Нагадаємо, що Будапештський меморандум, підписаний 5 грудня 1994 року, визнавав відповідальність країн, які його підписали, за безпеку, захист територіальної цілісності і національного суверенітету України, яка взяла на себе зобов’язання відмовитися від ядерної зброї колишнього СРСР. Керівництво України наполягало на підписанні документа, який хоча б у морально-політичному, а не в політично-правовому сенсі був компенсацією за відмову від ядерної зброї.
Показово, що з Білоруссю та Казахстаном, які теж позбавлялися ядерної зброї, відповідно до положень Лісабонського протоколу 1992 року подібних меморандумів не укладали. Принципово також, що США і Велика Британія як країни — члени НАТО, так само як і Росія, котра претендувала на статус самостійного військово-політичного полюса сили, не збиралися надавати Україні військових гарантій безпеки.
Ось чому компромісним було підписання саме меморандуму, який із погляду міжнародного права не є нормативно-правовим актом, який потребує ратифікації законодавчими органами країн, які його підписують, а є тільки викладом того, про що «треба пам’ятати».
Проте навіть під таким дипломатичним документом не підписалися ще дві ядерні держави — Франція та Китай, які лише виступили із заявами, в яких вітали відмову України від ядерної зброї.
Тому Будапештський меморандум, який закликав у випадку появи загроз безпеці Україні до проведення багатосторонніх консультацій із державами-гарантами, жодного разу впродовж 1994–2014 років не було застосовано. З історичної точки зору Будапештський меморандум забезпечив Україні статус нейтральної держави, розташованої у сірій зоні безпеки між країнами — членами НАТО та Росією.
Спроби України визначитися зі своєю належністю до системи колективної безпеки НАТО наштовхнулися на економічний тиск Росії, яка взимку 2008-го і 2009 років проводила газові війни з Україною. У відповідь на такі дії восени 2009 року Тернопільська обласна рада вимагала відмовитися від Будапештського меморандуму.
У грудні 2009 року з нагоди 15-річчя підписання зазначеного документа пропонувалося скликання спеціальної міжнародної конференції з метою правової формалізації зобов’язань щодо гарантій безпеки. Але ця ідея не була схвалена великими ядерними державами.
У лютому 2014 року після революції гідності, яка усунула від влади в Україні Президента В. Януковича, коли ускладнилася ситуація з внутрішньою і зовнішньою безпекою України, знову згадали про Будапештський меморандум. Утім, його положення повністю повторено у статтях Договору про дружбу і співробітництво між Україною і Російською Федерацією (31 травня 1997 р.), але навіть цей документ час від часу ставиться під сумнів у Росії, коли демонструється невдоволення внутрішньополітичним і зовнішньополітичним курсом України, яка долає пострадянську спадщину та робить європейський і євроатлантичний вибір. Україна опинилася в центрі світової політики, внаслідок чого відкритими залишаються принципові питання.
По-перше, чи готова Росія воювати до кінця, ризикуючи опинитись у міжнародній ізоляції, а президент Володимир Путін водночас своїми діями на «українському фронті» знову ризикує консолідувати опозиційно налаштовану до нього прозахідну ліберальну частину російського суспільства.
По-друге, незрозуміло, чи готовий Євросоюз і США у форматі НАТО або без нього справді воювати з Росією за Україну. Здається, саме сумніви Володимира Путіна щодо такої екстремальної готовності країн Заходу й підштовхнули його до «рішучих дій» в Україні.
По-третє, відповіді чекає запитання, чи готові народи України і Росії діяти за кривавими сценаріями всупереч власним інтересам та на догоду силам, які мріють у мародерському форматі поживитися на їхньому національному багатстві. Ці запитання потребують раціональної, а не емоційної відповіді, оскільки будь-яку війну легко розпочати, проте важко закінчити.