— Я народився в селі Теліжинці, що на Київщині. Разом зі своєю родиною пережив німецьку окупацію. По закінченні десятирічки викладав у семирічці сусіднього села... російську мову і літературу, оскільки тоді катастрофічно не вистачало вчителів. Потім працював інструктором у райкомі комсомолу, служив у лавах колишньої радянської армії: мій полк дислокувався в Києві, на Подолі. Там став кандидатом у члени партії.
— Якої?
— Окрім комуністичної — інших не було...
— Як складалося ваше життя після армії?
— Став студентом філологічного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка. Правда, провчився там лише до третього курсу.
— Чому?
— Під час навчання я ще обіймав посаду заступника секретаря комсомольської організації з ідеологічної роботи, проводив політінформації, на яких розповідав про події в країні і за кордоном. Так ось, під час однієї з них сказав, що в Караганді КДБ придушив виступи шахтарів. Це я знав достеменно. І вже наступного дня давав пояснення на Володимирській — у республіканському управлінні КДБ...
— А в університеті як відреагували?
— Там не знали що зі мною, кандидатом у члени партії, комсомольським активістом, робити, адже розголос про мій «злочин» кинув би тінь підозри на керівництво навчального закладу (мовляв, як це — без п’яти хвилин комуніст зводить наклепи на радянську дійсність?) Не переповідатиму всіх нюансів «розборок», а скажу лише, що навчання довелося залишити, точніше, перейти на заочне.
— Як так могло статися, що людина, яка добровільно пов’язала життя з партією, ставши ще й комсомольським ватажком, дозволила собі таке вільнодумство?
— Ніякого вільнодумства тоді не було: ті, хто дійсно його проявляв, опинялися на Колимі чи у психлікарнях... Я ж, окрилений правдою, що відкрилася нам після смерті Сталіна, вважав: відтепер щось подібне ніколи не повториться. І раптом дізнаюся про придушення мирних шахтарських протестів. Вважаючи себе вірним ленінцем, оскільки не знав усієї правди про «вождя світового пролетаріату», я не міг змовчати.
— Після виключення з вишу опинилися біля розбитого корита?
— Ні, не зовсім. Покійний нині Павло Загребельний, який на той час очолював «Літературну газету», запросив на роботу. На моє заперечення, що не маю диплома про вищу освіту, Павло Архипович відповів:
— Мені потрібні, насамперед, люди, здатні писати...
Незабаром і там у мене з’явилися проблеми. Мій однокурсник написав у Спілку письменників листа, в якому звинуватив у «презирливому ставленні до російських класиків».
— І в чому це проявлялося?
— У тому, що під час однієї з молодіжних вечірок я пошкодив портрет Вісаріона Бєлінського. Проте, завдяки Олесю Гончару, який очолював спілку, ніяких так званих оргвисновків стосовно мене не було.
А до цього, коли був студентом, у мене склалися дружні стосунки з одним із партійних активістів університету. З ним я ділився найпотаємнішими думками, зокрема щодо подій за часів Сталіна, репресій проти представників інтелігенції, які почалися вже і при Микиті Хрущові. А він теж узяв і доніс на мене. Тож і тоді проводили зі мною «профілактичну бесіду». Слава Богу, що на календарі вже були інші часи, інакше опинився б на Колимі, і зараз ми б не розмовляли з вами.
— Потім Ви навчалися у Москві...
— Так, на вищих сценарних курсах. Туди мене «заманили» Микола Вінграновський і Сергій Параджанов, переконавши, що майбутнє — за кіно.
— Ви стояли біля витоків створення Народного руху, який так багато зробив для здобуття Україною незалежності. Розкажіть, будь ласка, як він створювався, хто був ініціатором його виникнення?
— Не можу назвати конкретних людей, які ініціювали цей процес. Він розпочався під впливом тих подій, які відбувалися на теренах СРСР. Тоді, якщо пам’ятаєш, у Литві набирав обертів «Саюдіс», виникали подібні громадські організації і в інших республіках Радянського Союзу, не кажучи вже про країни так званого соціалістичного табору, які намагалися позбутись «опіки старшого брата». Я та мої колеги, контактуючи з їхніми представниками, знали про перебіг тамтешніх подій. Було зрозуміло, що потрібно і нам, українцям, щось робити.
Тоді ж почали повертатися з місць позбавлення волі і політичні в’язні. Звісно, що ці люди відразу вливалися в лави тих, хто бажав пришвидчення демократичних змін у суспільстві. Словом, з часом відбулася консолідація усіх національних сил.
— До керівництва Рухом увійшли як письменники, представники інших творчих організацій, так і дисиденти. Чи не було розбіжностей щодо діяльності цієї сили?
— Великих розбіжностей не було. Але вчорашні політв’язні, зокрема В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь у своїх пропозиціях були більш радикальні, вимагали рішучіших дій. Зрозуміти людей, які десятиліттями поневірялися по таборах, зазнаючи утисків, а то й знущань, можна було. Але ми завжди знаходили спільну мову. Головне, вважали ми, на шляху до здобуття повної незалежності від Москви не наламати дров. Тобто ми всіляко намагалися уникати — у своїх стосунках із тодішньою владою — загострень, які могли б призвести до кровопролиття (як це сталося в Узбекистані, Грузії). Подальший розвиток подій показав, що ми на правильному шляху.
— Себто ніяких помилок не допустили?
— Я цього не сказав. Вони, звісно, були, бо кожній людині властиво помилятись. Але мир і спокій ми в Україні зберегли аж до самого 24 серпня 1991 року — дня, коли парламент проголосив Незалежність України.
— Наприкінці 80-х — на початку 90-х років НРУ збирав багатотисячні мітинги, був потужною політичною силою. Як могло так статися, що його вплив на розвиток Української держави нівелювався, а згодом і сам він зійшов із політичної арени?
— І з’їзд Народного Руху України за перебудову (так він тоді називався) відбувся у вересні 1989 року. Абсолютною більшістю голосів мене обрали його головою. А через рік я став народним депутатом Української РСР.
Про причини занепаду Руху можна говорити довго і багато: до цього призвели як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. Історія свідчить, що в більшості випадків подібні громадськополітичні об’єднання рано чи пізно розпадаються, а на їхньому місці виникають інші організації, політичні партії. Наприклад, на базі НРУ виникли Українська республіканська партія, Демократична партія, які, до речі, з часом теж зникли з політичної арени.
— Як Ви вважаєте: без Народного руху Україна могла б стати незалежною державою?
— Є запитання, на які важко однозначно відповісти. Це якраз із таких. Скажіть, хто може дати достеменну відповідь, як розвивалася б історія, коли б у 1985 році генеральним секретарем партії не став Михайло Горбачов? Що було б, аби на його місці опинився виходець із КДБ? Хто б що говорив про так звану перебудову, але саме тоді радянськопартійний режим ослаб, зменшився вплив КДБ на всі сфери життя. Ось на цьому тлі і починалася боротьба за демократичні перетворення в країні.
Народний рух України поставив перед собою за мету створення Української держави. І вона постала на політичній мапі світу. Отже, свою місію ми виконали. І це — найголовніше.
— Після Революції Гідності діяльність комуністичної партії України була заборонена. Чи не здається Вам, що це потрібно було зробити значно раніше?
— Я в цьому твердо переконаний. Будьяка держава завжди позбавляється так званих п’ятих колон.
— А Ви впевнені, що ця партія якраз нею і була?
— Звичайно. Як на мене, то в будьякої людини, котра хоч трохи цікавиться політичними процесами в Україні, голосуванням у парламенті в цьому сенсі, не може бути жодних сумнівів.
— Але ж симоненківці завжди долали прохідний бар’єр до парламенту...
— Завдяки своїм популістським гаслам та брехливим обіцянкам побудувати щасливе і заможне життя для всіх українців. А ще секрет їхніх успіхів у тому, що значна частина людей, насамперед зпоміж старшого покоління, світогляд яких сформувався за часів компартійної влади, так і не зуміли переосмислити своє минуле, не захотіли визнати страшних злочинів, які творила комуністична партія.
— Але ж Ви, Іване Федоровичу, теж належите до того покоління...
— Звісно, що так. Скажу більше, мені — за великим рахунком — гріх скаржитися на тодішню владу. Приміром, ту ж Шевченківську премію я отримав у 70ті роки. Але...
Справа в тім, що кожна людина повинна осмислювати пройдений шлях, уміти визнавати правду, хоч якою страшною вона є. І робити відповідні висновки.
— Історія України — трагічна історія. Голодомори, репресії забрали життя у десятків мільйонів українців. Коли Ви дізналися про ці страшні її сторінки? У 60-ті роки, напевно?
— Та ні, Сергію. Про голодомор 1933го я знав ще підлітком, від своїх батьків. Від голоду загинуло півсела мого — більше, ніж у роки Другої світової війни. На сільському цвинтарі лежить багато наших родичів. У 1946му, втікаючи від голоду, я опинився — разом із батьками — аж на Північному Кавказі, у Дагестані.
— Знаю, що Ви приятелювали з багатьма російськими письменниками, зокрема Робертом Рождественським, Борисом Можаєвим, Василем Бєловим та іншими. Як, на вашу думку, вони поставилися б до того, що нині відбувається на сході нашої країни? Підтримали б Путіна у його прагненнях побудувати так званий руський мир?
— Я знав їх не лише як талановитих людей, а й порядних. Вони ніколи, в тому числі і за неформальних обставин, не опускалися до зверхнього ставлення щодо української інтелігенції. Але нині я не можу за них говорити. Втім, знаючи їх, не хочу вірити, що вони були б серед тих, хто кричить «Кримнаш», несе інші нісенітниці.
— А як Ви особисто оцінюєте ці події, бойовиків з-поміж місцевих мешканців і росіян, які воюють проти України?
— Ну як я, українець не лише за паспортом, а й станом душі, можу ставитися до того, що на мою землю прийшли загарбники і вбивають моїх співвітчизників? Як до наших лютих ворогів. Тим, у кого на руках людська кров, не повинно бути прощення.
— Скажіть, Іване Федоровичу, років 40–50 тому Ви вірили, що житимете у незалежній Українській державі?
— Якщо відверто, то мріяв про це. А чи вірив? Не надто...
— Над чим працюєте тепер?
— Над виданням 12томного зібрання віршів, поем, кіносценаріїв. Це буде творчий підсумок усього мого життя.
— Ви — знаний поет, кіносценарист, Герой України, удостоєні й інших високих нагород. Почуваєтеся щасливою людиною?
— І так, і не зовсім. Щасливий, насамперед, тим, що дожив до здобуття Україною державного суверенітету. Маю доньку Мар’яну, онуків Івана, Марію і Марту. Живу з дружиною, Марією Михайлівною. Чого ще не вистачає? Сина Максима, який сім років тому трагічно загинув. А вбивці і досі не знайдені і не покарані...
— Від імені читачів нашого видання бажаю Вам, Іване Федоровичу, здоров’я, довголіття і творчих успіхів.
Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ