Особистість
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Березень 24, 2019

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 11 Сiчень 2019 15:36

Полум'яний співець героїки і краси

Rate this item
(0 votes)

12 СІЧНЯ — 90 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ПАВЛОВИЧА МАЩЕНКА (1929–2013), УКРАЇНСЬКОГО КІНОРЕЖИСЕРА

За ра­дян­ських ча­сів йо­го на­зи­ва­ли спів­цем ро­ман­ти­ки ре­во­лю­ції, мит­цем ви­зна­че­ної гро­ма­дян­ської по­зи­ції, яко­му при­та­ман­на пуб­лі­цис­тич­ність і точ­ність ху­дож­ньо­го вті­лен­ня.
Фільм «Ко­мі­са­ри» де­мон­стру­вав­ся у Пі­зі (Іта­лія) на МКФ «Но­ве в мо­ві кі­но». За фільм «Шлях до Со­фії» ре­жи­сер удо­стоє­ний прес­тиж­них на­го­род у мис­тец­тві Бол­га­рії: на­го­ро­ди Со­фії і ор­де­на свя­тих Ки­ри­ла і Ме­фо­дія. За фільм «Овід» — ор­де­на Коман­до­ра від пре­зи­ден­та Іта­лії.

Мащенко — акторський режисер. «Екран, — говорить він, — має безліч засобів виразності. Проте для мене ясно одне: найважливіше — кіноактор, людина, яка наші пошуки втілює в життя, лишається наодинці з глядачем. Актор — це душа і серце наших картин. І поки воно б’ється, буде і кіномистецтво» (Культура і життя, 09.12.1979).

Актори відгукувалися на цю його особливість творчості: як висловилась Антоніна Лефтій, «у фільмах Миколи Мащенка не можна грати в півсили, заховатися в окремі деталі. Режисер вимагає творчого горіння, самовіддачі. Він — за актора-творця».
На ХХХІ традиційному Міжнародному огляді телефільмів у Монте-Карло приз — «Золоту Німфу» за краще виконання чоловічої ролі було присуджено Андрієві Харитонову за головну роль у фільмі «Овід». Манеру роботи Мащенка з акторами він назвав несамовитою.
Микола Павлович Мащенко 1953 року закінчив Харківський театральний інститут у майстерні Івана Олександровича Мар’яненка. З 1957 року — на Київській кіностудії художніх фільмів.
Поставив фільми: «Радість моя» (1962, у співавторстві), «Новели Красного дому» (1963, у співавторстві), «Хочу вірити» (1965), «Всюди є небо» (1965), «Дитина» (1967), «Комісари» (1970), «Іду до тебе» (1971), «Як гартувалася сталь» (1973, т/ф, 6 серій), «Шлях до Софії» (1978, т/ф, 5 серій, СРСР — Болгарія), «Овід» (1980, т/ф, 3 серії), «Карастоянови» (1982, т/ф, 3 серії, СРСР — Болгарія), «Паризька драма» (1983), «Мамо, рідна, дорога» (1986), «Все перемагає любов» (1987), «Зона» (1988, спільно з С. Шахбазяном), «Кобзар» (1993), «Вінчання зі смертю» (1994), «Богдан Зіновій Хмельницький» (2006).
За спогадами самого Миколи Павловича, дорога до театрального Інституту була довгою і страшенно важкою. Почалася вона ще 1947 року, коли він закінчив сьомий клас Мілуватської неповно-середньої школи і змушений був у 8, 9, 10 класи їздити за 50 км до міста Рубіжне.
Сто кілометрів щодень. Та ще п’ять кілометрів від дому до залізниці. У дощ і сніг долав ці кілометри і кляв їх безбожно.
Долав у темряві, бо, щоб не запізнитися на робочий поїзд, треба було виходити о 4-й ранку, а повертався додому близько 11-ї вечора. Сотні разів хотілося здатися, та мамині слова — «тоді гайда на свинарник на моє місце» — нагадували про її каторжні страждання заради кращого майбутнього своїх дітей і додавали юнакові сил.
Його педагогом був великий, воістину народний актор Іван Олександрович Мар’яненко. Лауреат Сталінських премій, професор. Та щоб потрапити до нього на курс, Мащенкові треба було здолати ще дві «фортеці» — небажання своєї матері, братів, сестер, щоб він подався в актори.
Найстарший брат упросив навіть військкомат направити його у Ленінградське військово-морське училище. Слава Богу, там Микола не пройшов через стан здоров’я. Доки тривав цей процес, підоспів час іти служити в армію. Від цього звільнялися лише призовники, які вступили в гірничі або в хіміко-технологічні інститути.
Довелося їхати в Харків складати іспити до Хіміко-технологічного інституту. Склав. Й одразу ж побіг до театрального інституту. Там Миколу вже очікувала непереборна біда: вступні екзамени вже закінчилися, переможці конкурсу роз’їхалися по домівках. Про якийсь додатковий екзамен для ще одного охочого стати актором та ще й без документів не могло бути й мови.
Старенька секретарка, дізнавшись про всі його митарства, просто змилосердилася над ним. Покликала з бібліотеки Альберта Яковича Мамонтова, викладача сценічної мови. Пізніше з’ясувалося, що це син опального драматурга, автора забороненої п’єси «Республіка на колесах» Я. Мамонтова.
Він уважно вислухав програму Мащенка, підготовлену до екзамену. Коли Микола наприкінці прочитав монолог Незнамова як останню надію, той не міг стримати сліз. Ціна його сльоз була для Мащенка небесною: він умовив І. Мар’яненка, художнього керівника курсу, послухати юнака.
Через два дні і дві ночі — голодні, безсонні, проведені на вокзалі, — А. Мамонтов представив Мащенка кільком членам приймальної комісії. Серед них був Мар’ян Крушельницький, Лесь Сердюк (старший), Іван Мар’яненко.
Того ж дня Микола Мащенко був зарахований до інституту і поселений у гуртожиток, у кімнату № 12. Там мешкали Олександр Барсегян (згодом — художній керівник Харківського театру ім. О. Пушкіна), Володимир Борисенко (актор Київського театру оперети), Леонід Безкодарний і Леонід Биков...
Ну а що було далі, тепер відомо всім. Кіностудія імені О. Довженка, другий режисер у самого Івана Кавалерідзе на «Повії» з Людмилою Гурченко, яку вмовив зніматися Микола Мащенко, бо вона не хотіла.
Робота над численними стрічками з чудовими акторами та актрисами, премії фестивалів, почесні звання, визнання глядачів і колег.
Директорство на улюбленій студії, численні вечори пам’яті своїх товаришів по кіносправі, пропаганда українського в усьому де тільки можна.
«Яка це зворушлива, мудра людина! Як багато зробив він для мене!» Так можуть сказати багато з вихованців Миколи Павловича. Дивно, але спеціально він нічому не навчав, проте його робота, його поведінка були уроками високої культури, інтелігентності, порядності, доброзичливості, професіоналізму. І, звичайно ж, терпіння, незважаючи на його вибуховий характер.
За майже 60 років мистецької діяльності Микола Мащенко створив понад 20 кінофільмів, виховав плеяду талановитої творчої молоді. Майстер постійно перебував в активних пошуках, сміливих експериментах. Кожний новий фільм режисера не схожий на попередній. Він проводив через вогонь випробувань до прозріння героїв своїх фільмів.
Максималізм творчих постулатів, романтичне піднесення, запальний вогонь душі — характерні риси особистості майстра — позначилися на світі, що створював навколо себе М. Мащенко, — на екрані, в літературних творах, у житті.
Він був членом Національної спілки кінематографістів України, Національної спілки письменників України.
А ще був почесним громадянином міст Софії, Вершеця, Лома...

Лариса БРЮХОВЕЦЬКА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».