Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Грудень 15, 2018

Шановні читачі! 15 червня газеті "Демократична Україна

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років! 

Редакційна колегія

П'ятниця, 09 Листопад 2018 15:01

На чорні дошки заносили цілі села, прирікаючи їхніх жителів на голодну смерть...

Rate this item
(0 votes)

25 ЛИС­ТО­ПА­ДА — ДЕНЬ ПАМ’­ЯТІ ЖЕРТВ ГО­ЛО­ДО­МО­РУ

Мій спів­роз­мов­ник — Ро­ман Кру­цик. Він — за­ступ­ник го­ло­ви Все­ук­ра­їн­ської гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції «Ме­мо­рі­ал», яка опі­кує­ть­ся вша­ну­ван­ням жертв ком­пар­тій­но­го ра­дян­сько­го ре­жи­му, у то­му чис­лі Го­ло­до­мо­ру 1932–1933 ро­ків.
Ро­ман Ми­ко­ла­йо­вич, спи­ра­ючись на до­ку­мен­ти НКВС і ре­зуль­та­ти влас­них роз­слі­ду­вань, на­пи­сав про це кіль­ка книг, роз­по­вів­ши про ма­со­ві ни­щен­ня че­кіс­та­ми укра­їн­ців, роз­кур­ку­лен­ня се­лян.
На­пе­ре­до­дні чер­го­вої річ­ни­ці Го­ло­до­мо­ру 1932–1933 ро­ків ми по­про­си­ли па­на Ро­ма­на роз­по­віс­ти про ви­то­ки, при­чи­ни і на­слід­ки од­нієї з най­біль­ших тра­ге­дій не тіль­ки в іс­то­рії на­шо­го на­ро­ду, а й усь­ого люд­ства.

— Масове винищення українців, започатковане Москвою у 1932 році, стало звіриною відплатою українському народу за спротив, який він їй чинив як за часів Української Народної Республіки, так і після, — говорить Роман Миколайович.

Встановивши, врешті-решт, в Україні свою владу, російські більшовики вирішили дати українцям «останній і рішучий бій», як співалося в одній з їхніх пісень, остаточно покінчивши з будь-якими проявами вільнодумства, не кажучи вже про намагання побудувати незалежну Українську державу.
— І лю­ди по­кір­но ко­ри­ли­ся во­лі пар­тії, за­ли­ша­ючи рід­ні до­мів­ки?
— Та де там: уже під час колективізації спалахували повстання, селяни ліквідовували найбільш злісних представників органів влади, підпалювали зібране на залізничних станціях збіжжя.
Той, хто сумнівається у цьому, нехай відвідає архів СБУ, де ознайомиться із сотнями документів, які підтверджують мої слова. Або ж хай завітає до Музею совєтської окупації, який я створив і очолюю: там знаходяться сотні теж документальних підтверджень масового спротиву наших дідів і прадідів.
Загалом, починаючи з перших днів окупації України більшовицькою Росією і до самого початку Голодомору, на її теренах відбулося майже 8 тисяч повстань.
Так, вони були різними за кількістю учасників, але вони були. І цього ніхто й ніколи не спростує. Вже коли вимирали українські села, Косіор — один із катів нашого народу, на черговому з’їзді ВКП(б) заявив:
«Українське селянство є для нас дуже небезпечним. І нам потрібно або схилити його на наш бік, або ж знищити».
— Ко­ли, па­не Ро­ма­не, з’яви­ли­ся пер­ші озна­ки Го­ло­до­мо­ру? На­вес­ні 1932-го?
— Нагадаю, що українці голодували і на початку 20-х років — відразу після встановлення радянської влади. Але тодішні масштаби голоду, якщо порівнювати їх із Голодомором 30-х, були значно меншими. Історики-дослідники цієї трагедії вважають, що його витоки сягають зими 1928 року, коли була запроваджена так звана продрозверстка.
Стосовно тих, хто не виконував її, застосовувалися репресивні заходи: людей позбавляли худоби, землі, реманенту, зерна.
Навесні 1928 року голова українського уряду Влас Чубар доповідав Молотову про те, що Україна «згідно нашої продрозверстки» спроможна дати 272 мільйони пудів хліба. А це майже половина від союзних хлібозаготівель. Словом, Голодомор наближався до українського селянства повільно.
— У ті страш­ні ро­ки іс­ну­ва­ли так зва­ні чор­ні дош­ки, на які за­но­си­ли ці­лі кол­гос­пи й се­ла...
— Ідея їх запровадження належала ще одному кату українського народу — Лазарю Кагановичу, у якого руки були в українській крові по самі лікті. Цю ідею Лазар Моїсейович висловив у листопаді 1932-го, а Сталін, звісно, підтримав її, зауваживши, що «це стимулюватиме колгоспників краще працювати».
Незабаром була ухвалена постанова «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». І ще не висохло на ній чорнило, як до сотень сіл було припинено постачання продуктів харчування. На чорні дошки заносили цілі села, прирікаючи їх на вимирання.
Під час складання списків для занесення на чорну дошку до уваги брали не тільки відсотки, які відображали реалізацію плану хлібозаготівель, але й політичне минуле села починаючи з 1919 року.
Наприклад, наявність серед його уродженців як активних діячів часів Української Народної Республіки, так і тих, чиї родичі служили у її війську. А також участь селян у «куркульських повстаннях», негативне ставлення до колективізації та розкуркулення тощо. Якщо «класових ворогів» і не було, то їх «знаходили».
— Окрім цих до­щок, іс­ну­вав ще й так зва­ний за­кон про п’ять ко­ло­сків...
— Так, 7 серпня 1932 року Сталін ініціював прийняття постанови «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і зміцнення соціалістичної власності». Тож за крадіжку колгоспного майна вводилися суворі судові покарання, в тому числі найвища міра — розстріл із конфіскацією майна.
Якщо хочете дізнатись, як він діяв, погортайте газети тих часів. Я, наприклад, ознайомився з публікаціями того періоду. Від прочитаного волосся стає диба...
Наприклад, на шпальтах гадяцької районної газети «Будівник комунізму», що на Полтавщині, за 12 липня 1933 року вміщено замітку «Заклятого ворога — до розстрілу!». Її автор повідомляє про те, що мешканець села Мартинівки І. Дуля «потайки зібрав на колгоспній ниві 4,5 кілограма колосків».
Розглянувши цю справу, виїзна сесія Харківського обласного суду засудила «одвічного ворога всіх трудящих» І. Дулю до розстрілу!..
Газети початку 30-х рясніли повідомленнями аналогічного змісту! Якщо вірити головному компартійному рупору — газеті «Правда», то лише за 5 місяців 1933 року було засуджено 54645 осіб, з яких 2110 — до вищої міри покарання.
Загалом вищезгаданий документ передбачав за розкрадання колгоспного майна «розстріл або ж позбавлення волі до 10 років з конфіскацією всього майна». Амністія у цих випадках заборонялась.
— Най­біль­ше по­тер­па­ли, ма­буть, ді­ти?..
— Вони виявилися найнезахищенішими і гинули найчастіше: від опухання та хвороб, ставали жертвами каннібалізму. Люди, які пережили жахіття 1932–1933 років, розповідали, що селами блукали юрби виснажених дітей.
Батьки, які теж потерпали від голоду, все ж намагалися врятувати своїх кровиночок. Тож залишали їх у лікарнях, державних установах, у під’їздах будинків і просто на вулицях, сподіваючись, що небайдужі перехожі допоможуть їм потрапити до дитбудинків.
У Києві ситуація з безпритульними дітьми, починаючи із січня 1932 року, вкрай загострилась. Якщо до цього часу безпритульними були діти шкільного віку та підлітки, то в 1932-му з’явилися діти у віці від 1 до 4 років. Із кожним днем їхня кількість зростала, а міські служби виявилися неготовими прийняти таку кількість неповнолітніх безхатченків.
— Чи прав­да, па­не Ро­ма­не, що під час Го­ло­до­мо­ру трап­ля­ли­ся ви­пад­ки кан­ні­ба­ліз­му?
— Звичайно: селян довели до такого стану фізичного виснаження, що батьки забивали одних дітей, аби прогодувати людським м’ясом інших. Наприклад, у липні 1932 року селянка з Вінниччини зарізала трирічного сина, а його м’ясо виміняла на курячі яйця!..
Жителька Київщини залишила в хаті трьох дітей, а сама вийшла у справах. Двоє з них — хлопчик і дівчинка — вбили молодшу сестру, відрізали їй голову і почали її гризти!..
Керівництво Київського облвиконкому звернулося до голови уряду УРСР Власа Чубаря з проханням надати селянам продовольчу допомогу. У своєму зверненні вони інформували голову уряду про те, що селяни опухають від голоду, їдять котів, собак.
При цьому повідомляли й те, що «зареєстровано кілька випадків людоїдства. Зокрема, в Тетіївському районі одноосібниця зарізала та з’їла свою доньку 10 років. А родина колгоспника... забила та з’їла чужого хлопчика».
На думку багатьох фахівців із психіатрії, люди, виснажені голодом, втрачали відчуття реальності, розум і, вбиваючи свою дитину чи іншого родича, не розуміли, що роблять. Я впевнений, що коли б відбувся суд над компартійним режимом колишнього СРСР, то ці документи були б доказами у скоєнні ним страшних злочинів.
— Де­які іс­то­ри­ки ка­жуть, що Го­ло­до­мор, влаш­то­ва­ний біль­шо­ви­ка­ми у 1932–1933 ро­ках, зі­грав на ру­ку Гіт­ле­ру у 1941 ро­ці, ко­ли він пі­шов вій­ною на Ра­дян­ський Со­юз. Ви згод­ні з цим твер­джен­ням?
— Звичайно. Адже Голодомор звів із білого світу сотні тисяч людей — потенційних захисників держави, яка недорахувалася десятків повнокровних дивізій. І хтозна, як би розвивалися події на радянсько-німецькому фронті влітку 1941-го, коли б не було Голодомору?
Тоді у полон до німців потрапило близько мільйона червоноармійців, серед яких було чимало й колишніх «куркулів», тих, у кого голод забрав дітей, батьків і дружин. Вони знали, з чиєї вини їх спіткало це горе. Червоноармійці не тільки не забули й не простили цього жахіття радянській владі, а й горіли бажанням відомстити. Ніскільки не виправдовую тих, хто пішов на службу до нацистів, але у цьому є і вина радянської влади, яка своєю жорстокістю спровокувала громадян на цей крок...
— Чи зна­ли про ви­ми­ран­ня укра­їн­ців на За­хо­ді? Як­що так, то чо­му не впли­ну­ли на Ста­лі­на, зму­сив­ши йо­го від­мо­ви­ти­ся від «екс­пе­ри­мен­ту» над де­сят­ка­ми міль­йо­нів лю­дей?
— Світове співтовариство знало про те, що діється в Україні. Адже про Голодомор, який щодня забирав життя у тисяч українців, писала практично вся західна преса, інформували про нього свої уряди і дипломати. Зокрема, італійський консул у Харкові С. Граденіго у травні 1933-го повідомляв:
«Опухлих перевозять товарним поїздом у поле і залишають їх за 50–60 кілометрів від міста, щоб там помирали, ніким не бачені. Ці деталі я отримав від санітарів і можу гарантувати їх автентичність».
Не мовчали і самі українці, які з відомих причин опинилися за кордоном. Наприклад, представник уряду УНР в екзилі Олександр Шульгин інформував голову Ради Ліги Націй (сьогоднішня ООН) пана Мовінкеля про масове голодування українських селян.
Але вище керівництво цієї міжнародної організації не надто, м’яко кажучи, хвилювала доля мільйонів українських селян: восени 1934 року СРСР прийняли до її лав. Причому без жодних дискусій і нагадувань про події 1932–1933-го...
— У Ро­сії вже дав­но не­має у вла­ді по­слі­дов­ни­ків Ле­ні­на — Ста­лі­на. Про­те Кремль на­по­ля­гає на то­му, що у 1932–1933 ро­ках був не Го­ло­до­мор, а «пев­ні проб­ле­ми з про­до­воль­ством, ви­кли­ка­ні не­вро­жа­єм».
— Позиція Кремля щодо України і її народу залишається незмінною протягом століть: хто б там не перебував на троні — царі чи генеральні секретарі, вони бачили і бачать у нас своїх підданих. І щиро вважають, що ми, українці, повинні бути вдячними їм за своє існування.
Брехня, лицемірство, грубе перекручування фактів — ось що вони сповідують, коли йдеться про наші відносини. Дуже прикро, що й в Україні дехто поділяє думку офіційної Москви щодо Голодомору в Україні.
— Але ж на ка­лен­да­рі 2018-й, а не, ска­жі­мо, 1975-й...
— Справа у тому, що частина суспільства досі перебуває у полоні комуністичних міфів про «щасливу радянську дійсність». На другу частину впливає російське телебачення, канали якого є майже у кожній українській родині.
Проте, слава Богу, кількість тих, хто погоджується з російським трактуванням тих страшних подій, із кожним роком неухильно зменшується. Натомість більшає людей, які цікавляться тими подіями.
— Дя­кую за роз­мо­ву.

Ін­тер­в’ю про­вів 
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ
Фото надано автором

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».