Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Листопад 17, 2018

Шановні читачі! 15 червня газеті "Демократична Україна

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років! 

Редакційна колегія

П'ятниця, 21 Вересень 2018 15:43

За тисячі кілометрів від рідної землі...

Rate this item
(0 votes)

22 ВЕРЕСНЯ — ДЕНЬ ПАРТИЗАНСЬКОЇ СЛАВИ

У роки Другої світової війни українці воювали в партизанських загонах багатьох європейських країн. Разом із французами та італійцями, хорватами і сербами вони били спільного ворога — німецьких нацистів.

Був в’язнем концтабору, а став макі

Влітку 1942-го киянина Петра Лисака за спробу зв’язатись із міським підпіллям арештувало гестапо. Спочатку його запроторили до Сирецького концтабору, потім відправили до Німеччини, а звідтіля — до одного з концтаборів Франції.

Вирвавшись на волю, він став макі — так називали французьких партизанів. Партизанив у департаменті Па-де-Кале.
Подібним чином опинився на батьківщині Дюма і Володимир Якимчук. Але теж, здійснивши втечу, подався до повстанців. Незадовго до Перемоги загинув і похований в одному із сіл цієї країни.
Мирослав Небелюк — автор книги «Під чужими прапорами», виданій на початку 50-х років у Парижі, стверджує, що «з початком Другої світової тисячі французьких українців опинилися в лавах Опору і пліч-о-пліч з французами били спільного ворога».
На перший погляд може здатися, що автор дещо перебільшує кількість вихідців з України, які партизанили. Адже, по-перше, на території Франції було не так уже й багато концтаборів, де перебували радянські громадяни. А по-друге, звідтіля ніхто не втікав тисячами.
Але справа у тім, що напередодні війни тут проживало понад 40 тисяч етнічних українців, серед яких було чимало колишніх вояків Армії Української Народної Республіки, змушених після окупації більшовицькою Росією своєї землі залишити її.
Після нападу Німеччини на Францію українство, яке гуртувалося навколо Українського народного союзу, побажало зі зброєю в руках захищати французьку землю.
Лише через канцелярію УНС у Парижі заявили про своє бажання воювати 7 тисяч українців, закликавши «бити ворога у Франції, мстити за свою батьківщину, за кров братів і сестер, за весь народ...»
Одним із лідерів цих українців став Йосип Кліщ: в одному з так званих трудових таборів, де гарували земляки-невільники, йому вдалося створити підпільну групу, яка згодом організувала повстання: кілька десятків учорашніх рабів із часом створили кілька партизанських загонів.
У лютому 1944-го на майже 50 шахтах, де більшість працюючих невільників становили українці, вони почали організовувати диверсії, через що видобуток вугілля значно знизився.
Підпільні табірні комітети часто організували масові втечі наших співвітчизників до французьких партизанських загонів. Лише з табору Бомон улітку 1944-го втекло понад 100 в’язнів, здебільшого українців.
Влітку 1944 року у Центральній та Південно-Західній Франції діяли невеликі партизанські групи. Диверсійна група під командуванням В. Олексієнка — одна з них. Її партизани спільно з французькими борцями Опору визволяли міста Періге, Брів, Ангулем, Бордо і Лімож.
porikУ 1942 році гітлерівці вивезли з Франції до сусідньої Бельгії близько 20 тисяч радянських військовополонених. Восени того ж року бельгійці — за ініціативою українського емігранта Івана Ольшанського — організували втечу Григорія Лизогуба і Євгена Доценка — офіцерів Червоної армії, що опинились у полоні. Згодом вони створили партизанський загін.
Взимку 1944 року німці сформували з числа українців Український курінь ім. Івана Богуна, який налічував понад 800 осіб. Після того як вони пройшли вишкіл, курінь передислокували до Франції.
У ніч із 27-го на 28 серпня 1944-го українці перебили німецьких офіцерів і під керівництвом старшин Федорова, Мелешка, Білика, Войчука, Аврама, Марчика перейшли на бік французьких партизанів. Очолив їх французький капітан Леклерк. Наші хлопці брали участь у визволенні багатьох населених пунктів.
Французи поважали українців і по закінченні війни не видали їх сталінським сатрапам, зарахувавши — за їх згоди — до Іноземного легіону. А ось решта розійшлися хто куди міг і сліди їх загубилися.
Правда, невелика частина, обдурена радянською пропагандою, зголосилася до повернення в СРСР, відразу ж опинившись у сталінських концтаборах.

Українці-гарібальдійці
Окрім Франції, чимало етнічних українців воювали і у складі італійських партизанських загонів, які носили ім’я свого національного героя Джузеппе Гарібальді. Достеменно відомі прізвища багатьох із них.
Це, зокрема, Степан Васильєв з-під Києва, Іван Петухов із Луганська, Володимир Поліщук із Кіровограда, Григорій Путилін із Донбасу, полтавець Григорій Тригуб, киянин Іван Єгоров, а також вихідці з Миколаївщини В. Дегтяренко, В. Барковський, Г. Андросов, П. Поетика та шахтар-донеччанин П. Мудраков.
Улітку 1944-го вони та їхні побратими-італійці вели активні бойові дії в багатьох районах цієї країни. І не лише з армією Муссоліні, а й з німецькими частинами СС, беручи активну участь у визволенні багатьох населених пунктів. Найчисленнішим був підрозділ, де посаду заступника командира обіймав кіровоградець М. Чорноус.
У провінціях Реджо-дель-Емілія і Модена набув слави взвод диверсантів-мінерів «Кане Адзуро», який складався здебільшого з українців. Особливою мужністю відзначався уродженець Кіровоградщини Михайло Семиряжко.
На півночі діяв загін «капітана Данила», очолюваний лейтенантом Д. Авдєєвим. Відомо, що у ньому воювали командир роти А. Мельничук із Поділля, партизани І. Петрусенко, С. Юрченко з Київщини.
Олександр Накорчемний як льотчик-бомбардувальник воював на Південному фронті. Восени 1942 року його літак був підбитий, а сам він опинився у німецькому концтаборі, який розташовувався в італійській провінції Мантуя.
У грудні 1943-го втік. Опинившись із часом у партизанському загоні гарібальдійців, мужньо воював проти німецьких окупантів. Загинув у грудні 1944 р. під час штурму ворожої фортеці м. Гонзага.
Перші згадки про участь наших співвітчизників у визвольній боротьбі на югославських землях припадають на кінець 1942 року. Це були втікачі з концтаборів і так званих трудових команд, транзитних ешелонів, що проходили територією Югославії.
За словами історика Влада Стругара, який досліджував історію партизанського руху на теренах колишньої Югославії, українці-партизани влаштовували диверсії на залізницях, напади на німецькі гарнізони в районі дороги Загреб — Белград, билися проти окупантів у Далмації, Боснії та в інших регіонах.
777Наприклад, на Балканах воював Андрій Дяченко — командир Радянської ударної бригади, яка входила до складу Народно-визвольної армії Югославії. Спочатку він партизанив на теренах Білорусі. Улітку 1943-го під час облави був заарештований і етапований на Північ Iталiї — до табору, але незабаром здійснив втечу, вступивши до партизанського загону.
У жовтні 1943 р. він перейшов iталiйсько-югославський кордон і воював на теренах Югославії. На початку квiтня 1945 р. очолив новосформовану 1-у Радянську ударну бригаду. Загалом під його командуванням було проведено 86 боїв із ворогом, знищено 36 казарм в опорних пунктах ворога, 114 автомашин, 13 бронемашин, 23 мости, 2 лiтаки тощо.
Андрія Дяченка нагородили югославськими орденами «За хоробрість» (двічі), «Братерство і єдність», «Партизанська зірка» І ступеня.
У травні 1942 року потрапив у полон і Анатолій Романенко — старший військовий фельдшер артилерійського дивізіону 967-го артилерійського полку. Побував у кількох нацистських пересильних і стаціонарних таборах, звідки здійснив кілька втеч.
Врешті-решт опинився у молодіжній ударній бригаді Народно-визвольної армії Югославії ім. Єжі Влаговича. В боях, як згадували його побратими, вирізнявся винятковою мужністю.
Після війни закінчив медінститут і завідував хірургічним відділенням Хорольської районної лікарні.
У квітні 1944 року неподалік Брюсселя активно діяв партизанський загін під командуванням українця Юрія Никитенка. У вересні він захопив та утримував до підходу союзницьких військ міст через стратегічний канал Альберта. А партизанський полк Григорія Велогоненка влітку 1944-го визволяв населені пункти, розташовані в долині Уст-Амблева, куди союзні війська вступили лише через 6 діб.
Час стирає з пам’яті не лише події, а й людей — їхніх учасників. Із цієї та інших причин ми не знаємо сьогодні імен сотень, а то й тисяч кращих синів нашого народу — українців, які зі зброєю в руках воювали за тисячі кілометрів від рідних домівок, наближаючи перемогу над ворогом.

Сергій ЗЯТЬЄВ

 

Коментар Олександра Білоуса — завідувача відділу історії рухів Опору Національного музею історії України у Другій світовій війні:
— На жаль, і сьогодні достеменно невідомо, скільки українців воювало в партизанських загонах інших країн: в різних джерелах називаються різні цифри. Але історики, які досліджують цю тему, вважають, що рахунок іде на тисячі.
До партизанських загонів інших країн вони потрапляли різними шляхами. Та чи не найбільше їх було з числа військовополонених і насильно вивезених на примусові роботи. Кількість військовослужбовців Червоної армії, які опинилися в руках нацистів, вимірювалася 5–6 мільйонами осіб. Левову частку серед них становили саме українці, поступаючись за кількісними показниками лише росіянам.
Зважаючи на цей факт, напрошується висновок: і серед утікачів із концтаборів українці теж становили більшість. Аналогічна ситуація була і з насильно вивезеними на примусові роботи до Німеччини та інших країн.
Ці люди теж не мирилися зі становищем рабів, шукаючи бодай якусь можливість вирватись із неволі і боротися з гітлерівцями.
Участь українців у партизанській війні проти нацистської Німеччини — це окрема сторінка Другої світової війни. Незважаючи на час, що минув із дня її завершення, вона, ця сторінка, досі до кінця не вивчена.
Отже, є робота для багатьох, хто цікавиться історією тієї війни, історією Української держави і її кращих синів.

Фото надано автором

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».