Україна і світ
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Квiтень 18, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 16 Серпень 2018 15:22

Нереальна нейтральність

Rate this item
(0 votes)

Продовження російсько-української війни і зростаюча напруженість у відносинах Росії із Заходом змушує білоруську владу до перегляду закордонної політики і посилення акцентів на нейтральному ставленні до конфліктуючих сторін.
Протягом кількох останніх місяців у риториці Білорусі почала переважати ідея нейтральності. Мінськ намагається грати роль нейтрального посередника, розраховуючи, що така стратегія убезпечить від негативних наслідків ескалації напруги між Росією і Заходом, що нині розглядається як найбільша загроза для безпеки держави.

Тим самим Мінськ повертається до популярної на початку 90-х років ідеї нейтральності, яка все ще формально відображена у білоруській Конституції. Ефективність такої стратегії серйозно обмежена перебуванням Мінська у тісному військовому союзі з Москвою.

Нереалізовані концепції 90-х років

Глибоко закорінений у пам’яті білорусів досвід Другої світової війни та жахливі наслідки Чорнобильської катастрофи (Білорусь разом з Україною найбільше постраждала) стали причиною того, що після відновлення незалежності дебати про закордонну політику Білорусі точилися навколо ідеї нейтральності.
Важливим чинником зміцнення впливу ідеї нейтральності і позаблоковості стало також загальне усвідомлення в середовищі білоруських еліт розташування Білорусі між Сходом і Заходом, яке природним чином визначає формат розсудливої міжнародної стратегії.
Ідея нейтральності представлялась у тісному зв’язку з відмовою від статусу ядерної держави (успадковані від Радянської Армії ядерні заряди були вивезені з Білорусі до листопада 1996 року).
Одночасно з метою підтримки декларованої нейтральності у регіональному контексті Мінськ у першій половині 90-х років дипломатичними каналами висував концепцію створення безатомної зони у всьому регіоні Центрально-Східної Європи, що, однак, не було підтримане іншими державами.
Незалежно від помірковано скептичних реакцій за кордоном для білоруської влади ідея нейтральності мала настільки фундаментальне значення, що знайшла відображення у всіх офіційних документах, які тоді визначали пріоритети білоруської закордонної політики та основ державного устрою. Прагнення Білорусі до нейтрального статусу записано також у статті 18 діючої Конституції Білорусі.
Але вже на початку 90-х років вималювалася тенденція до відтворення у новій формі тісних союзних відносин із колишнім центром прийняття рішень у СРСР, тобто з Росією.
Білорусь приєдналася до Ташкентського Договору про колективну безпеку у 1992 році і тим самим ввійшла у склад військового союзу, який формувався під егідою Москви за участі окремих республік колишнього СРСР. Пізніше він став називатись Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ).
Важливим чинником, який сприяв зміцненню впливів Росії, стала повна залежність білоруської економіки від преференційних поставок російської сировини: нафти і газу, а також ключове значення доступу до ринків збуту у Росії й існуючих ще з часів СРСР коопераційних зв’язків.
Прихід до влади у 1994 році Олександра Лукашенка значно прискорив процес поширення російських впливів у Білорусі. Білоруський президент, який звертався до популярних у білоруському суспільстві радянських сентиментів й ідеї слов’янської єдності, ініціював і активно підтримував процес російсько-білоруської інтеграції, завершеної утворенням у 1999 році Союзної Держави Білорусі і Росії.
У рамках цієї структури була створена Регіональна група військ, відповідальна за організацію спільних військових навчань. Це означало суттєве поглиблення військової співпраці обох держав, яке значно виходило за межі ОДКБ.
Головним напрямком у білоруській закордонній політиці стало стратегічне партнерство з Росією, а записана у Конституції ідея прагнення до нейтралітету стала більш-менш зручним пропагандистським гаслом для білоруської влади.

Все вужче поле маневру між Росією і Заходом
З 2000 року президентом Росії став Володимир Путін. На відміну від свого попередника Бориса Єльцина, взамін за економічні і енергетичні преференції він очікував від Білорусі продажу стратегічних об’єктів у промисловості і поступової відмови від атрибутів державності на користь Союзної Держави, що на практиці означало повне підпорядкування Москві.
Формально Олександр Лукашенко ніколи не відмовлявся від проекту інтеграції з Росією, але зі страху перед втратою суб’єктності ефективно блокував розвиток цього процесу, одночасно намагаючись утримати якомога високий рівень російських субсидій, необхідних для підтримки застарілої, командно-розподільчої моделі білоруської економіки.
В цій ситуації єдиним способом збереження незалежності було балансування, тобто зрівноваження тиску Москви діалогом із Заходом, а передовсім з ЄС.
Належить підкреслити, що залежність Білорусі від Росії настільки значна, що білоруській владі ніколи не вдалося досягти повної рівноваги між російським і європейським вектором закордонної і економічної політики. Тим не менше реалізація цієї стратегії була спробою використання пов’язаної з ідеєю нейтральності стратегічної переваги розташування Білорусі між Росією і Заходом.
Ця стратегія хоча вела до частих криз із роздратованою відсутністю прогресу в інтеграції з Москвою і періодичних пауз у діалозі з розчарованим порушеннями прав людини Євросоюзом, дозволяла зберегти незалежність, особливо враховуючи експансивність Росії.
Поле маневру у закордонній політиці Мінська значно звузилося після початку російсько-української війни у 2014 році. Приєднання Криму до Росії та проголошення сепаратистських утворень на Донбасі викликало серйозну стурбованість Лукашенка.
Мінськ не визнав цих територіальних змін і не підтримав сепаратистів зі Східної України. З іншого боку, білоруський президент уникає відкритої критики дій Москви.
Одночасно білоруська дипломатія сквапливо використала можливість проведення у Мінську у вересні 2014 року і в лютому 2015 року переговорів про вирішення конфлікту на Донбасі для формування іміджу Білорусі як нейтрального посередника.
Виважений підхід Мінська до обох сторін конфлікту викликав, однак, негативну реакцію Росії, яка очікує від союзника безумовної лояльності, у тому числі повної підтримки дій в Україні.
В російських медіа та у викладах російських експертів з’явилася безпрецедентно гостра критика проявів самостійності білоруської влади як на міжнародній арені, так і у сфері історичної, мовної та культурної політики.
Одночасно у Білорусі активізувалася діяльність російських та проросійських громадських і воєнізованих організацій, які поширюють ідею «русского мира».
В умовах зростаючої напруги між ЄС, США і Росією Москва посилила свій тиск на Білорусь. Білоруська закордонна політика, яка ставила за мету виживання і деескалацію напруги, не підходила до агресивної стратегії Кремля.
Одночасно Мінськ не зміг повністю використати потенціал діалогу із Заходом, відновленого наприкінці 2015 року. З одного боку заважала — як і в попередні роки — нездатність авторитарного режиму до реальної демократизації, але важливим чинником був також страх перед реакцією Кремля.
Тим самим поле маневру Мінська зазнало значного звуження, а застосована тактика балансування повністю втратила свою ефективність. У зв’язку з тим влада Білорусі повернулася до покинутої кільканадцять років тому ідеї нейтральності.

Спроба обгону: Гельсінкі-2
У липні 2017 року на проведеній у Мінську щорічній сесії Парламентської асамблеї ОБСЄ Олександр Лукашенко офіційно звернувся до міжнародної громадськості з пропозицією розпочати широкі мирні переговори з використанням структур ОБСЄ.
Метою цієї ініціативи була деескалація напруги у Східній Європі (в широкому форматі також в інших частинах світу), а потім розробка нових комплексних домовленостей про мирну співпрацю, передовсім між головними міжнародними гравцями, тобто Росією, ЄС, США і Китаєм.
Запропонований Мінськом формат переговорів подібний до організованої в Гельсінкі у 1975 році Конференції з безпеки і співробітництва в Європі і у зв’язку з тим отримав назву Гельсінкі-2.
Одночасно білоруський президент, спираючись на досвід Білорусі як організатора переговорів про становище в Україні, назвав Мінськ оптимальним місцем для мирного процесу. Заява Олександра Лукашенка дала початок діям у напрямку імплементації мирних переговорів у форматі «Гельсінкі-2».
У січні 2018 року керівник білоруської дипломатії Володимир Макей заявив, що його міністерство розробило детальну концепцію, а нині відбуваються консультації з представниками країн, потенційно зацікавлених участю у переговорах.
Важливою подією, яка підтримала роль Білорусі як міжнародного медіатора, стала організована у травні минулого року в Мінську міжнародна конференція на тему регіональної безпеки з участю кількасот експертів з Європи, Центральної Азії, Китаю, США і Канади.
В обговоренні взяв участь також Лукашенко, який у своєму виступі підкреслив необхідність побудови нової системи європейської безпеки і знову заявив про готовність Білорусі до участі у цьому процесі.
Білоруські учасники конференції уникали критикувати НАТО, що мало підкріпити ідею нейтралітету Мінська. Одночасно під час візиту у Бельгію 31 травня Макей запевнив, що Білорусь прагне до більшої стабільності у регіоні і у зв’язку з тим не планує розміщення на своїй території будь-якої військової бази, але у випадку створення американської бази в Польщі залишає за собою право на зміну позиції з цього питання.

Неможлива нейтральність?
Із численних висловлювань представників білоруської влади можна зробити висновок, що головною зовнішньою загрозою вони вважають ескалацію напруги між Росією і Заходом.
Стратегічне положення між Сходом і Заходом, яке спочатку вважалося перевагою, нині стало для Білорусі потенційною загрозою для її безпеки, а може, навіть і незалежності.
Росія стала агресивною і ненаситною по відношенню до білоруського союзника, натомість Захід залишається далеким у сфері цінностей і державно-правових стандартів, несумісних з авторитарним режимом.
Тому Мінськ вважає, що єдиною ефективною гарантією виживання буде спроба отримання загальновизнаного статусу позаблокової, нейтральної держави, яка не бере участі у конфліктах на боці жодної зі сторін, але відіграє активну роль посередника (або господаря переговорів) у мирних процесах.
Мінськ намагається переглянути свою закордонну стратегію, спираючись на традицію прагнення до нейтральності з 90-х років. Сформульована таким чином концепція хоча потенційно може і зміцнити позицію Білорусі на міжнародній арені, але має серйозні обмеження.
Складно визнати нейтральною або, принаймні, вартою довіри в ролі медіатора державу, яка залишається активним членом військового блоку (ОДКБ) під егідою Росії, а передовсім пов’язана тісним військовим союзом із Москвою.
Реалізація посередницьких амбіцій Мінська буде затим залежати не стільки від ефективності білоруської дипломатії, як від прихильності Кремля, який очікує від білоруської сторони повної лояльності і підпорядкування. А це означає, що влада Білорусі у найближчій перспективі буде в стані лише імітувати прагнення до нейтральності з урахуванням при цьому російських інтересів у регіоні.

Євген ПЕТРЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».