ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВІКТОР ГУЦАЛ:«СВІТ ПРО УКРАЇНУ ЗНАЄ ТІЛЬКИ ЗАВДЯКИ НАШІЙ КУЛЬТУРІ»
Національний оркестр народних інструментів України — унікальний музичний колектив. Завдяки його плідній праці зберігаються та розвиваються традиції української музики, починається друге життя старовинних народних інструментів — цимбал, зозуль, сопілок, лір, кобз...
Для декого цей оркестр звучить архаїчно або екзотично, для мене в його мелодіях розчинена мамина пісня, що підказує, хто я на землі.

Колектив постійно співпрацює з видатними українськими співаками, маючи на меті популяризацію української народної пісні, яка взагалі-то на кілька тисяч років старша за літературу, давніша за писемну історію. Деякі наші пісні знає весь світ, багато народів вважають їх своїми власними (згадайте «Щедрик», «Їхав козак за Дунай» та інші)... «У цьому плані треба прокладати дорогу до Європи, а не піддаватися нав'язуванню російського або американо-латинського стандарту. Бо духовно будемо такі, як вони, а житимемо в сто разів гірше»,— вважає сьогоднішній гість «Вітальні» — народний артист України Віктор Гуцал, бесіду з яким ми пропонуємо нашим читачам.

«Музикант — це раб музики, який фанатично любить свою справу»
— Вікторе Омеляновичу, що треба для того, аби стати генеральним директором і
художнім керівником Національного оркестру українських народних інструментів, та ще й «обтяженим» званнями народного артиста й лауреата Національної Шевченківської премії?
— По-перше, треба бути, даруйте за пафос, справжнім музикантом, а основою цього не є випадковий успіх. Нехай вже мене пробачать представники інших професій, але в нас все по-іншому. Щоб стати музикантом, тим паче керівником Національного оркестру, необхідно музикою займатися з дитинства, мати особливий талант, який даровано, на жаль, далеко не всім. Гідного рівня музиканти досягають упродовж 18-20 років. Я, наприклад, почав займатися музикою шестирічним, батьки цьому всіляко сприяли, родина була співоча. Закінчив львівську музичну десятирічку, потім — київську консерваторію, почав працювати в хорі, тобто музика стала моїм життям. Власне, музикант — це раб музики, раб того мистецтва, якому він себе присвятив, але на відміну від рабів-невільників ми фанатично любимо свою справу.
— Як створювався оркестр народних інструментів?
— З колосальними труднощами. Це відбувалося за радянських часів, причому проблема була не мистецькою, а ідеологічною. Наприкінці 50-х років кожна союзна республіка мала свій національний оркестр народних інструментів, крім України. Хоча суто національних інструментів у нас нараховувалося майже шістдесят найменувань! Але колектив не створювався. Чому? Русифікація стояла на заваді. У Росії були домра, балалайка, баян, от нам і казали: вчіться на них грати й створюйте на їхній основі оркестри. Та на початку шістдесятих років, у період відлиги, здійнялася хвиля національного духовного відродження. Залунали голоси видатних українців Максима Рильського, Левка Ревуцького, Станіслава Людкевича, Петра Козицького, Михайла Вериківськовського, Платона Майбороди, що Україна все-таки мусить мати свій національний оркестр народних інструментів.
У пресі розпочалася дискусія. Тоді по всій Україні фактично були маленькі народні оркестрики, безліч троїстих музик. Одначе навіть під натиском позитивної думки громадськості держава не пішла на цей крок. Такий колектив створило в 1969 році «Музичне товариство». Воно тоді було міцним, керували ним справжні патріоти — Сергій Давидович Козак й Олександр Романович Чумак. Вони на засадах ентузіазму й практично власним коштом створили професійний оркестр українських народних інструментів. Керувати ним доручили відомому диригенту Якову Івановичу Орлову й мені.
Я тоді якраз набував досвіду в українському хорі, був молодим (мені, здається, було 24 роки). Із дорогою душею я взявся за цю роботу, по всій Україні почав в консерваторіях збирати музикантів. Звичайно, виникли труднощі з репертуаром, адже для такого солідного складу партитур не було. Колектив звучав абсолютно незвично, по-новому, з неповторним колоритом, якого не мав жодний оркестр — симфонічний, естрадно-симфонічний, духовий... Багатство барв привабило наших композиторів. Нині ми маємо величезний репертуар, де сучасне мислення поєднане з глибинною народною традицією.
— Ви сказали, що український інструментарій найбагатший у світі, але як бути з прогресом?
— Я розумію Ваш натяк, мовляв, ідеться про інструменти музейно-історичні. Ні, вони не тільки реально використовуються, а й за своїми можливостями є цілком сучасними. Базис нашого оркестру — бандурна група. Такого інструменту взагалі немає в жодного народу — він є нашою тембральною окрасою. Потім — сопілки, цимбали, кобзи...
— А скрипки?
— Багато розмов точиться про використання нами скрипки, мовляв, це класичний музичний інструмент. Але зануримося в історію. В Україні ще з десятого сторіччя був відомий гудок — прообраз скрипки. Він намальований на древніх фресках у Софіївському соборі. Там же, до речі, зображені ще сопілка й бубон, тобто «озброєння» звичайних троїстих музик.
Зрозуміло, що музичні інструменти набувають інтернаціонального поширення. Наприклад, цимбали вважають своїми також мадяри й поляки. Східні народи мають аналоги кобзи — кобуз, комиз. Україна — це та земля, де сходилися не тільки торгові шляхи, але й культурні. Найкраще акумулювалося й відгалужувалось. Ми пишаємося лірниками — любимими музикантами нашого народу, які ходили від села до села й грали-співали, як і кобзарі.
Або, скажімо, сопілка. На базі нашого оркестру ми створили ансамбль сопілкарів, граємо на зозульках усіх «калібрів». Є ще такий надзвичайної краси звучання інструмент — кувиця, або свиріль, на якому грає народний артист України цимбаліст Георгій Агратіна. Цей інструмент виник ще в трипільский період, на розкопках знайдено декілька трубочок, з'єднаних між собою,— прообраз нашої свирілі (в інших країнах — флейта пана). Археологи знайшли й ударні інструменти: колотушечки з брязкальцями, ксилофончик, зроблений з кісточок. Ми використовуємо й колотушки, і ксилофони, а ще — бугай, рубель, качалку, бербеницю, козобас, котрі становлять, як нині кажуть, ритм-секцію. У нашому арсеналі є сурми, їх за козацьких часів часто використовували разом з тулумбасами (своєрідними литаврами). Потім ці інструменти відійшли, ми їх відновили за описами Гната Хоткевича, котрому належить авторство знаменитої книги «Українські музичні народні інструменти».
Козацькі сурми з тулумбасами, до речі, звучать нині в знаменитому «Запорозькому марші», надаючи йому непереборної енергії. Його початок є позивними (в електронному вигляді) засідань Верховної Ради.

«Аромат, смак, свіжість наших лісів, полів, джерел закодовані в звуках народних інструментів»
— Виникає запитання: хто ті сучасні майстри, котрі реконструюють і виготовляють старовинні інструменти?
— Дійсно, у творчому полі нашого оркестру з'явилося багато майстрів-самородків, які не просто займаються інструментарієм, а зробили певний прорив. Насамперед назву Івана Скляра (на жаль, вже покійного), котрий перетворив бандуру в дивовижний інструмент, на якому нині можна виконувати будь-який репертуар завдяки унікальній системі перемикачів, що дозволяють змінювати тональність. Часи міняються, змінюється музика, без прогресу не можливий будь-який інструмент.
Сопілка... Це ніби трубочка з отвором. Колись так і було, первісна людина щось там висвистувала. Потім з'явилося два отвори, три, чотири... Майстер Дмитро Деменчук, який працював у нашому оркестрі і як музикант, створив досконалу сопілку, котра дає змогу грати на ній все, що душа забажає. Тобто немає технічних обмежень у виконанні будь-якого музичного твору.
Майстер Микола Прокопенко створив цілу групу кобз, які досить суттєво відрізняються від тих простеньких інструментів, на яких грали козаки-мамаї.
Кардинальний прорив стався з козацькою сурмою, на котрій, як на піонерському горні, можна була видути одну-дві ноти. На нинішній сурмі можна виконати будь-який музичний твір, їй підвладна повна хроматична гама з усіма півтонами.
Отже, можна сказати, що створення нашого оркестру сприяло величезному прогресу національних інструментів, відбулося взаємне збагачення. Це — не архаїка, покрита пилом і павутинням, а сучасність, запліднена традицією.
Діяльність оркестру активізувала сучасних композиторів, написано чудові твори. Для нас писали такі корифеї як Левко Ревуцький і Микола Дремлюга. Пишуть Віталій Кирейко, Анатолій Гайденко, Юрій Алишнєв, Микола Стецюн, Володимир Зубицький, Володимир Рунчак, Олександр Яковчук, Юрій Шевченко, Леся Дичко... Оркестр справді став тим колективом, який здатен відобразити всю палітру думок і почуттів будь-якого композитора.
Ми щороку виступаємо на фестивалі «КиївМузикФест», звучать сучасні твори, написані протягом останніх двох-трьох років. Це цікаво музикантам, адже ми граємо не тільки народну музику, і цікаво, звичайно, слухачам, які мають можливість прилучитися до своєрідного звучання.
— Я неодноразово бачив, що Ваші музиканти — «багатоверстатники», тобто, окрім основного інструмента, кожен володіє ще двома-трьома.
— Саме так — «багатоверстатники». Якщо цього потребує п'єса, то скрипаль, баяніст чи цимбаліст грають на сопілках (яких велике розмаїття), або, наприклад, кобзарі й лірники беруться за дримби, флояри, басолі, телинки, бугаї тощо.
В оркестрі працюють віртуозні музиканти, деякі з них відзначені високими мистецькими званнями: народні артисти — цимбаліст Георгій Агратіна й бандурист Петро Чухрай, заслужені артисти — кобзарі Юрій Яценко й Ірина Гончарова, скрипалька Діана Агратіна, цимбаліст Володимир Овчарчин. Є багато лауреатів міжнародних конкурсів, я думаю, що й в них попереду почесні звання.
— У нас періодично виникає дискусія про почесні звання. Потрібні вони чи ні?
— Я вважаю, що надзвичайно потрібні. Адже Україна — це не Франція й Німеччина, де гарні музиканти отримують зарплату не меншу, ніж відомі футболісти. Для нас це, по-перше, певний соціальний захист в країні із слабкою економікою, по-друге, відзначення праці, котре тішить не амбіції, а говорить про те, що держава розуміє: наша праця вельми потрібна в справі підтримання духовного здоров'я нації.
— Чому тоді навколо навіть елітарних художніх колективів із статусом національних практично панує змова ігнорування?
— Це насамперед пояснюється мірою культури людей при владі. Вони ніяк не можуть зрозуміти, що без народної і класичної культури, отже, й без національних колективів, нашій державі перспектива не світить. Теревені про те, що спочатку має бути економіка, а потім вся решта — елементарна брехня. Світ про Україну знає тільки завдяки нашій культурі, а не з досягнень в інших галузях, в промисловості чи техніці, наприклад. І ви подивіться, який авторитет і повагу мають наші музиканти за кордоном. Тому дуже прикро констатувати, що нині по радіо й особливо по телевізору не можна почути виступів ні оркестрів, ні солістів, ні театрів. Певно, це нехтування базується на нерозумінні справжніх цінностей, функціонери виховані на «попсі» й вважають, що в ній вся культура зосереджена.
У цьому наша трагедія. І почалася вона давно, з перших днів незалежності, коли музичні школи почали закривати, а в загальноосвітніх поскорочували уроки співів. Одночасно кинули напризволяще наш інформаційно-культурний ринок і його, звичайно, окупували іноземці: музикою, газетами, книжками і таким іншим.
Нині, замість відвоювати своє, ми залишаємо останні плацдарми. Ми мали добру традицію — звітування лауреатів найпрестижнішої в країні Шевченківської премії в Національному палаці культури «Україна». До цих щорічних концертів митці й публіка ставилися як до певної вершини, як до того, що зроблено за рік, врешті. Справді, поміркуймо розсудливо: якщо визначають лауреатів Шевченківської премії, то повинні ж люди бачити, хто це й за що це. Але Міністерство культури цей захід у 2005 році взагалі проігнорувало. Уперше за стільки років! От вам підхід до культури, до лауреатів Шевченківської премії, цвіту нації.
Або такий «нюанс». На моє шістдесятиріччя в Національній опері відбувся чудовий концерт, приїхали найкращі колективи — з усієї України. Одначе запис цього розкішного концерту досі лежить на поличці на телебаченні. І справа не в моїх амбіціях — виступав цвіт українського мистецтва. Яким чином можна полюбити своє, якщо нема можливості жити в стихії рідної культури?
Коли я іноді виступаю на радіо в прямому ефірі, слухачі постійно телефонують: «Де ваш оркестр можна почути й побачити?» Але це запитання треба адресувати тим хитрунам, котрі створюють так званий неформат і перекривають кисень національним виконавцям. Водночас де можна почути російську «попсу» в таких «шалених дозах»: у Франції, Прибалтиці чи в Туркменії? Ні — в Україні! У мене виникає думка: нас навмисно не дають слухати широкому загалу. А люди думають: раз не звучать, значить нема,— нас навмисно хочуть знівелювати якимось чином, щоби не знав світ, хто ми є...
Попри все надія мене не покидає. У безбатченків нема перспективи, національна свідомість переможе.
Минулого року оркестр мав гарні гастролі в сімнадцяти областях України. І де б ми не виступали, на заході чи на сході, на півночі чи півдні, вкотре переконувалися: які великі почуття викликає наше мистецтво, люди на очах оновлювалися й світлішали, їхня імунна система зміцнювалась.
Національний оркестр народних інструментів репрезентує не просто народно-інструментальну музику України, а основи нашої духовності. Я радію з того, що багато молоді приходить на концерти, незважаючи на те, що вони свій мозок отруюють сурогатом через навушники, вони врешті відчувають аромат, смак, свіжість наших лісів, полів, джерел, які закодовані в звуках народних інструментів. Усе це є в наших генах, я впевнений, що воно не загине. І це додає оптимізму.
Наше мистецтво було, є і буде. Ну який народ у світі має більше двохсот п'ятдесяти тисяч народних пісень? Який народ має шістдесят народних інструментів? Ніхто. Це надзвичайний факт, Господь Бог саме цим нас наділив, може, він не дав чогось іншого, що дав іншим народам, це означає, ми маємо плекати те, що маємо, пишатися цим, бо воно нас береже й зміцнює.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»