ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ПОДВИЖНИЦЬКА ПРАЦЯ РОДИНИ АЛЧЕВСЬКИХ ПРОРОСЛА ДОБРИМИ СХОДАМИ
Якби навіть в історію увійшов бодай один з представників родини Алчевських, цього було б досить, аби назавжди залишитися в пам'яті нащадків. Утім, доля не поскупилася, обдарувавши чи не кожного її члена різними чеснотами.

На скрижалях історії вже давно записано попередження: «Кому багато дано — з того багато і спитається»... Тож не чекай легких доріг, а працюй до нестями. Лише роки незалежності повертають з небуття відомості про родину, внесок якої в розвиток економіки й культури важко переоцінити.
Тривалий час згадувати про родину Алчевських було небажано, а часом і небезпечно. Лише зрідка просочувалася інформація про Івана Алчевського — знаного в Європі співака (хоча відомості подавалися доволі тенденційно. Про те, що в 1910 році він очолив у Петербурзі Українське драматичне товариство «Кобзар», замовчувалося). А ще ж були в сім'ї художниця Ганна, поетеса Христя, кандидат природничих наук, віолончеліст і маляр Дмитро, композитор і вокальний педагог Григорій, педагог, письменник-романіст, автор українського «Букваря», випущеного у 1919 році, Микола...

Працювати задля народного добра...
16 квітня відзначатимемо 165-річний ювілей від дня народження Христини Алчевської (1841–1920). Її біографія небагатослівно повідомляє: український педагог-просвітитель, засновниця Харківської недільної жіночої школи, яку очолювала майже 60 років. Школа стала організаційно-методичним центром громадських (безоплатних ) шкіл тодішньої Російської імперії. Її «Книга дорослих» (про те, як навчати дорослих грамоти) у 1899–1917 роках витримала 40 видань. За цими скупими рядками — колосальна праця, часом невдячна, непоцінована.
Христина Данилівна — родом з Чернігівщини містечко Борзна). У власній родині бачила, з одного боку, любов і повагу (її мати, вихованка Смоленського інституту Аннета Вубч, мала великі артистичні здібності), з іншого — деспотизм і обмеженість батька Данила Журавльова, який був проти того, аби донька навчилася грамоти. Саме власному характеру й самоосвіті Христина завдячувала пізніше, коли стала відомим педагогом і громадською діячкою...
Зустріч із Олексієм Кириловичем Алчевським стала для неї вирішальною. «Я вийшла заміж за сущого українця»,— писала Христина після одруження. Подружнє життя ознаменувалося тим, що молодими людьми зацікавилася... харківська поліція. Сталося це після того, як, щойно з'явившись у Харкові, Алчевські організували гурток «Громади». Христина Данилівна, жінка діяльна, відразу запосілася організувати товариство поширення грамотності. Її ідею підтримав чоловік і його брат, який започаткував подібне товариство в Сумах. Говорячи сучасною мовою, Алчевський був бізнесменом, фактично заробляв торгівлею і не шкодував грошей на культуру й освіту, розуміючи значення такого інвестування для «загального добра»...

Мільйонер, який відмовився просити милостиню
Підприємницька жилка проявилася в Олексія Алчевського в досить ранньому віці. Він народився в 1835 році у Сумах тодішньої Харківської губернії. Його батько, Кирило Алчевський, мав бакалійну крамничку і заохочував сина до купецького ремесла. У рідному місті Олексій закінчив двокласну школу, але все життя займався самоосвітою. Наприкінці 50-х років він започатковує власну справу. Відтак вирушає до Харкова, засновує невеличку чайну крамницю. Справи в молодого підприємця йдуть вдало. Здається, перед ним відкривається блискуча кар'єра. Проте 22-річний промисловець несподівано для багатьох організовує й очолює гурток харківської «Громади».
Перша «Громада» — українська просвітницька організація — виникла в Києві. До неї увійшли ще молоді за віком видатні діячі: В. Антонович, М. Драгоманов, О. Левицький, Т. Рильський, П. Чубинський. Вже за кілька років цей рух поширився на всі великі міста України, що, звісно, не сподобалося владі.
Почалися перші арешти. Члени «Громади» змушені були перейти на конспіративне становище. І все ж громадська діяльність не заважає Олексієві займатися підприємництвом. У 33-річному віці він закладає Харківський торговий банк, ще через три роки — земельний. Підприємницька жилка дається взнаки: щойно на Донбасі почався розвиток гірничої справи, як Олексій зорієнтувався, швидко заснувавши там Донецько-Юріївське сталеплавильне підприємство.
Донбас у ті часи нагадував чимось Америку періоду освоєння диких земель, де не було своїх традицій — їх започатковували самі переселенці. Тут виживали ті, у кого було більше, за словами одного з героїв Джека Лондона, «життєвої закваски».
Олексіївське товариство у 1900-му було третє в імперії за видобутком: майже 45 тисяч пудів «чорного золота». У 1890-х роках Алчевський збудував металургійний завод у Юріївці. Перш ніж виросли найсучасніші на ті часи сталеплавильні, доменні й мартенівські печі (завод працював з повним металургійним циклом), біля залізничної станції Юріївка з'явилося робоче містечко (теперішній Алчевськ, відомий нам сумнозвісними подіями, виріс на місці робітничого селища й отримав свою назву після смерті Олексія Кириловича).
Ініціатором створення недільних шкіл для дорослих і дітей практично в усіх робітничих поселеннях, де започатковував виробництво Олексій Алчевський, була його дружина Христина Данилівна. В Олексіївці на Донбасі Алчевський побудував українську школу для селянських дітей, у якій сім років працював Борис Грінченко.
У Харкові Олексій Алчевський збудував спеціальне приміщення для жіночої недільної школи, яку відкрила Христина Данилівна. Обізнана в мистецтві, літературі, вона витримала іспит на право керувати жіночою недільною школою, що пропрацювала майже 50 років. Коли вийшов циркуляр Валуєва про заборону навчати українською мовою, 50 учениць брали уроки вдома в Алчевських. У рідних Сумах подружжя відкрило недільну школу й міську публічну бібліотеку з читальним залом.
На пожертви Олексія Алчевського в Харкові з'явилося комерційне училище та сільськогосподарський інститут, гірниче училище — в Катеринославі. У своїй садибі в Мироносицькому провулку Харкова Олексій Кирилович упорядкував скверик, де 1898 року встановив погруддя Тараса Шевченка — на той час перший в імперії пам'ятник поету. Це мав бути подарунок місту. Як знаного філантропа, його пожалувано особистим титулом дворянина й нагороджено Золотою медаллю зі станіславською стрічкою — почесною відзнакою добродіїв Російської імперії.
Проте навіть особисті заслуги й меценатська діяльність не вберегли Олексія Кириловича. Коли навесні 1901 року вдарила фінансово-економічна криза, обидва харківські банки Алчевського опинилися на межі банкрутства. Врятувати їх міг лише кредит від уряду. Саме так — волею царя й протекцією міністра фінансів — було врятовано не один завод в імперії. Як людина, яка ні в кого нічого не просила, Олексій Кирилович довго не наважувався звернутися до міністра фінансів Вітте з проханням дати урядове замовлення для своїх металургійних підприємств. Він просив зовсім незначну суму. У відповідь — категорична відмова.
Повернутися до Харкова без результату Олексій Алчевський не зміг. Треба було зважитися на останній крок. І він його зробив. З поштамту вокзалу відправив листа службовцю Земельного банку, у якому дав останні розпорядження. Просив передати слова вибачення дружині й дітям. Попрощався, перехрестився — і... мов поранений звір, загудів потяг, і від скреготу коліс здригнулися пасажири. На календарі було 7 травня 1901 року.

«Людина з сонцем на вустах...»
Попри всі нещастя, що звалилися на родину Алчевських після загибелі Олексія Кириловича, вона зуміла вистояти. Діти Алчевських були всебічно обдарованими людьми. Улюбленицею вважалася наймолодша донька Христя, якій Бог дав різнобічні таланти. Вона не лише співала й малювала, але мала неабиякі акторські здібності.
Христина-молодша народилася 16 березня 1882 року в Харкові. Здобула добру освіту. У 1902 році закінчила жіночі курси в Парижі. За приклад обрала власну матір, розпочавши педагогічну кар'єру. Викладала французьку мову в харківських гімназіях. Проте літературне покликання взяло гору. Христя Алчевська відома як поетеса, прозаїк, авторка двох драматичних поем, літературний критик і публіцист, перекладачка. Із неповних п'ятдесяти років життя майже тридцять віддано літературній праці!
Її перша поетична збірка «Туга за сонцем» побачила світ в 1907 році у Москві, у типографії Ситіна. Одним з перших на дебют молодої поетеси відгукнувся Іван Франко. «Від усієї збірки пахне молодістю»,— так написав про дебют юної Христини знаний поет, який познайомився з авторкою у Львові 1906 року. І хоча він зауважував трохи «салонову мову», у цілому відзначав «веселу й артистичну» натуру поетки. І додавав: «Її тягне до себе всяка краса й усе поетичне...»
У поезії Алчевської сучасників приваблювали, насамперед, колоритні образи, ефекти різних пір року. Цікаво, що характеристики Франка збігаються з думкою Ольги Кобилянської, яка, познайомившись з Христею Алчевською 1904 року, побачила «милу, гарну й граціозну істоту з поетичною душею». Для талановитого прозаїка Ольги Кобилянської творчість її молодшої посестри насамперед асоціювалася з безмежним простором, морською далеччю. Можливо, цьому сприяло те, що поезії Алчевської разом з її світлинами вона отримувала з Ялти?
Талант поетеси найповніше виявився у змалюванні ліричного краєвиду. Христина Алчевська наповнювала сонячними акварелями український літературний пейзаж і, за визначенням Кобилянської, була «людиною із сонцем на вустах». А ще вона нагадувала прозаїку політ меви (чайки) над безкрайнім морем.
Можливо, кримське сонце так щедро осявало всю творчість Христини Алчевської, що з-під її пера виходять збірки із «променистими» назвами: «Сонце з-за хмар»(1910), «Пісня життя» (1911), «Вишневий цвіт» (1912), «Пісні серця і просторів», «Моєму краю» (обидві 1914).
Утім, годі уявляти діяльність Христі Алчевської-молодшої як суцільну безтурботно-романтичну ідилію.

«Моє ім'я з літератури вже не викинути ніяк»
Сенс свого життя Христина вбачала у внесенні своєї частки в національно-визвольну боротьбу України — передусім патріотичними літературними творами.
«Знаю, що на полі реальному, політичному я фізично не борець, що призначення моє миттєве в поезії»,— писала вона. Зрештою, у громадське й політичне життя Христя Алчевська прийшла вже в 20-річному віці, маючи непогану освіту, збагатившись певним досвідом. За свідченням самої поетеси, на її світогляд вплинули дві особи: М. Міхновський — лідер Української партії самостійників-соціалістів (УНП) і О. Кобилянська. Вона підтримувала особисті стосунки й спілкувалася з І. Франком, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, М. Павликом, В. Стефаником.
Вірші й публіцистичні твори Алчевської-молодшої видавалися окремими збірками, друкувалися в «Хліборобі» (Лубни), «Рідному краї» (Полтава), «Раді» (Київ), «Літературно-науковому віснику» (Львів), «Вільній Україні» (Петербург). На замовлення Д. Антоновича Христя Алчевська написала вірш «Гей, на бій!», який поклав на музику її брат Георгій. Згодом цей вірш став популярним маршем серед юнацтва й робітників.
Революційні події 1905 року покликали Алчевську до активнішої громадської роботи. Її поезії привернули увагу... жандармів. Тепер молода вчителька перебуває під їх пильним наглядом. Проте не відмовляється від організації мітингів і страйків серед учнів середніх шкіл, підтримує зв'язки з підпіллям.
У пореволюційні роки Алчевська була серед ініціаторів створення у Харкові «Просвіти». Протягом 1907–1912 років побачили світ чотири поетичних збірки, нариси про діячів української культури. Головною тематикою творів залишалася боротьба проти національного гноблення. Визволення народу письменниця пов'язувала з українізацією молоді.
Алчевська працює в учнівських гуртках, спрямовуючи зусилля на формування знань з рідної мови, літератури, історії. Її погляди стають деталі радикальнішими. Цьому сприяли події в Східній Галичині, придушення українського руху на Наддніпрянщині. Письменниця переконується в тому, що українці в Російській імперії приречені на денаціоналізацію та асиміляцію. Порятунок їй бачився в об'єднанні Східної і Західної України під проводом Австро-Угорщини, уряд якої щедро годував обіцянками створити національну автономію. У 1915 році на квартирі Христі Алчевської відновилися зібрання української молоді.
Ще більше активізувалася діяльність Алчевської та її однодумців наприкінці 1916 — початку 1917 років. Вийшли друком три брошури Христини «Земельне питання», збірки віршів «Ще не вмерла Україна» та «Моєму краю». Одночасно вона була одним з ініціаторів створення «Слобідсько-Українського товариства».
Події 1917 року спричинились до ізоляції Христі Алчевської і її відходу від політичної боротьби. Проте вона пише поезії, пробує власні сили в прозі, літературній критиці, публіцистиці. Створила дві драматичні поеми, перекладала з французької. Особливо цінним внеском Алчевської в розвиток літератури є переклад романів Віктора Гюго «93 рік» та «Трудівники моря». Дбаючи про популяризацію українського письменства, переклала деякі твори Тараса Шевченка та Івана Франка французькою мовою.
Справжній спалах творчих сил Христі Алчевської припадає на другу половину 20-х років, на час дружби з французьким письменником Анрі Барбюсом. Готувала до друку два томи «Вибраних творів», квапилася зробити якнайбільше. Залишається лише здогадуватися, як їй жилося (судячи з того, що довелося скуштувати гіркого перекладацького хліба, велося їй сутужно. Коли не друкували власні твори, доводилося займатися лише перекладами, щоб якось вижити).
Проте жодні утиски, замовчування й приниження з боку радянської влади не зломили гордого духу нащадка Алчевських. На схилі життя, у 1920 році, Христина Олексіївна твердо промовила слова: «Мене не викреслити при всьому бажанні з історії ніяк». Сказані за два роки до смерті слова виявилися пророчими.
Рід Алчевських не розвіявся у безмежному космічному просторі, бо надто багато вони зробили для рідної землі. Нащадки віддячують цій славній родині й донині.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»