Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Березень 22, 2019

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 14 Лютий 2019 16:28

На чужих війнах

Rate this item
(0 votes)

15 ЛЮ­ТО­ГО — ДЕНЬ ВША­НУ­ВАН­НЯ УЧАС­НИ­КІВ БО­ЙО­ВИХ ДІЙ НА ТЕ­РИ­ТО­РІЇ ІН­ШИХ ДЕР­ЖАВ

ТАК НАЗИВАЄТЬСЯ РЕЛІКВІЙНА ВИСТАВКА, ЕКСПОНАТИ ЯКОЇ РОЗПОВІДАЮТЬ ПРО УЧАСТЬ УКРАЇНЦІВ У ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТАХ, ЩО СПАЛАХУВАЛИ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ В РІЗНИХ КУТОЧКАХ СВІТУ

Лі­то 1936 ро­ку. Між рес­пуб­лі­кан­ським уря­дом Іс­па­нії і пра­ви­ми си­ла­ми кра­їни, очо­лю­ва­ни­ми Фран­сіс­ко Фран­ко, по­чи­нає­ть­ся вій­на. Ра­дян­ський Со­юз, став­ши на бік уря­ду, від­ря­джає ту­ди так зва­них доб­ро­воль­ців — кад­ро­вих вій­сь­ко­во­служ­бов­ців Чер­во­ної ар­мії.

Серед них — чимало українців. Зокрема, льотчик лейтенант І. Кравченко, капітани І. Єременко, П. Хара, Д. Галунов, І. Євсев’єв, які своїм професіоналізмом, мужністю дивують увесь світ.

Досвід, якого вони там набралися, неабияк знадобився їм у роки Другої світової війни. Сьогодні цих людей немає: про них нагадують фотознімки, газетні публікації, які розповідають про їхні подвиги в іспанському небі.
Про тричі Героя Радянського Союзу маршала авіації Івана Кожедуба знають усі. Принаймні ті, хто цікавиться історією Другої світової. Та багато хто і з них, гадаю, буде здивований, завітавши на виставку.
Адже дізнається, що Іван Микитович по завершенні війни продовжував воювати: під час Корейської війни на початку 50-х років командував 324-ю дивізією винищувачів.
Попри заборону підніматись у небо (прославленого аса часів Другої світової Сталін беріг як символ) він усе ж робив це. І знищив кілька реактивних «Сейбрів» — американських літаків. Правда, зважаючи на заборону літати, до послужного списку майбутнього маршала авіації їх не зарахували...
Хто не знає про затяжний ізраїльсько-арабський конфлікт 60–70 років минулого століття? США, інші дружні їм країни виступили на стороні Ізраїлю, а Радянський Союз підтримав Єгипет і Сирію, надавши їм військово-технічну допомогу. А ще — відрядив на Синайський півострів цілі військові підрозділи, зокрема авіаційні та протиповітряної оборони.
Звісно, що й там без українців не обійшлося. Наприклад, полковник М. Кутинцев командував зенітно-ракетним полком: улітку 1970-го його підлеглі вступили у поєдинок із 18 літаками «Міраж» і «Фантом». До свого аеродрому повернулися не всі...
Побували на Близькому Сході і військові радники. Зокрема, майори М. Крутько, О. Олійник, Є. Щепелєв, Ю. Руденко допомагали командирам сирійських підрозділів організовувати оборону. Чимало з них брали безпосередню участь і у бойових сутичках...
Восени 1962 року СРСР розпочав операцію «Анадир», яка передбачала розміщення на Кубі ракет з ядерними боєголовками, здатними досягати території США. Її учасниками стали сотні українців, які проходили службу в Радянській армії.
Зокрема, капітан Є. Євдокимов, обіймаючи на острові посаду заступника командира зенітно-ракетного полку, навчав кубинців обслуговувати ракетну техніку.
Капітан-лейтенанту В. Незнамову випало служити усього за кілька десятків кілометрів від американської військової бази Гуантанамо.
Рядові В. Лисянський, В. Верещак забезпечували зв’язком штаби наших ракетних підрозділів, а Є. Коржинська працювала медсестрою у радянсько-кубинському госпіталі.
За час існування СРСР українці стали учасниками багатьох збройних конфліктів, відстоюючи в них чужі для них інтереси: подібна доля чекає всі народи, які не мають власної держави. Не всі звідтіля повернулися живими і неушкодженими. Правда, достовірної кількості щодо поранених і загиблих у цих гарячих точках немає.
Та найбільш гарячою — у прямому розумінні цього слова — для наших батьків, старших братів стала «афганська війна» 1979–1989 років: з майже 900 тисяч громадян СРСР, які пройшли через її горнило, більш як 160 тисяч були вихідцями з України.
— Про участь укра­їн­ців у тій вій­ні роз­по­ві­да­ють чи­ма­ло екс­по­на­тів, — го­во­рить На­та­ля По­го­рі­ла — за­від­увач сек­то­ра від­ді­лу фон­дів На­ціо­наль­но­го му­зею іс­то­рії Ук­раї­ни у Дру­гій сві­то­вій вій­ні, під егі­дою яко­го і функ­ціо­нує ви­став­ка. — На­ші пра­ців­ни­ки по­бу­ва­ли в ба­га­тьох ку­точ­ках Ук­раї­ни, роз­шу­ку­ючи екс­по­на­ти.
Проходжу «афганською» залою. З фото дивляться десятки хлопців, які навічно залишилися молодими. Ось, наприклад, брати Чуєви — Олександр і Валентин, які проходили службу в одній роті. Та повернувся додому лише Сашко: брат загинув.
Не судилося побачити сина і батькам лейтенанта О. Дем’яника: у складі розвідроти брав участь у більш як 30 бойових операціях і засідках зі знешкодження караванів. Воював офіцер добре. Краще тому підтвердження — ордени Червоної зірки і Червоного прапора.
А ось братам-близнюкам Білим пощастило більше: додому вони повернулися живими-здоровими і з медаллю «За відвагу» та орденом Червоної зірки.
Молодший сержант Анатолій Парубець. Служити випало у 781-му окремому розвідувальному батальйоні. Брав участь у 103 бойових виходах, не раз заглядаючи в очі смерті. А 104-й став для юнака з Чернігівщини останнім: прикриваючи відхід підрозділу, дістав тяжке поранення і помер від втрати крові. Батьки разом із тілом сина отримали і його нагороди — 2 ордени Червоної зірки.
Капітан Костянтин Прокопчук командував десантно-штурмовою ротою, брав участь у 22 військових операціях, в ході яких були знищені сотні «душманів» і чимало караванів зі зброєю, що йшли з Пакистану. Коли видавалася вільна хвилина, писав рідним і близьким листи, сповнені тривоги і переживань за них, подумки переносячись у рідну Україну.
«Що нового у тебе, мамо, як самопочуття? Як Василько вчиться? Останнім часом усе частіше думаю про рідну домівку, дуже хочеться до рідного краю, вдихнути рідного повітря, пройшовшись нашим садом», — читаємо в одному з його листів до матері.
Не судилося Костянтину ні рідного повітря вдихнути, ні садом пройтися: вертоліт, в якому офіцер летів до місця виконання бойового завдання, був підбитий. Усі загинули. Тепер рідним і близьким про капітана Костянтина Прокопчука нагадують його листи, а ще — орден Червоної зірки та 2 ордени Червоного прапора.
Старший лейтенант Сергій Пішоходько теж із нетерпінням очікував повернення на рідну землю. Та пілот вертольоту МІ-8, який здійснив понад 50 бойових вильотів, не раз буваючи під обстрілом «Стінгерів», загинув 2 лютого 1989 року, прокладаючи маршрут виведення свого авіаційного полку на Батьківщину. Посмертно офіцер удостоєний ордена Леніна — найвищої нагороди часів Радянського Союзу.
Сьогодні рішення про введення до Афганістану обмеженого контингенту радянських військ назване не тільки помилковим, а й злочинним, адже коштувало близько 14 тисяч молодих життів! Але тоді, коли воно було прийняте, мало хто розумів, чим обернеться його реалізація, а ті, що розуміли, воліли про це не говорити. Але, незважаючи на всю репресивність комуністичного режиму, були люди, які не мовчали.
«Вій­сь­ко­ві дії в Аф­га­ніс­та­ні три­ва­ють уже сім мі­ся­ців. За­ги­ну­ли, по­ка­лі­че­ні ти­ся­чі ра­дян­ських лю­дей і де­сят­ки ти­сяч аф­ган­ців — і не ли­ше пар­ти­за­нів, а го­лов­ним чи­ном мир­них жи­те­лів: ста­ри­ків, жі­нок, ді­тей, се­лян. По­над 1 міль­йон аф­ган­ців ста­ли бі­жен­ця­ми.
Я про­шу Вас по­ві­до­ми­ти ме­не про от­ри­ман­ня і роз­слі­ду­ван­ня цьо­го лис­та за ад­ре­сою: м. Горь­кий, 137, прос­пект Га­га­рі­на, 214, кв. 3».
Це — виняток із листа лауреата Нобелівської премії миру, академіка Андрія Сахарова, якого він написав, перебуваючи у засланні, генеральному секретарю ЦК КПРС, голові Президії Верховної Ради СРСР Леоніду Брежнєву. Датоване воно 7 липня 1980 року, а його копія зберігається серед експонатів реліквійної виставки. «Дорогий Леонід Ілліч» не відповів всесвітньо відомому академіку...
Натомість «кремлівські мудреці» робили все можливе, аби правду про події, що відбувалися в ДРА, якомога ретельніше приховати від власного народу. Цинізм партійних бонз не знав меж.
У центрі залу — безліч предметів, які нагадують про ту неоголошену війну, яка забрала тисячі солдатських життів: особисті речі полеглих, їхні документи, листи рідним і коханим, газетні публікації тощо.
Побувавши на реліквійній виставці «На чужих війнах», я поспілкувався з її відвідувачами. Пропоную їхні відгуки.
Ан­то­ні­на Мо­роз, до­мо­гос­по­дар­ка:
— В Афганістані воював мій брат і я тут не вперше. Цього разу привела сюди онука Івана: хочу, щоб він знав про події, від яких нас віддаляють десятки років.
Ми­ко­ла Ткач, во­дій:
— Мені довелося служити в Афганістані у 1980–1981 роках. Опинившись у Києві, вирішив відвідати виставку, тим самим перенестись у свою бойову молодість. Людям, які її створили, щире спасибі від усіх вінницьких «афганців».

Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».