Більше того, їх застосування щодо фінансів і грошових переказів заблокувало діяльність міжнародних гуманітарних організацій — у листопаді завершилася харчова програма для 119 тисяч дітей молодше 5 років.
Об’єднання півострова шляхом примушення до капітуляції Півночі — один із поширених сценаріїв об’єднання Кореї. Корейці з Півдня цей варіант розвалу північного режиму сумлінно проаналізували. Серед варіантів об’єднання є, зокрема, німецька опція (супердержави також поділили Німеччину на початку холодної війни) та китайський (КНР і Тайвань — ще одні діти холодної війни).
У Сеулі із зацікавленням приглядалися до мирного об’єднання Німеччини, об’єднання в результаті війни В’єтнаму і таких різних частин Ємену. Протягом кількох десятиліть вивчено і проаналізовано всі стратегії, але до об’єднання справа не дійшла.
Ілюзорним виявилось очікування, що сама Північна Корея кинеться в обійми Півдня, щоб можна було долучитися до його добробуту. Вона не наважилася на це у 90х роках, коли єльцинська Росія відрізала економічну пуповину, а від голоду і хвороб померло 2,5 мільйона громадян.
Ситуація була критичною, значно серйознішою, ніж нині, але режим витримав. Не було масового бунту — результати дала пропаганда самовиживання і самодостатності.
Північ не зламалася також у 2008 році, коли Кім Чен Ір зазнав інсульту і несподівано зникнув на довгі тижні. Також мало що змінилося після смерті диктатора, яка мала стати переломним моментом: його син, що здобув освіту у Швейцарії, зовсім не став корейським Горбачовим — Кім Чен Ин править, як справжній сталініст.
Нинішні проблеми з об’єднанням прямо випливають із джерел поділу і розколу країни. Розкол Корейського півострова підготували два американських офіцери однієї серпневої ночі 1945 року. Закінчувалася Друга світова війна, Японія капітулювала, починалося суперництво між СРСР і США.
Американці хотіли забезпечити свої інтереси на окупованому стратегічному півострові. Завдання визначення кордонів радянської і американської окупаційної зон отримали полковник Дін Раск (пізніше керівник американської дипломатії) та полковник Чарльз Бонестіл.
У корейському питанні вони розбиралися досить слабко. Полковники служили у Пентагоні, не користувалися точними штабними планами, не мали часу. Замість того щоб знайомитись із деталями, військові чиновники взяли карту з National Geographic — на ній були зазначені найважливіші об’єкти, зокрема столичний Сеул і порт у Пусані.
Вони вирішили, що добре було б, аби ці міста опинились в американській зоні. Після цього на північ від Сеула почали пошук якоїсь точки відліку для розмежування американських і радянських впливів. Цим пунктом на карті стала 38а паралель. Уздовж неї вони намалювали лінію, котра поділила суспільство, яке мало за собою понад 4 тисячі років історії.
Ця паралель не мала військового, географічного, культурного чи жодного іншого сенсу. Такий ясний задум полковників підтримали їхні керівники, легко погодились із ним і очільники СРСР. Улітку 2018 року цьому «тимчасовому рішенню» вже виповниться 73 роки.
У Кореї нові окупанти заступили Японію. Країна була бідною, 78% мешканців не вміли читати і писати. СРСР після здобутого досвіду в Центральній Європі «вправно» поставив на Півночі своїх людей, переважно червоних партизанів, серед них Кім Ір Сена.
Тим часом американці імпровізували: вони ввели англійську як чиновницьку мову, а в адміністрації залишили японців і колабораціоністів, що справило враження продовження японських порядків.
Дві корейські держави були створені у 1948 році — на Півдні правив консервативний іммігрант з Америки Лі Син Ман, а на Півночі — Кім Ір Сен. Обидві були авторитарними — Південь боявся опозиції і народних повстань, тому криваво їх придушував. На Півночі по трупах товаришів до влади йшов Кім.
У тому самому році «совєти» і американці покинули півострів, щоб швидко на нього повернутися, коли у 1950 році тоді ще значно краще розвинута Північ напала за підтримки Кремля на бідніший Південь.
Корейська війна тривала три роки і забрала життя майже 3 мільйонів корейців і мільйона китайців. Країна була спустошена. Американці скинули там більше бомб, ніж під час Другої світової війни в усьому Тихоокеанському регіоні. У 2018 році мине 65 років від підписання Договору про припинення вогню, який заморозив конфлікт.
Китай, США, Японія і Росія зацікавлені насамперед утриманням статускво. З їхньої перспективи об’єднана Корея — це елемент, який не пасує до жодних геополітичних пазлів. Усе має залишитися так, як було і є.
Північ — це буфер, який відділяє Америку від Китаю і Росії. Нинішня ситуація виправдовує сильну присутність американців, а це, у свою чергу, дозволяє Японії і Південній Кореї відмовитися від максимального озброєння.
Якщо прийняти, що Кім Чен Ин не є божевільним, який здійснить самогубство, скидаючи на когось атомну бомбу, ситуація навдивовижу чітка, вигідна для всіх, хто має відповідний вплив.
Воля великих держав — а це немало — в принципі залишається єдиною перешкодою, яка відділяє корейців від самостійних рішень щодо спільного майбутнього. Ймовірно, об’єднана Корея була б однією з найсильніших економік світу (більша, ніж Франція), поєднуючи найсучасніші технології, управлінські вміння і відкритість до світу Півдня з дешевою, дисциплінованою робочою силою Півночі.
Проте це подібно на союз вогню і води: 50 мільйонів людей, призвичаєних до ліберального вільного ринку, і 25 мільйонів, які знали головним чином сталінський комунізм. Це було б незмірно важким завданням, але Азія останнім часом бачила і не таке. Сотні мільйонів китайців переселились із села — яке не сильно змінилось із ХІХ століття — до міст, де стрибали відразу в ХХІ століття.
І врешті, кошти: в Німеччині різниця між західними і східними землями залишалась у пропорції 1:2. У випадку Кореї це скоріше 1:30. Об’єднання Німеччини коштувало протягом 20 років приблизно 2 більйони доларів. У корейському кошторисі найбільш актуальна квота — це якісь 3 більйони доларів.
Практичні обставини і факти підказують, що об’єднання Кореї нині залишається ілюзією. Так, є плани, закордонні приклади, але все ще бракує дозволу провідних держав і — особливо на Півночі — доброї волі до об’єднання. Тим часом багато експертів щиро переконані, що це деталі, бо попри всі розходження і різниці корейський народ один, тому об’єднання залишається питанням часу.

Євген ПЕТРЕНКО