ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
АДА РОГОВЦЕВА: «ВГОРУ Й ТІЛЬКИ ВГОРУ — ЩЕ НЕ ЧАС — ЗГОРИ...»
Народна артистка України і СРСР Ада Миколаївна Роговцева — чи не найвидатніша прима Київського театру російської драми ім. Л. Українки: 40 років віддала тій сцені, створила чимало самобутніх образів, у тому числі й досі неперевершеній — «Варшавській мелодії».

З нагоди сорокарічного ювілею вистави трупа здійснила велике гастрольне турне Україною, виступивши з «Варшавською мелодією-2» майже в усіх обласних центрах України, зокрема, і в Харкові, де люб’язно поспілкувалась з журналістами, освідчилась у любові до жителів обласного центру.
І харківці її шанують і обожнюють. За великий талант, беззавітне служіння сцені, мистецтву, душевну й зовнішню красу: й у свої роки (сама зізналась, що за рік з гачком їй «стукне» 70) має чудовий вигляд (про «секрети» та рецепти молодості й краси акторки — далі).
— Харків’яни,— так почала нашу розмову Ада Миколаївна,— цікавий, інтелігентний народ. Кожна така зустріч для мене — свято. Щороку буваю у вашому місті. Ви бачили мене в усіх моїх ролях і ось нині — у «Варшавській мелодії-2».
— Що для Вас, Адо Миколаївно, якщо можна так висловитись, перша «Варшавська мелодія» і нинішня — «№ 2»? Які спогади, емоції, почуття?
— Це мої улюблені й найдорожчі спектаклі, я вклала в них усе своє вміння, душу, натхнення. Для того, аби глибше проникнути в роль головної героїні, я не тільки її досконало вивчила, а й опанувала польську мову. Спілкуюсь нею без жодного акценту, хоч я українка до самих кісток. (Автор цих рядків особисто в цьому переконався, коли близько сорока років тому з великими труднощами дістав у Києві квиток на «Варшавську мелодію» в театрі ім. Лесі Українки, коли блискуче грала молода Ада Роговцева. Зі мною тоді поряд сидів поляк, котрий після кожного монолога Ади польською гаряче їй аплодував).
Нині у «Варшавській мелодії-2» мене в молодості грає донька Катюша. Вона живе в Москві — вчиться там на Вищих режисерських курсах і працює в театрі Романа Віктюка. Спеціально на мої гастролі приїхала в Україну. Зустрічаємось ми рідко, а тут випала нагода бачитись буквально 24 години на добу. Це для мене велика радість і щастя. Разом виходимо на сцену, дихаємо одним повітрям. Чого я не встигла, донька доробить. Незручно мені хвалити рідну доньку, але глядачам її гра у «Варшавській мелодії-2» подобається, як і мені, є надія, що вона триматиме на належному рівні нашу родинну акторську професію.
— До яких міст, крім Харкова, полюбляєте приїжджати?
— Полтава мені люба, у цьому чарівному українському місті кілька років я училась. В Одесі охоче буваю: тут я робила свої перші дитячі кроки (сюди мене привезли ще немовлям). Запоріжжя залюбки відвідую: тут дружно живуть три мої подружки, котрим 90, 70 і 60 років. Радо приїжджаю до Львова, Донецька, інших міст, країв. У різні часи я грала для різних людей — і не було жодного випадку після моїх вистав, аби люди не плакали і не дякували. Бо і перша, і друга «Варшавські мелодії» — про любов, високі благородні почуття, які роблять людину прекрасною, натхненною. Як казав Чехов, любов, закоханість підказує людині, якою вона має бути в житті й поза ним.
Ще запам’ятався випадок у Донецьку. Було це тоді, коли про «Варшавську мелодію» говорила вся Україна. Місто потопало в трояндах. Охочих побувати на виставі виявилось набагато більше, ніж місць у залі. «Безбілетники» зняли двері й проникли до зали, заповнили всі проходи, боковини. Ми попросили міліцію й адміністрацію театру: хай буде так, як сталось. Вийшло все чудово, хоч грали ми в переповненій залі. Після вистави глядачі всю сцену закидали розкішними трояндами...
— Адо Миколаївно, Ви видатна українська акторка, Богом велено Вам ще й далі грати на українській сцені. Але в рідні пенати Вас чомусь не запрошують...
— На жаль, так склалось, що з рідного театру імені Лесі Українки, котрому я віддала 40 років свого найкращого творчого життя, я мусила піти. Тепер працюю переважно в Росії. Але я ні до кого лихом не переймаюсь. Думаю, що все перемелеться, владнається. До свого вже недалекого 70-річчя, хоч би що, зіграю у виставі «День любові» (американського автора). Інша вистава планується про біль — людський, наш, український за мотивами творів Стефаника, Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Такі маю плани-надії, котрі, cподіваюсь, здійсняться. Знімаюся в кіно. Незабаром вийде фільм «Мій генерал». Хоча нині в мене не ті ролі, що раніше. Тепер — бабусі, тітоньки... Усі артисти мого віку перейшли на ролі, про які не варто розповідати. Про гарні — залишились тільки спогади. Якось переглядала касету з фільмом «Вічний поклик». Я там гарненька. Давно це було. Уже багатьох, хто знімався тоді зі мною в тій стрічці, на жаль, нема на білому світі...
— Та попри все, вигляд Ви маєте чудовий. Які «секрети» й рецепти Вашої нев’янучої краси, молодості?
— Ніяких «секретів» і рецептів не маю. Допомагає мені бути «у формі», як говорять спортсмени, сільська обстановка, праця на землі, полюбляю я порпатись на присадибному городі, кожний клаптик сама обробляю, вирощую картоплю, різні овочі, фрукти, квіти... Вся тамтешня обстановка налаштовує на творчий лад. Якраз у селі й вірші почала складати...
Загляда у вікно дощ осіннім
сумом,
Промовля, що діждеш світлої
пори,
Тож виходь під дощик
у дорогу — нумо,
Вгору й тільки вгору —
ще не час згори...
Усе це пишеться тому, що стою я біля своєї криниці. А на власному подвір’ї й криниця глибша, й зірки — вищі... Ось, бачите, накладні нігті, ними легше обробляти землю й виколупувати її з-під них. Коли в тебе руки в порядку — не означає, що ти — білоручка. На своєму подвір’ї, в селі, старість зустрічаю на золотому піску. У цьому селі, в золотому піску, поховано й мого чоловіка Костю Петровича Степанкова. Я поклала пучечок колосків пшениці на його могилу. Їх засипав сніг, але навесні пшениця проросла, заколосилась, дозрілі колоски я зрізала, зробила пучечок і знову поклала на могилу... У сільській атмосфері пишеться й проза, я видала книжку «Мій Костя», яку писала по свіжих ранах утрати, допомагала мені в цьому донька, яка була й комп’ютерником, і редактором, і критиком...

Віталій СТЕГНІЙ, Харків
також у паперовій версії читайте:

• СТУДЕНТСЬКА ВИСТАВКА
• БЕЗЦІННИЙ ДАР ВІД ІННИ КОЛОМІЄЦЬ

назад »»»