Центральна виборча комісія доклала зусиль, аби забезпечити відкритість і гласність виборчого процесу. Вперше було дозволено проведення виборчої кампанії з використанням соціальних мереж. Щоправда, всі учасники перегонів відмовилися від публічних дебатів. Виправданням цьому факту було твердження про те, що в Узбекистані вибудовується неконфліктна демократія, а дебати — це завжди прямий конфлікт.
Утім, виборча кампанія не обійшлася без скандалів. Найбільш гучним інформаційним приводом для такого скандалу стали чутки, які поширювала непарламентська опозиція щодо вбивства доньки Іслама Каримова — Гульнари. В останні роки життя першого президента Узбекистану вона розсварилася з батьком, хоча й тривалий час вважалася його наступницею. Утім, офіційна узбецька влада спростувала факт її смерті.
Незалежні оглядачі вважають, що в будьякому разі її особа перешкоджатиме встановленню в країні нового балансу сил між різними клановими групами. Ісламу Каримову, який керував країною у жорсткому авторитарному стилі, вдалося нейтралізувати досить потужну ісламістську опозицію. Після придушення влітку 2005 року соціального бунту у місті Андижан більша частина невдоволених владою залишила країну. Чимало прихильників забороненої в Узбекистані Ісламської партії Узбекистану воюють у сусідньому Афганістані.
Варто згадати, що чимало етнічних узбеків представлено в керівних структурах «Ісламської держави Іраку і Леванту». Тому відносну політичну стабільність після смерті Іслама Каримова владі вдалося підтримати завдяки такій розпорошеності радикальних ісламістів за межами Узбекистану.
Водночас незалежні аналітики вважають, що в середині країни також представлено досить потужне ісламістське підпілля. Якщо за результатом голосування на президентських виборах 4 грудня в країні розпочнеться реальний перерозподіл влади і ресурсів між кланами, не можна буде виключати можливості активізації ісламістського підпілля. Його ідеологи розглядають Узбекистан як центр Центральної Азії, взявши владу в якому буде можливість поширення впливу на сусідні Казахстан, Киргизстан, Туркменистан, Таджикистан.
Зрозуміло, що всі сусідні з Узбекистаном країни, так само, як і Росія разом із Китаєм, докладають максимум зусиль, аби в країні збереглася стабільність. Чимало узбеків, маючи перед очима трагічні приклади зміни політичних режимів унаслідок силових дій в Іраку, Сирії, Лівії, також не в захваті від радикальних експериментів із «політичним ісламом».
Поки що здається, що внутрішньополітичний і зовнішньополітичний консенсус навколо Узбекистану складається на користь саме такої неконфліктної демократії з місцевою специфікою. Таким курсом країну має повести Шавкат Мірзійоєв.
Андрій МАРТИНОВ