Лише впродовж 1943–1945 років чисельність вихідців із території України на чотирьох Українських фронтах становила 60–80% від їх особового складу. І це не дивно, оскільки лише польові військкомати мобілізували до війська.
У 1941–1944 роках на українській землі були зосереджені головні сили вермахту — до 76,7% загальної кількості дивізій. 607 із них було розгромлено саме на території України.
Із січня 1943-го по жовтень 1944 року на території України радянськими військами проведено 15 наступальних операцій, із них 11 стратегічних.
Це, зокрема, Воронезько-Харківська, Донбаська, Чернігівсько-Полтавська, Корсунь-Шевченківська, Львівсько-Сандомирська операції. У період з осені 1943-го до осені 1944 року на території України було зосереджено половину діючої Червоної армії.
Українська РСР дала армії і флоту понад 7 мільйонів воїнів. Кожен другий із них поліг на фронтах, а кожен другий із тих, хто залишився в живих, повернувся інвалідом.
За питомою вагою у Збройних Силах СРСР за кількістю удостоєних звання Героя Радянського Союзу й інших бойових нагород українцям і вихідцям з України належить друге місце. Вони ж очолювали більшість із 15 фронтів, були широко представлені серед інших полководців і воєначальників.
Саме в Україні розвіявся міф про «непереможну і легендарну Червону армію», яка, за твердженнями Сталіна, повинна була воювати «на чужій землі і малою кров’ю»: вона терпіла поразку одна за одною, несучи шалені втрати. Але не з вини бійців і командирів, а Сталіна та його маршалів, які виявилися нікчемними стратегами.
Та, незважаючи на це, просування вермахту на схід було призупинено. Насамперед завдяки мужності, витривалості простих вояків, які, жертвуючи власними життями, намагалися зупинити ворога.
Один із гітлерівських солдатів, який брав участь у перших боях і був взятий у полон, розповідав: «Ніде ніколи ми не бачили такої стійкості, такої воєнної завзятості. Ми вже обходили вогневу точку, йшли далі, проте ніяка сила не могла зрушити двох-трьох прикордонників з їхніх позицій.
Вони йшли на смерть, але не відступали. У моєму батальйоні було тоді 900 осіб. Лише вбитими ми втратили 150, а понад 100 дістали поранення».
Сергій ЗЯТЬЄВ, Укрінформ
