ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
СВІТЛО НЕВПОКОРЕНОЇ ДУШІ
Нещодавно в Національній спілці письменників України презентовано «Вибрані твори» Григора Тютюнника. Книга побачила світ у видавництві «Грамота».
Власне, останнім часом за Тютюнника активно взялися й інші видавці.

Наприклад, активно розробляє «тютюнниківську» тематику, особливо епістолярну спадщину, луганський літературознавець Олексій Неживий. І це мало б потішити численних шанувальників цього унікального, талановитого й самобутнього письменника, адже їм надається можливість сприймати творчість класика-«шістдесятника» під незаангажованим кутом зору. Проте, як свідчить життя, на шляху до відкриття письменника на нас чекають несподіванки й «підводні камені». Тут головне — не схибити, не вдатися до фальші, чого Григір Тютюнник — якби був живий — ніколи б нам не пробачив. Відкриття — і сприйняття — письменника має бути цілісним. А це буде можливим лише тоді, коли його твори повернуться до читача в первозданному, не спотвореному цензурою вигляді.

«Буває й так, що майстерність приходить, а вміння бачити і хвилюватися покидає»
Якби моя воля, знайомство з творчістю Тютюнника в школі розпочинала б з ознайомлення з письменницькою автобіографією. Не біографією, як зазвичай роблять учителі, а саме з автобіографією. Бо більш щирої сповіді, правдивої, із безліччю влучних характеристик і не зайвих дрібниць, ще треба пошукати.
Буває, що читаєш якогось письменника, продираєшся крізь хащі «потоку свідомості» й вигадливої метафори і ніяк до пуття не візьмеш: а що, власне, стоїть за всіма цими мудруваннями, і що саме хотів сказати автор?
У Тютюнника цього немає. Кожне його слово, речення, характеристика персонажів чи деталь — влучно припасовані, вивірені, займають своє місце.
Кажуть, Григір Тютюнник страшенно дивувався й обурювався, коли випадково бачив фоліанти котрогось з класиків соцреалізму: «І як це можна стільки написати, коли про найголовніше можна сказати стисло, в одній новелі?» (Розповідають, як хтось з його колег прискіпливо допитувався: «Григоре, голубе дорогенький, та я на твоєму місці, знаєш, скільки б уже написав? Чому ти повільно так?»
А він: «Та ви б це зуміли. А я — ні! Я просто: зернинку до зернинки, зернинку до зернинки... Це в мене давнє. Ще з тридцять сьомого... від збирання колосків...»)
Отож взірцем такої сповіді якраз і є його автобіографія. Як щоденник зболеної душі народу, на долю якого випало все — розкуркулення і голодомор, криваві дороги війни, рабська праця в колгоспі, порожні трудодні, напівжебрацьке існування... Скільки щирої любові до своїх «маленьких», як сказали б нині, героїв переповнює душу письменника. Вона вихлюпується на поверхню, а роз’ятрене серце болить і не відпускає ані на хвилину. Та хіба може бути інакше, коли читаєш таку сповідь: «За тими дітьми... ніхто ніколи не ходить... та що ж дитина, коли його мати... сама лягає спати й ноги не миє... Нечупари? Ні. Просто вони (жінки) дуже багато працюють»...
Григір Тютюнник мав право на таку правду. «У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилося рівно сорок, його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах...» Оце горе — лишився без батька — проросло крізь серце, закарбувавшись у правдивому й пекучому слові. (Якось у розмові з товаришами Григір почув, що багато хто з них хотів би повернутись у дитинство і юність.
«А я кажу,— хай ніколи не вертається ні дитинство моє, ні юність. Ніколи. Там було мені нестерпно. Не хочу нізащо».)
Із 46-го Григір — учень ремісничого училища, слюсарює на харківському заводі. Скуштував і селянського хліба, працюючи в колгоспі за трудодні. Навіть довелося на кілька місяців потрапити до виправної колонії за те, що не відпрацював три роки після училища. Відслужив чотири роки на морфлоті. Після демобілізації — токар у Щотівському вагонному депо, учень вечірньої школи. А вже 1957 року, збагачений чималим життєвим досвідом, став студентом Харківського університету («Щасливі п’ять років навчання на філологічному факультеті, те, що я й любив,— так означить письменник у своїй автобіографії. — І російське відділення,— те, до чого я звик, до чого мене готувала школа, армія, напівросійське донбаське оточення»). Характерно, що перші оповідання Григір теж напише російською ( він, якого називають дзеркалом української душі!) А потім прочитав словник Грінченка і «ледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір». Підтримав молодого автора й зведений брат — автор роману «Вир» Григорій Тютюнник. Чим не показовий приклад для тих, хто живе в російськомовному середовищі, проте прагне утвердитися у своїй, рідній мові?
Григір боявся, аби майстерність з часом не притлумила в його душі почуття відповідальності. Жити по совісті й так само писати — стало його життєвим кредо.
«Дивуються й досі, що Григір Тютюнник увійшов у літературу як зрілий прозаїк. Та чого дивуватися? Писав, не вигадуючи, а осмислюючи бачене й пережите»,— розмірковує письменник Іван Малюта.

«Я невпевнено живу і пишу невпевнено. У мене немає житейського нахабства»
Того слова жадали тисячі таких, як він — репресованих, понівечених державою і кинутих на поталу; тієї правди боялися ниці й мерзенні душі. Вони не пускали Григора в літературу, не друкували, цькували. Тогочасний головний редактор видавництва «Молодь» Віль Гримич, який доклав чимало зусиль, щоб побачила світ перша книжка Тютюнника — «Зав’язь» (1966), згадує, у яких умовах доводилося працювати. Усе піддавалося нещадному цензуруванню. Один з «дослідників» творчості Тютюнника звинувачував його героїв у тому, що «вони злі, убогі та ображені». Як велося письменникові, який кожного свого героя пропускав скрізь серце, жив його болем? Як було йому чути звинувачення в тому, що в нього, мовляв, «потяг до грубого, інстинктивного в людині»?
Друг Григора Михайловича Петро Засенко пригадує, як втомленим голосом Григір жалівся: «Нащо вони б’ють мене в серце? Воно ж уже й так як пташеня в котячих лабетах. Ротик розкритий, од болю й писнути не може». Рятувався серед дорогих його серцю людей.
«Григір умів створити справжній характер, який сприймався як жива людина,— згадує Віль Гримич.— Вперше я пустив сльозу малим хлопчиною, читаючи «Федька Халамидника» Винниченка. Вдруге не зумів втриматися від сльози вже дорослим чоловіком, читаючи «Климка» Тютюнника. Працюючи над повістю, Григір дивовижно перевтілювався, так, наче переживав життя хлопчини-сироти.
...Це було в Ірпені. Я зауважив, що Григір сидить смутний, похнюплений.
«Що сталося, Григоре?»,— звернувся я до нього, гадаючи, що той нездужає.
«Ох, Вілю,— в його голосі було стільки болю і відчаю,— журюся я, журюся...»
І так природно, так беззахисно звучало те «журюся», як міг би сказати лише Григір.
Увечері я знову відвідав Тютюнника. Його журливий стан, схоже, не полишав ані на мить.
«Знаєш, Вілю, я його уб’ю»,— сказав несподівано Григір і подивився з таким невигойним болем, що не забувається.
«Кого, Григоре?»,— перепитав.
«Климка»,— він знову посмутнішав.
«Ні, Григоре, ні»,— запротестував я.
«Але я мушу це зробити»,— відповів Григір, передбачаючи трагічний фінал своєї повісті. Так він переживав життєву драму кожного свого героя.
Щодо Климка — то тут була любов особлива, густо замішана на власному болю й крові. Бо це ж треба було самому пройти дорогами війни, скуштувавши гіркого сирітського хліба, щоб так майстерно відтворити образ маленького героя. «Такого не придумаєш,— влучно зауважує Іван Малюта. — Треба самому проморозитись, аби відтворити цю картину з відчуттям фізичного болю».
Петро Засенко згадує, як непросто було ілюструвати «Климка». Здавалося, до справи взявся знаний художник, який, утім, «спеціалізувався» на зображенні дореволюційних героїв. Якщо йому вдався Чіпка, то з Климком вийшла «пробуксовка». Чутливий Григір одразу відчув фальш: ну зовсім йому не хотілося, щоб Климка сприймали як жебрака, що нишпорить попід тином. Климко — то було уособлення його дитинства. Хоча й згорьованого, проте сповненого відваги й світлих надій. «Климко — хлопчик мужній, з почуттям гідності»,— так передавав письменник чесноти свого героя. Проте художник їх так і не «упіймав».
Письменник благословляв у світ кожного свого героя — з любов’ю, як рідну дитину. Але скількох поневірянь зазнавали його новели на шляху до читача! «Скільки було у Григора мороки з оповіданнями «Кізонька», «Медаль», «Три зозулі з поклоном», «Смерть кавалера», «День мій суботній»... Перші два оповідання, як і повість, так і не вийшли в Україні за життя письменника»,— згадує ті зовні благополучні «застійні» роки письменник і товариш Григора Михайловича Анатолій Шевченко.
Не випадково в Тютюнниковому щоденнику з’являється запис, який став хрестоматійним: «Літературі, як хлібові і яблукам, погода потрібна». Та дивина: хоч боляче сікли дощі чи пекло жагуче сонце, Тютюнник писав. Просити не вмів, не мав ані крихти «житейського нахабства». Лише — повні пригорщі болю.
«Подав до редакції одного журналу своє нове оповідання,— ділився з друзями,— через тиждень заходжу туди, дивлюся — сидять редактор і завідувач відділу і працюють: щось викреслюють, щось дописують.. А оповідання від тієї хірургії розпалося... Вже не моє, а чорт його знає й чиє. Подивився я на те редагування та й кажу: «Ні, хлопці, не треба, не мучтеся, а давайте його сюди». І забрав... Є от такі перестрахувальники. Не розуміють чи не хочуть зрозуміти, що я письменник, мені перед людьми соромно, маю бути правдивим і намагаюся бути таким. Навіщо ж кожне моє речення брати під мікроскоп?» І влучно додавав про цензурований рукопис: «То вже не вибране, а перебране».

Любов усевишня
Історії про особливий дар Тютюнника-оповідача вже стали хрестоматійними. Перед тим як написати твір, письменник обов’язково «розігрував» його на людях. Коли йому казали, що виходить у нього це артистично, він жартома пояснював: «А в нашому роду всі такі — любимо перекривляти. Вада, звичайно, та що вдієш». Проте ніяка це не вада, а справжній талант. Але була в житті письменника зустріч з артистом, який зумів майстерно відтворити дивовижний світ його героїв. Григорій Булах теж зі щемом згадує хвилини, присвячені Григорові.
Проте й Булаха по голівці не гладили, коли той читав новелу «Чудасія». Ба більше — навіть погрожували позбавити звання... артиста. Що ж там такого «крамольного» вбачали в новелі невтомні цензори? На перший погляд, ідеться про життєву, навіть буденну ситуацію. Сторож артілі «Вперед» Мусій Приходько пише заяву в «райсобез», щоб дали йому, інвалідові війни, машину. Коротенька новелка — проте перед читачами розгортається ціла життєва драма тисяч Мусіїв, принижених державою, для якої вони були лише безборонними гвинтиками. Відповідь, яку отримав чоловік з того казенного «собезу», звучала як обвинувачення антигуманній системі, для якої людина — ніщо, лише «гарматне м’ясо»: «Машина вам, товаришу Приходько, не показана... кульша на два сантиметри довша, ніж треба. Треба п’ятнадцять, а у вас — сімнадцять».
«Так що ж, мені оті два сантиметри надрубати, чи що?»,— болем відлунювали слова фронтовика-інваліда...
«Григорове слово я відчував на смак, на запах, на доторк,— зізнавався артист,— коли читав новелу «Сутінки». Тоді я не знав, що ця новела стояла до Григорового серця найближче. Роками пізніше стане поруч ще одна — «Три зозулі з поклоном». Святому почуттю — любові всевишній — присвятив письменник одну із найсвітліших своїх новел. Її не можна читати спокійно. «Сусіда мій на нарах молиться уві сні, а бога не називає... До кого молиться?.. Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу»...
Через те так довго й летіли зозуленьки, бо відкрити правду — означало дати відповідь на запитання: «Що робить на нарах той бідолашний чоловік? За що ж так тяжко карається?» Сказати правду — означало визнати, що були репресовані безневинні люди, і там, у «Сибіру несходимому», був їхній останній притулок.
«Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку. Обнімаю тебе і несу на руках колиску із сином, доки й житиму...»
...Мабуть, час прочитання справжньої, «не перебраної» літературної спадщини Григора Тютюнника ще попереду. Бо ж вивчають твори письменника школярі (і то добре, що «Грамота» зробила і їм, і вчителям такий подарунок).Але важливо й інше. Самі вчителі мають бути готовими пояснити дітям, за яких умов жив і творив письменник. І чому так трагічно складалася його творча доля. Та й, зрештою (бо були неподільні), життєва...
Своєю творчістю Григір розірвав уявлення про українську літературу як про «вторинну», «неповноцінну». Це було дуже зручно, приручивши бунтівного письменника, десь відрапортувати: от, дивіться, і в нас пишуть, «творять». Такий собі малоросійський хутірець, на зразок екзотичних гвінейців, яких показують цивілізованим європейцям. Звідси й порівняння Григора Тютюнника з російськими письменниками — Бєловим, Шукшиним (яких у себе на батьківщині теж називали зневажливо «почвенниками», «деревенщиками»). А Ніна Дангулова, російська перекладачка творів Тютюнника, говорила: «Я перекладала багатьох українських письменників, ваша література багата на таланти. Але Григір Тютюнник — не лише майстер пера. Він — неперевершена особистість».

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»