ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ІНЕССА ХОЛОД: «Я ВСЕ ЖИТТЯ ОПУСКАЮСЬ НА ЗЕМЛЮ, ЩОБ ПОБАЧИТИ НЕБО»
Попри суворе прізвище Інесса Холод — гаряча емоційна білявка, певно, з роду принцес — сонячно-вродлива, струнка, весела. Мабуть, такими є всі балерини, адже вона з хореографічної теми ніколи не вистрибувала: ще недавно була солісткою Національної опери України ім. Тараса Шевченка, тепер виховує балетних діточок і дам-танцівниць. При цьому сама має синочка і доньку та є берегинею сімейного щастя.

Окрім інших хороших якостей (приміром, у ній поєднуються компромісність і терплячість з мужністю), Інесса Холод просотана оптимізмом, задьористістю, молодістю, недарма вона усіх своїх колег, знайомих жінок і вихованок (від п'яти до сімдесяти років) називає дівчатами.
— Інессо, активний вік балерини, на жаль, нетривалий...

— Я сама закінчу цю фразу. Так, нетривалий, але це — спосіб життя до останку. Якщо носії інших професій можуть кардинально змінювати курс (інженери стають продавцями, а офіціанти — кінозірками), то балерини зазвичай залишаються в душі назавжди балеринами і їхня подальша діяльність триває в тому ж ключі.
— Як усе починалося?
— Я ще застала той час, коли по телебаченню показували балет і видавали красивий журнал «Радянський балет». А тут ще й посприяв фільм «Анна Павлова»...
Мене зачаровувала казковість і легкість балерин, я порівнювала їх з черницями у тому розумінні, що вони мені здавалися неземними не тільки на сцені, а й у житті. Тато, звичайно, іноді жартома говорив: «Чи ти б так змогла?» Одного разу (мені було років шість) я пройшла на одних пальчиках по кімнаті з кутка в куток (я не здогадувалась, що балерини це роблять у спеціальному взутті — на пуантах). Це мені ще більше додало бажання, я — до мами: «Віддай мене в балет». Причому я хотіла не як-небудь, а щоб усе відбувалося красиво, на сцені.
Десятилітньою мене привезли з Борисполя у хореографічне училище, там мої амбіції відразу пригасли: «Дівчинко, у тебе не вистачає даних»,— пролунав вердикт. Як?! Мені здавалося, що життя закінчилось, попереду більше нічого не існує. Я вчепилась у маму, почала наполягати: «Мамо, я тебе прошу, мамо». І вона — умовляла педагогів: «Допоможіть, не знаю, що робити. Врятуйте дитину». Врешті, мене прийняли. Болюча фраза «Дівчинко, у тебе немає даних», певно, стала великим стимулом: я працювала більше, ніж інші. Незабаром у класі говорили: «Вгамуйся. Чого ти? У тебе найкращі дані».
Якщо чесно, я дивуюсь тій маленькій Інессі. Зазвичай дітей змушують. Я ж сама летіла на ті килимки, тягла ручки і ніжки до болю... Не все виявилося небесним і легким. Була праця до знемоги. Загалом в училищі все складалося добре, навіть стражденні схуднення я пройшла благополучно, хоча деякі дівчата поплатилися за те, що набрали зайві кілограми.
— Тобто кожного на фінішній прямій чекала лотерея? Хоч би якою ти була талановитою, але якщо зріст і вага «зірвалися», юну балерину відбраковували?
— Так, причому нещадно. Не важливо, чого ти досягла, якщо товста — до побачення. Що поробиш, такий закон жанру,— і партнерові «корову» носити важко, і глядачеві спостерігати таке не вельми приємно. Тут ще додається такий нюанс: упродовж восьми років акцент робиться на спеціалізовану хореографічну програму, а загальноосвітні предмети — домішок. Раптом дитині кажуть: «Все, до побачення». Що при цьому відбувається? Трагедія. Куди іти? Дівчата почувалися покинутими.
Нам часто в репетиційному залі казали: «Умри, але зроби». Я думала: «Навіщо ж тоді робити, якщо вмреш?» (сміється). Нікого нічого не цікавило і не хвилювало, крім того, що ти на сцені маєш добре станцювати. Показати результат, як у спорті, напевно.
— Як розвивалися події після училища?
— Я двічі побралася: з Русланом й з Національним театром опери і балету. Чоловік мав технічну освіту, більше того, він балет не сприймав, одразу ж мені сказав: «Я одружився з людиною, а не з балериною».
У театрі мене одразу ввели у «Лебедине озеро» П. Чайковського. Балерини, що були старші, відреагували вороже: тільки-но прийшла, а вже «Танець маленьких лебедів» виконує. А я була «сирою» в закулісному спілкуванні, побоювалася кривих поглядів й інтриг. Напевно, якби з боку чоловіка була моральна підтримка, я б цю смугу перешкод пройшла простіше.
Як будь-яка молода балерина, я чимало танцювала в масовках, згодом почали вимальовуватися гарні сольні партії: у балеті «Кармен-сюїта» я танцювала тютюнницю, у «Жізелі» — па-де-де, у «Ромео і Джульєтті» — «Ранковий танок».
Якось мене запросили в Словацький національний театр опери і балету в місті Кошице — на сольні партії. Я відразу почала з головної ролі в «Жізелі». Глядачі прийняли прем'єру на «ура», серед публіки були і драматичні актори, вони піднялися на сцену зі сльозами й квітами.
— До речі, тамтешня публіка відрізняється від нашої?
— Так. І не тільки в Словаччині, це відзначають усі мої колеги. Найскладніше танцювати саме перед українським глядачем. Він більш вимогливий, вдумливий, уважний, емоційний. Ти розумієш, що своєму глядачеві тебе треба більше. А в Словаччині все простіше, полегшено. Та моя закваска не дозволяла робити щось упівсили, шкодувати себе. Я, наприклад, серйозно поставилася до сцени божевілля в «Жізелі». Чимало балерин, до речі, спеціально відвідують психіатричні лікарні, щоб знати, як ліпити образ. Я вирішила сама придумати. Дівчата з кордебалету казали: «Інессо, ти хоч поясни, як будеш божеволіти, щоб нам не так страшно було». Я відповіла: «Мені саме цього і треба. Божевільна жінка — непередбачувана. Тому я нічого не пояснюватиму, ви реагуйте по ходу дії, так буде природніше, ніж завчено повертатися ліворуч або праворуч. Це ж гра!».
Це я розповідаю до того, що вживатися у вистави і виходити з них мені було надто складно, я розуміла: так мене надовго не вистачить. З великою білою заздрістю дивилася на балерин зі сталевими нервами, які перед спектаклем могли по крамницях ходити, а після закінчення вистави швидко переключалися на щось стороннє. У мене так не виходило. Я увесь час переживала, аналізувала помилки.
— Якби в театрах була посада психолога, скільки талантів не згоріло б...
— Слушна думка. Попри все, кар'єра складалась чудово, до мене шанобливо зверталися «пані професорка», оскільки я ще викладала у консерваторії. Я вже танцювала у «Сильфіді», «Лускунчику», «Лебединому озері», у «Вулиці» (сучасна хореографія) І ось нова віха — головна роль у «Кармен-сюїті». Я від природи світловолоса, тому мусила перефарбуватися в чорний колір, аби глядач мене сприймав циганкою. Репетиції йдуть повним ходом, і раптом одного разу я падаю. Дивно, але до мене ніхто навіть не підійшов. Я лежу і не розумію: спина, хребет, нога... що зі мною? Пекла тільки одна думка: «Чи станцюю Кармен?». До прем'єри залишалося трохи. Я ледь-ледь піднялась і зашкутильгала в гримувальню, і знову ніхто руку не подав. Мене охопив жах, я себе відчула механізмом, який зламався і нікому не потрібен. Нога розпухла, стала величезною. Мене відвезли до лікарні. Там першою моєю фразою було: «Я танцюватиму?» Лікар усміхнувся: «Розслабтеся. Раніше, ніж через півроку нога не діятиме». І от я лежу в лікарні, ніхто не телефонує, не запитує: «Як ти себе почуваєш?»
— У Словаччині Ви були зовсім одна?
— Так, одна. Руслан приїжджав спочатку, сказав: «Інессо, я не можу перебувати поруч постійно. Ти приходиш з театру — танцюєш, ідеш — танцюєш. Я почуваю себе зайвим. Коли зрозумієш, що готова жити з родиною, будь ласка, приїжджай».
Травма спровокувала прискорене осмислення ситуації. Я втішала себе: «Подумаєш, я встигла спробувати балету, тепер у мене в житті буде ще не одна чудова мить».
Балерина ніколи не зможе насититися сценою, вона намагається якомога більше продовжити відчуття польоту й овацій. Приміром, Майя Плісецька не хоче залишати сцену, це як обов'язок, як наркотик. Я вагалася. Якось, видужуючи, гуляла вулицями. Вуличний музикант, після того як я кинула гроші, раптом на напівфразі обірвав якусь мелодію і заграв на скрипці тему з «Кармен». Я була вражена, це була містика. І знову в мені все перевернулося. Але травмована нога погано слухалася, і я, нарешті, зважилася: «Досить. Хочу додому». На мене чекали чоловік і маленький син. У театрі заперечили: «Навіщо їхати? Дурниця. Через місяць-два ти видужаєш». Але мене ніщо не могло спинити. У 2000 році я повернулася в Київ.
Проте я почала розуміти: «Яке це щастя мати чоловіка, дитину. Можна й у цьому себе знаходити. Є щось неправильне в тому, коли професія ніби «закреслює» дітей». Я із задоволенням почала ліпити вареники, варити борщ, створювати затишок у оселі. Звичайно, багато хто мене запитував: «Чому ти в театр не ходиш?» Я відповідала: «Не хочу». Це була неправда, я розуміла, що, відвідуючи вистави як глядач, краятиму собі серце. Свекор мені сказав: «Інессо, підкачало здоров'я, з ким не буває, то піди в театр на адміністративну посаду». Я категорично заперечувала: «Як? Я не зможу. Вони бігтимуть на сцену в костюмах, а я стоятиму з журналом і щось записуватиму».
Після народження доньки (синові зараз вісім років, а доні — 3) набрала ваги, погладшала. Сиджу і виправдовую себе: «Набридло сидіти на дієтах, подумаєш, буду як усі, он скільки жінок величезних, мов баржі» (сміється). Який балет? Сім'я, діти!». Раптом мені телефонує Євген Чернов, відомий танцівник, що працює в Туреччині, я з ним певний час танцювала. Він періодично приїжджає в Київ і дає великі концерти в престижних залах. Женя каже: «Інессо, у мене має бути концерт у Палаці «Україна». Треба станцювати». Я йому відповідаю: «Ти мене ще не бачив. Інеса вже квадратна тітонька». Та він наполіг на зустрічі. Очі в нього стали круглими, але Чернов швидко опанував себе і сказав: «Я знаю твій характер. Ти для сцени зробиш усе». Я прийшла додому, ручкою повела, ніжку витягнула, у дзеркало глянула і... як розлютилася: «Як ти могла себе так розпустити, це просто жах»! Я розстелила килим і, не шкодуючи себе, почала займатися.
Без кінця бігала до тримісячної доньки, але завзято приводила себе у форму. Вийшло так, що у Чернова з виставою щось не склеїлося, зате я знову перетворилася на Дюймовочку. Тим часом знайомі дівчата мене просили: «Ми хочемо в тебе брати уроки, попрацюй з нами». Одне слово, у клубі «Ліра» я стала займатися з дитячою і дорослою групами.
Звичайно, чималу роль зіграло те, що при зустрічах зі своїми подругами-колегами я чула всякі захоплюючі гастрольні історії. Я сумувала: мені нема що розповісти. Хоча, звичайно, сім'я, дітки — це чудово, ні в кого з подруг цього нема! Але все одно не хочеться бути тільки королевою кухні».
— І Ви закрутилися-завертілися на новій ниві?
— Робота мене буквально піднесла, тепер я реально можу допомогти іншим людям. Нерідко приходять двадцятилітні й бачать, що старші жінки виглядають значно ліпше. Шістдесятирічні енергійні, мов м'ячики, а ці — не зігнутися, не розігнутися. І виникає паніка: «Як же так? Я — розчепіра, а вона — ягідка». І починають працювати.
Я займаюсь з дівчатами за трьома напрямами. Це — комплекс вправ для корекції постави і фігури. Багато хто ремствує: «Важко. Хіба я зможу в мої-то роки?». Я кажу: «Зможете. Нам усім тут тільки по 15 років, тому все виходить». Згодом я чую: «Інессо, подивися, мені треба цілком гардероб змінювати. Я зменшилася наполовину».
У мене, до речі, займаються медики, лікарі. Вони констатують, що вага, постава нормалізуються, усі види сколіозів і остеохондрозів зникають. Горезвісні целюліти перетворюються в гладку пружність м'язів. Але я завжди дівчатам пояснюю: «Ви не думайте, що в залі автоматично позбудетеся усіх проблем. Мають бути правильне харчування, нормальний спосіб життя. Якщо ви лежите на дивані, а потім дві години тренуєтеся і знову лягаєте, напихаючись тістечками, то справа марна».
Другий напрям — основи класичного танцю. Без класики — нікуди. Люди стають до балетного станка, про який раніше і гадки не мали, і виконують професійні рухи: пліє, батман, тандю, повний екзерсис тощо.
Є такий вислів: рухи танцівника, як збільшувальне скло, через яке можна побачити його характер. От так і я бачу людину, ледь вона починає робити перші рухи. Хто — завзято і терпляче, а хто сердито вигукує: «Навіщо мені ці муки? Де мої речі, я побігла». Нам так не вистачає в житті терпіння!
Третій напрям — іспанський танець фламенко (його, до речі, захотіли розучувати всі). Але трапилась «смішна» історія. На перше заняття прийшло багато людей. На друге — половина. На третє — ще менше. Я запитую: «Дівчата, що ж таке?» Відповідають: «Ой, Інессо, це мізками треба ворушити, запам'ятовувати куди руки, куди ноги...» Нічого, ми з фламенко ще виступимо на сцені. Тим паче, що для декого сцена — мрія дитинства, і в клубі вони можуть відчути себе артистами, тому ми, як діти, граємося в театр, у нас є костюми. Це ніби адреналін.
Моя мета не тільки в тім, щоб дівчата вивчили рухи і якось станцювали. Ні, кожен рух треба відшліфувати, щоб це було красиво. Я завжди, до речі, боялася на сцені виглядати смішною — недотепною, незграбною, вайлуватою, аби не викликати смішки. І ще таке: я чимало розповідаю, пояснюю, мотивую, адже голі рухи — це не одухотворена механіка.
У принципі кожен має свою мету. Хтось приходить схуднути і зміцніти, у когось є потреба в спілкуванні, комусь хочеться потанцювати, а іншим — розважитися і втекти від побутових і життєвих проблем. Для мене ж людська подяка слугує головною нагородою.
— Цікаво, Ваш чоловік досі байдужий до хореографії? Як він ставиться до вашої нової іпостасі?
— Спокійно й позитивно. Він бачить, що я приходжу жива для родини, тобто не занурена в черговий образ. Іноді я кажу: «Руслане, я поставила новий танець, сідай, подивися... Він дивиться, щось радить. Раніше таке було неможливе, він би одразу сказав: «Та не хочу я це дивитися». А тепер: «Знаєш, непогано, мені подобається». Дивно, але ми стали ближчі, напевно, для взаєморозуміння просто треба мати час.
Я з дитинства мріяла-літала. Ви знаєте, це так важко — опуститися на землю. Зате небо тепер стало більш зрозумілим і рідним. Небо очей, почуттів, думок. Зоряне небо.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»