниці смерті Ретленда. І нарешті, у бібліотеці графа виявлено рукопис варіанта пісні з п’єси Шекспіра «Дванадцята ніч», зроблений рукою самого Ретленда.
Ретленд був організатором колективного літературного проекту: від імені вигаданого мандрівника Корієта писали й публікували численні художні твори. Є припущення, що образ Шекспіра був подібним проектом. Вважають, що таємниця зв’язку між графом Ретлендом і творами, що їх публікували від імені Вільяма Шекспіра, була відома навіть англійському королю Якову (Джеймсу). Він дуже високо цінував твори Шекспіра, але ніяк не відгукнувся на смерть актора. Однак, дізнавшись про смерть Ретленда, король негайно прибув, аби вшанувати пам’ять графа.
Проти авторства графа Ретленда (принаймні щодо ранніх творів Шекспіра) є істотні заперечення. Перші поеми Шекспіра («Венера й Адоніс», «Збезчещена Лукреція») були присвячені близькому другові автора графові Саутгемптону. Поет звертається до свого героя з порадами й докорами, явно як старший до молодшого. Але Ретленд був на три роки молодшим від Саутгемптона, тож не міг виступати в ролі старшого порадника. З іншого боку, сонети є вагомим аргументом проти авторства простого актора, котрий не міг давати поради вельможі або тим паче докоряти йому. Та й у перших поемах присвяти молодому вельможі написані з позиції людини дворянського стану.
Якщо визнати автором перших шекспірівських творів Ретленда (що народився 1576 року), то це означатиме, що він писав свої поеми ще в підлітковому віці. Цей аргумент (принаймні щодо перших творів Шекспіра) використовують противники авторства Ретленда.

Розгадка друга: лорд Френсіс Бекон
Одна розгадка не обов’язково має цілком заперечувати іншу. Віддавна чи не найпопулярнішим кандидатом на Шекспірове перо вважають видатного філософа Френсіса Бекона. Він отримав блискучу освіту, мав багатющу бібліотеку. Портрет Бекона схожий на відомий портрет Шекспіра мало не в найдрібніших деталях (утім, усі портрети великого драматурга визнають не досить достовірними). Бекон певний час керував освітою та вихованням іншого «кандидата в Шекспіри» — графа Ретленда.
Ще наприкінці XVI ст., коли творча біографія Шекспіра тільки-но починалася, двоє тогочасних письменників (Холл і Марстон) у своїх сатиричних творах натякали на те, що автором двох перших шекспірівських поем є саме Бекон.
Коли була розкрита змова проти англійського монарха, граф Ессекс, який очолив заколотників, наклав головою, а її активний учасник — оспіваний у сонетах «Великого Барда» (так називали й називають Вільяма Шекспіра) граф Саутгемптон відбувся досить м’яким, як на ті часи, покаранням. Слідство й суд у тій справі очолював не хто інший, як Френсіс Бекон. Це може означати, що саме Бекон під іменем Шекспіра прославляв у поезіях свого друга. Зрозуміло, що рятувати приятеля за наявності такого звинувачення, як змова проти королівської величності (що вважали тоді найтяжчим злочином), Бекон міг, лише ризикуючи власною кар’єрою (коли не життям). Для того мали бути дуже вагомі підстави.
Противники гіпотези про авторство Бекона звертають увагу на те, що в п’єсах Шекспіра висловлено симпатію до страченого Ессекса, тоді як Бекон доклав зусиль, аби відправити його на ешафот. Однак у написанні п’єс міг брати участь не тільки Бекон. А різке ставлення до Ессекса на тлі дуже поблажливої позиції щодо персонажа сонетів Саутгемптона можна пояснити просто: філософ ревнував свого друга до іншого...
Безпосередньо перед змовою Ессекса проти королеви Єлизавети І в Лондоні була поставлена п’єса Шекспіра «Річард ІІ», де королева, як відомо із записів її розмов, упізнала себе в негативному образі монарха. Уряд вважав цю драму одним з елементів змови — так би мовити, «ідеологічним забезпеченням». Вельмож, що протегували постановці драми, стратили, але Шекспір не був покараний. Знову є підстави згадати про головного слідчого в справі про цю змову — Френсіса Бекона.
Припущення про авторство Бекона було особливо популярним у ХІХ й на початку ХХ ст. Деякі дослідники вважали, що філософ стояв на чолі колективу, який взяв собі псевдонім «Шекспір». Перспективним слід вважати студіювання філософських поглядів, висловлених у сонетах і п’єсах Шекспіра, і порівнянні їх з концепціями Бекона. Останній писав не лише філософські твори, а й художні, зокрема вірші. Прихильники інших версій (наприклад, згадуваний вище І. Гілілов, який вважає Шекспіром Ретленда) визнають, що в будь-якому разі Бекон міг бути автором або співавтором якихось Шекспірових творів. Принаймні після відкриттів «беконіанців» (прихильників авторства філософа) причетність Френсіса Бекона до «шекспірівської таємниці» важко заперечити. Знайдено загадковий рукопис (виконаний рукою родича Бекона), в якому чергуються виписки з творів Шекспіра й Бекона, а їхні імена в тексті стоять поряд. Графологи, порівнюючи підписи під кількома документами актора Шекспіра з почерком Френсіса Бекона, виявляють деякі елементи схожості.
У своїх творах Бекон називає імена багатьох відомих сучасників, але Шекспіра чомусь не згадує жодного разу... До всього слід додати, що Френсіс Бекон дуже цікавився різноманітними шифрами, навіть написав про них спеціальне дослідження. За однією з версій, Бекон, подібно до деяких середньовічних алхіміків, навіть «помер по-філософському», тобто інсценізував свою смерть і поховання, щоб спокійно, без усяких перешкод продовжувати свої дослідження.
Аргументом проти авторства філософа є те, що перше видання збірки творів Шекспіра (1623), судячи із супровідних текстів, є посмертним, тоді як Бекон у той час був живий (помер 1626 р.). Однак не можна відкидати припущення, що схильний до містифікацій учений переживав смерть простого актора (від імені якого виступав) і свого ліричного героя як власну смерть — згадаємо хоча б Бальзака, який, за його зізнанням, оплакував своїх героїв. Можливо, саме переживання з приводу смерті Шекспіра, творчий образ якого Бекон ототожнював з власною особою, й спонукали філософа до роздумів про імітацію власної смерті.
За однією з новітніх версій, майбутній актор Вільям Шекспір служив деякий час у Френсіса Бекона особистим секретарем (що в принципі може пояснювати вірогідний зв’язок цих двох людей — автора й «речника» творів).
Імовірним є й інше припущення: «творчий колектив» підписувався збірним іменем — Шекспір. У такому разі одні твори міг писати один автор, інші — інший, а редактором усіх був третій. Уніфіковане редагування, єдиний стиль текстів.

Розгадка третя: Кристофер Марло
Кристофера Марло визнають найталановитішим письменником за всю історію англомовної літератури — навіть здібнішим за самого Вільяма Шекспіра (хай би хто б підписувався цим іменем — хоч і сам Марло). На думку дослідників, останні твори Марло за творчою манерою та мовою дуже схожі на шекспірівські. Загадкова загибель Марло в 1593 р. дивним чином збігається з початком творчої діяльності поета, що виступав під іменем Вільяма Шекспіра (нагадаємо, перша Шекспірова публікація — («Венера й Адоніс» того самого року).
Син шевця, Марло примудрився здобути ступінь магістра в Кембриджському університеті. Ще студентом він став агентом англійської секретної служби, яка в той час — після відокремлення англійської церкви від католицького Рима — вела війну з агентами папи. Як співробітник спецслужби Марло відвідував різні країни Європи, де збирав інформацію про англійських емігрантів, що хотіли б знову навернути свою батьківщину в лоно католицької церкви. Згодом драматург пристав до гуртка англійських вільнодумців і втратив довіру уряду, потрапив під слідство.
Припускають, що високі посадовці — покровителі Кристофера Марло — боялися суду над ним, тому інсценізували смерть драматурга й забезпечили йому від’їзд. І незабаром він увійшов в історію під іменем Вільяма Шекспіра. Одним з підтверджень цієї неординарної версії є таке місце в комедії Шекспіра «Як вам це подобається»: блазень говорить, що нерозуміння віршів читачами вбиває сильніше, ніж великий рахунок у маленькій кімнаті. Варто нагадати, що фатальна сварка Марло з компаньйонами сталася саме через рахунок у пивничці. Противники гіпотези про авторство Марло стверджують, що цей рядок міг написати й «просто Шекспір» — не обов’язково ним мав бути Марло. Але хіба не зрозуміло, що поет висловлює жаль з приводу нерозуміння своїх віршів і порівнює твори з долею автора, тобто — якщо вірити в авторство Марло — зі своєю власною долею?!

Крапку не поставлено
Є підстави припускати, що автором перших творів, випущених у світ під іменем Вільяма Шекспіра, був філософ Френсіс Бекон, а автором низки наступних — граф Ретленд. Ця гіпотеза, утім, не заперечує участі Бекона й, можливо, інших осіб у підготовці текстів. Питання про можливу інсценізацію смерті Марло та його участь у написанні наступних творів Шекспіра залишається відкритим. Публікація художніх текстів спільного авторства в Англії XVI–XVII ст. була однією з найвишуканіших розваг обдарованих вельмож. Тогочасні поети, видаючи свої твори, мали звичку не підписувати їх власними іменами, а обмежуватись ініціалами або псевдонімами.
Найбільш перспективним напрямом дослідження проблеми авторства приписуваних Шекспіру творів ввижається психологічний: треба вивчати психологію автора творів і порівнювати її з відомими фактами про Бекона, Ретленда, Марло та інших претендентів на корону великого письменника.
Загадка залишається загадкою, а її всебічне, комплексне розв’язання, побудова несуперечливої теорії, що охоплює всі відомі факти, — справа майбутнього.

Юрій МОСЕНКІС,
професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
також у паперовій версії читайте:

• ВИПУСКНИКІВ РОБЛЯТЬ «ПРОЗОРИМИ»
• КНИГОМАНІЯ, або ПОВЕРНЕННЯ В ДИТИНСТВО

назад »»»