ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СВІТ ЖІНКИ
ЗИМОВА ВИШНЯ
Життя частенько закручує такі сюжети, що жоден романіст не намудрує. Ось один з них.
Любов без насолоди
Починалася ця невигадана історія ще за Союзу. Подружжя студентів, які встигли побратися на першому курсі, на третьому стали батьками — у них народився син. Молоді винаймали однокімнатну квартиру в столичній п`ятиповерхівці (у районі тодішньої ВДНГ). Щоб оплачувати щомісячний внесок за житло, чоловікові доводилося працювати вночі — розвантажуючи хліб і молоко в сусідньому гастрономі.

Це була щаслива сім`я. Сталося так, що дружина (назвемо її Світланою) заприятелювала з однією із сусідок — Ольгою, жінкою (років під 40), яка мала чоловіка Степана й двох синів-старшокласників. Невдовзі гарні взаємини зав'язалися й між чоловіками, і дві родини, хоч і дуже не схожі між собою, час від часу збиралися разом за святковим столом. Світлана вчилася в досвідченої подруги господарювати, та й чоловікам було про що погомоніти між собою.
Якось жінки, впоравшись із домашніми турботами, сиділи вдвох на кухні, попиваючи чай. Світланин малюк спав, чоловік (назвемо його Сергієм), після занять пішов до бібліотеки, бо писав курсову. Розмова сусідок стрибала з теми на тему як безтурботні мавпенята з гілки на гілку, — то про те, то про се йшлося. Уже й не пригадаєш, як та стихійна розмова вибрела на досить відвертий та інтимний шлях — відомо ж, що чоловіки найбільше полюбляють пригадувати пережите «в армії», а жінки — в пологовому будинку. Усе це, врешті, дійшло до того, що Ольга зізналася своїй молодій подрузі, мовляв, проживши з чоловіком півтора десятка років і народивши двох синів, вона жодного разу так і не зазнала насолоди від близькості зі своїм Степаном. Світлана, подивувавшись, що таке буває, порадила Ользі відкинути сором і звернутися по консультацію до фахівця.
Мабуть, почуте вразило молоду жінку, й вона під великим секретом, звичайно, якось поділилася чужою таємницею зі своїм чоловіком. Сергій виявився більш обізнаним у таких справах, тому підказав ще один шлях вирішення проблеми: нехай Ольга заведе собі коханця. Світлана під час однієї з чергових балачок з сусідкою передала Ользі слова свого чоловіка, видавши їх, звичайно, за свої. Оскільки тема ця належить до делікатних, то жінки в подальших своїх кухонних посиденьках більше ніколи до неї не поверталися. Що ж до стосунків між сімейними парами, вони тільки міцніли. Світлану тішило, що її Сергій не приховував симпатії до Ольги, подруги своєї дружини, завжди був з нею уважним і навіть турботливим.

Райські кущі
Минув час, на порі стояло щедре літечко. Ольга клопоталася, консервуючи на зиму все, що тільки можна закинути в банки й «закатати» кришкою. Спостерігаючи такий ажіотаж, Світлана також перейнялася господарською гарячкою й вирішила під керівництвом Ольги вперше в житті зробити якісь заготовки. Сергій схвалив ініціативу, тим паче, що їхній син якраз гостював у бабусі в селі на Хмельниччині, тож у Світлани після здачі літньої сесії було досить вільного часу.
Починати кар`єру консервувальниці Світлана вирішила з вишневого компоту, бо його дуже любив Сергій і часто зимою пригадував, що його мама «закривала» до ста банок з вишнями і вони всю зиму ласували цим запашним делікатесом. Коли Світлана зібралася на Володимирський ринок по вишні, котрі якраз були на порі, Ольга зупинила її, пообіцявши найближчими днями відвезти подругу в своє рідне село під самим Києвом (туди «ходять» міські автобуси), де в опустілому після смерті батьків дворі якраз дозріває з десяток вишневих дерев. «Вибереш собі, які захочеш, і візьмеш, скільки довезеш». Сергій від запропонованої поїздки відмовився, пославшись на якісь нагальні справи (він саме проходив практику в одному зі столичних райвідділів міліції).
Подруги вирушили за місто вдвох, і коли за півгодини вони ввійшли у двір сільської Ольжиної хати, господиня сказала Світлані, що на цей день увесь сад і садиба переходять в повне її володіння, сама ж Ольга мусить повернутися в місто, а під вечір приїде знову, аби допомогти подрузі добратися до дому зі смачною, але важкою ношею. «Без мене звідси не їдь, бо я залишаю незамкненою хату»,— сказала на прощання Ольга.
Опинившись після міського гамору в зеленій тиші саду Світлана відчула себе Євою серед райських кущів. Щоправда простір її тимчасових володінь був обмежений по периметру сіткою-рабицею, але це не могло зіпсувати щасливого настрою. Вишневі дерева обрамляли територію ділянки, їхнє гнучке гілля хилилося під вагою рясних стиглих ягід, таких соковитих, що в променях полуденного сонця вони здавалися прозорими коштовними рубінами. Пройшовшись босими ногами по лагідній траві, перезнайомившись з усіма квітами, яких тут було чимало, напившись з криниці джерельної води, Світлана добралася й до вишень. Зривала не поспішаючи, вибирала одну по одній — на базарі таких не купиш, бо це домашні, для себе, а не для продажу...
Ольга приїхала, як і обіцяла, під вечір. Привезла бутербродів та пляшку солодкого вина. Обидві жінки були в той день щасливими й світилися радістю, мов ті стиглі вишні в променях призахідного сонечка.

Дві вдови
По закінченні навчання у вузі Сергій отримав призначення, й молода сім`я залишилася в Києві. Іще через рік вони вже з двома тоді дітьми перебралися у свою квартиру до протилежного від виставки району столиці. Якийсь час стосунки з колишніми гарними сусідами підтримувались, але згодом, природно, згасли.
Знову Світлана побачила Ольгу за трагічних обставин — на похороні свого чоловіка, який загинув під час виконання службових обов'язків. Напоєна й наколена різними заспокійливими засобами, стоячи біля труни коханого, Світлана випадково помітила Ольгу, яка була серед інших людей, що прийшли попрощатися із загиблим, і невтішно ридала. «Ольга тут...» — промайнула квола думка: «Звідки вона дізналася?..»

Нерозгадана таємниця
Минуло від того страшного дня років з десять. Світланин син Олег, закінчивши вісім класів середньої загальноосвітньої школи, вирішив далі навчатися в фізико-математичному ліцеї, щоб потім вступити до університетського фізмату й стати письменником-фантастом.
Іспити для вступу в ліцей хлопцеві потрібно було складати в одному з університетських корпусів, які і нині височіють у районі «Експоцентру України». Чекаючи, поки Олег напише контрольну роботу, Світлана пригадувала, як вони тут разом з Сергієм за минулих щасливих часів бігали в кінотеатр на території виставки, блукали тихими лісовими алеями, а згодом гуляли з дітьми. Згадала й Ольгу зі Степаном. Коли син вийшов з аудиторії, Світлана запропонувала йому зайти подивитися, де вони раніше мешкали, коли він був маленьким.
Пішки попрямували до будинку, зайшли в під'їзд, піднялися на поверх... Усе тут як і раніше, майже нічого не змінилося. Здалося на мить, що варто натиснути кнопку дзвінка біля дверей квартири, що була колись їхньою оселею, і Сергій, такий рідний і єдиний, відчинить... Світлана не втрималась і подзвонила. Двері вчинив чоловік, але не Сергій — таких чудес не буває. Вибачаючись, Світлана пояснила, що просто помилилася, натисла не на той дзвінок, а вони з сином зайшли провідати своїх знайомих, які живуть у сусідній квартирі. І подзвонила до Ольжиного житла. За кілька хвилин їй відчинила колишня подруга.
Несподівані візитери відверто вразили Ольгу, вона довго не могла відірвати очей від Світланиного сина, аж врешті видихнула: «Боже, як він на Сергія схожий...» Оговтавшись, вона запросила гостей до помешкання. Після взаємних банальних запитань «про справи», Світлана відчула, що говорити їм нема про що, тому подякувала господині за гостину і, пославшись на синову втому, заспішила. Але тут Ольга закрила обличчя долонями і заридала. «Чого ти так плачеш?» — стривожено запитала Світлана. «Досі не можу Сергія забути.... Як побачила твого Олежку, наче усе було тільки вчора...» — видушила вона крізь ридання. «...Ти ж не думаєш, що між нами щось було, як тут пліткували?» — поспішно додала Ольга, спохопившись. «А чому я маю так думати?..» — чесно здивувалася Світлана.
«Чого вона так побивається за моїм чоловіком — десять же років минуло... — не перестала дивуватися Світлана, сидячи поряд з Олегом в салоні «Ікаруса», який прямував до метро.— Я змирилася й звиклася з тим, що сталося, а вона, стороння, врешті, людина, — ні. І з якого б це дива я мала думати, що між Сергієм і Ольгою «щось» було?...»
— Я дотепер так і не дійшла якогось остаточного висновку стосовно цієї далекої ситуації, а минуло вже 20 років, як Сергія немає на цьому світі,— сумно посміхається мені Світлана лишень кутиком вуст. — Але після тієї зустрічі з Ольгою, в автобусі, дивлячись крізь віконне скло в нікуди, я мов на екрані побачила той вишневий сад, себе, молоду й щасливу, серед зелені й квіток. І Сергій, і Ольга в той день мали якісь невідкладні справи в Києві... і повернутися несподівано я тоді не могла, бо Ольга наказала чекати, поки вона за мною приїде — так воно й було... Знаєте, я навіть не подумала, не згадувала, а ніби побачила в тому автобусному вікні усю цю картину в цілому: ось я тут збираю вишні на зиму, рада й вільна, а вони там удвох... вирішують Ольжині інтимні проблеми... і впевнені, що несподівано повернутися додому я не можу — стережу незамкнену хату... Знаєте, коли я радила Ользі завести коханця, щоб хоч у зрілому віці відчути себе жінкою до решти, я зовсім не мала на увазі свого Сергія... Але з іншого боку — важко мені в таке повірити навіть тепер — занадто гарним був вишневий сад, занадто чистими були наші почуття й взаємини — може, нічого такого у них тоді й не було?.. Хоча, знову ж таки — стоять у пам'яті ці вишні, що ожили були на автобусному вікні, мов хто відеозапис прокрутив, а ще ці Ольжині невтішні, вдовині ридання... Думаю, так усе це й залишиться назавжди напівтаємницею: Сергія не запитаєш — його не має, а в Ольги й питати не варто — вона й так уже все сказала. Не думайте, що мене все це мучить денно і ношно й жити не дає, ні. Просто інколи я картаю себе, що підозріваю безпідставно таких близьких мені колись людей, а інколи думаю, що не можна обманювати тих, хто вірить — вони не те щоб нерозумні, глупі, вони — безгрішні».

Підготувала Валентина ЄВСЄЄВА
також у паперовій версії читайте:

• НЕ РОЗПОВІДАЙТЕ ПРО МИНУЛЕ ПОГАНОГО
• ДАРУВАТИ РАДІСТЬ ЖІНКАМ ДОПОМОЖЕ СИМВОЛІКА КВІТІВ

назад »»»