Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Квiтень 24, 2017

Шановні читачі! Ви тримаєте в руках 24151-й випуск газети «Демократична Україна», що веде свій родовід від червня 1918 року. На жаль, змушені повідомити про призупинення виходу газети із січня 2017 року через брак коштів. Сподіваємося, що спільними зусиллями ми подолаємо негаразди і незабаром випуск газети буде відновлено. 

Редакційна колегія

П'ятниця, 09 Грудень 2016 00:44

Над зруйнованим реактором – нове укриття

Rate this item
(0 votes)

Уліт­ку 1986 ро­ку над зруй­но­ва­ним енер­го­бло­ком Чор­но­биль­ської стан­ції зве­ли сар­ко­фаг. Усь­ого за 206 днів. Ме­та — за­хис­ти­ти світ від про­ник­нен­ня в ат­мо­сфе­ру ра­діо­нук­лі­дів, які за­ли­ши­лись в енер­го­бло­ці.

Від самого початку свого існування він сприймався як тимчасовий і призначався на 30річний термін експлуатації. За цей час його конструкції зносилися, а в деяких місцях узагалі в аварійному стані. Особливо помітно це стало в лютому 2013 року, коли стався обвал кількох сотень квадратних метрів навісних плит даху над машинним залом енергоблоку. Про необхідність спорудження нового, більш надійного укриття, заговорили ще на початку 90х років.

Але роботи почалися лише у 2004му. Зважаючи на брак коштів, за фінансування робіт узявся Європейський банк, підключивши до цього процесу 40 країндонорів. Проект будівництва об’єкту «Укриття» був розроблений на замовлення Європейського банку реконструкції і розвитку.
У ході міжнародного тендеру право на його реалізацію отримав французький консорціум компаній Novarka, створений спеціально для роботи над ним. Будівництво саркофагу почалося у 2012 році. Передбачалося, що до 2015го воно завершиться. Та з різних причин, насамперед фінансових, цього не сталося.
Задля мінімізації опромінення персоналу, роботи з будівництва конфайнменту — так ще називають нове укриття — велися за кілька сотень метрів від реактора. А на місці їх проведення був знятий товстий, до 4 метрів глибини, шар забрудненої радіацією землі. Незважаючи на те, що рівень радіації на місці робіт у десятки разів нижчий, аніж був улітку 1986го, робітники працювали не більше п’ятнадцяти днів на місяць. А робочий день, траплялося, тривав усього кілька годин.
У листопаді поточного року французи розпочали насування велетенського ангару над радіоактивним об’єктом. Вага нового укриття — понад 36 тисяч тонн, а довжина і висота — 165 і 110 метрів відповідно.
За словами представника компанії «Новарка» Ніколя Кая, сама арка важить, як шість Ейфелевих веж і розрахована на 100 років експлуатації. Після цього фахівці матимуть змогу розібрати 4й енергоблок, на днищі якого і досі «зберігаються» сотні тонн радіоактивного палива.
У листопаді 2017 року планується здати об’єкт в експлуатацію та розпочати роботи з демонтажу нестабільних конструкцій. Передбачається, що після завершення усіх робіт французькі фахівці ще рік стежитимуть, аби ангар герметично закривав зруйнований реактор і не виникало ніяких надзвичайних ситуацій.

 

ВИ­БУХ НА ЧОР­НО­БИЛЬ­СЬКІЙ АЕС: ЯК ЦЕ БУ­ЛО

Офіційно причиною прийнято вважати некомпетентність персоналу, якому в той день доручили проведення технічного експерименту. Контрольні пристрої були відключені, а потужність реактора знизили до недопустимого рівня.
Ситуація стала неконтрольованою, а будьякі спроби нормалізувати її були здійснені невчасно. Як з’ясувалося потім, цей експеримент не був погоджений у встановленому порядку та як слід підготовлений.
На момент вибуху в реакторі містилося близько 200 т урану. Було зруйновано обшивку, а через відсутність захисної оболонки більш як 60 т радіоактивних речовин піднялося в повітря. Сумарна радіація ізотопів, викинутих у повітря після аварії в Чорнобилі, була в 30–40 разів більшою, ніж після вибуху атомної бомби в Хіросімі.
Одразу після аварії майже 8,5 млн людей були опромінені, близько 155 тисяч кв. км територій було забруднено, з них 52 тис. кв. км — сільськогосподарські землі. Реактор продовжував випромінювати радіацію ще 3 тижні.
Перше офіційне повідомлення в СРСР зробили аж 28 квітня під тиском міжнародної спільноти, але і в ньому майже не повідомлялося про масштаби проблеми. Склалося враження, що загрози немає, а проблема локальна. Всі іноземні ЗМІ розповідали про небезпеку, викликану Чорнобильською аварією, а радянські майже нічого про це не говорили.
Від міжнародної допомоги уряд СРСР гордовито відмовився, але вже в 1987 році звернувся до МАГАТЕ, аби ті дали експертну оцінку діям щодо ліквідації наслідків аварії.
Після катастрофи станція не працювала близько 6 місяців. За цей час територію дезактивували, спорудили саркофаг, який накрив 4й енергоблок. А потім знову задіяли 3 енергоблоки, які ще залишились.
Після аварії розпочався судовий процес, на якому директора станції В. Брюханова було звинувачено у відсутності дисципліни серед працівників. Його також звинуватили в тому, що він не вжив відповідних заходів для захисту населення і працівників станції після виникнення аварійної ситуації, а також надав недостовірні дані про масштаби катастрофи, через що не відбулася своєчасна евакуація населення.

 

«НАШ МУ­ЗЕЙ ПРИ­СВЯ­ЧЕ­НИЙ ЛЮ­ДЯМ, ЯКІ РЯ­ТУ­ВА­ЛИ СВІТ ВІД РА­ДІ­АЦІЇ...»

За май­же 25 ро­ків іс­ну­ван­ня На­ціо­наль­но­го му­зею «Чор­но­биль» йо­го від­від­али по­над міль­йон гро­ма­дян Ук­раї­ни та ін­ших кра­їн сві­ту.

...Коли піднімаєшся сходами музею, звертаєш увагу на таблички з назвами поліських сіл: Копачі, Вільшанка, Городчан, Рудня Іллінецька...
Колись тут жили люди, господарювали, народжували дітей. А тепер їхні вулиці заросли бур’янами, а в хатах — зловісна тиша. Пояснення просте: мешканців цих та ще 72х інших сіл евакуювали навесні 1986го, адже через вибух на 4му енергоблоці Чорнобильської атомної рівень радіації у десятки, а в окремих місцях і в сотні разів перевищував допустимі норми.
— Нам дозволили взяти із собою лише документи, — згадує ті події Василина Кропивчук — мешканка одного із населених пунктів. — Тож довелося покинути все, нажите десятиліттями майно, в тому числі й худобину...
Завітавши до музею, ви дізнаєтеся не лише про відселені села. Побачите і деякі речі з так званої зони відчуження. Наприклад, іконостас із церкви, що теж залишилася в цій зоні. Немає тут звичної купелі, замість неї — поліський човен, який символізує Ноїв ковчег. Багато відвідувачів залишають у човні дитячі іграшки, які символізують скорботу і пам’ять про загиблих.
Над іконостасом — два ангели (білий і чорний), які уособлюють добро та зло. На їхніх крилах розміщені фотографії: крилами білого ангела є фотознімки малюків, народжених після аварії, а на крилах чорного — ті, які відображають трагічні події останніх років.
Стеля представляє собою мапу з позначеними на ній атомними електростанціями в різних частинах світу. Підлогу виконано у вигляді плити біологічного захисту головного реакторного залу. На стінах розміщено соціальні плакати ядерної тематики.
Увагу відвідувачів привертають документи під грифом «таємно» і «цілком таємно». Вони — німий докір тодішній компартійній владі, яка приховувала від свого народу істинні масштаби катастрофи, свідомо вводила людей в оману, тим самим наражаючи їх на радіаційне опромінення і тяжкі захворювання, в тому числі й онкологічні.
Тут можна дізнатись, як один із тодішніх керівників охорони здоров’я УРСР доповідав у ЦК КПУ про надзвичайно високий рівень радіації в Києві, зокрема зазначивши у доповідній записці, що «лише протягом 4 травня госпіталізовано 1375 осіб. У 119 (з них — 64 дитини) виявлено променеву хворобу».
А це означає, що партійна верхівка знала всю правду про наслідки вибуху на 4му енергоблоці реактора, але приховала її від своїх громадян. Більш того, на 1 травня 1986 року — через тиждень після вибуху на реакторі — вона організувала в Києві багатотисячну демонстрацію на честь «солідарності трудящих усього світу». Виросло покоління, якому це «свято» ні про що не говорить, але яке «пожинає» наслідки злочинної байдужості компартійної верхівки до його батьків.
Охочі можуть ознайомитися з публікаціями тодішньої радянської преси, яка розповідала про перебіг робіт, пов’язаних з ліквідацією наслідків катастрофи, людей, які воювали з «мирним атомом», побачити фото тих, хто, наражаючись на смертельну небезпеку і отримуючи божевільні дози опромінення, йшов у атомне пекло. Свідомо.
Гордістю музею є діючий макет енергоблоку ЧАЕС та діорама «Чорнобильська АЕС до, під час і після аварії». Кілька стендів розповідають про тих, хто брав участь у ліквідації найбільшої у світі техногенної катастрофи.
У 1998 році тут з’явилася електронна Книга пам’яті, до якої занесені прізвища багатьох із них. Вона і сьогодні поповнюється новими іменами тих, хто рятував світ від невидимого ворога — радіації. Сергій Сухарєв — один із них. Навесні 1986го він командував автомобільною ротою Київського вищого військового командного училища.
— Десь годині о четвертій мені зателефонували додому і наказали терміново прибути до училища, — розповідає Сергій Миколайович. — Там я дізнався, що «на Чорнобильській АЕС щось сталося і потрібно терміново відбути до Чорнобиля».
З першими променями сонця підрозділ уже був неподалік зруйнованого реактора. Спочатку за допомогою потужного МАЗа розчищали під’їзди до нього, а потім, на його ж шасі, перевозили від залізничної станції автотракторну техніку, що почала прибувати. Після цього облаштовували контрольнопропускні пункти, на яких фахівці за допомогою спеціального обладнання перевіряли рівень радіаційного забруднення техніки, яка виходила з району станції. Рівень радіації був надзвичайно високий — навіть дозиметри зашкалювали. Але люди сумлінно виконували свій обов’язок, не знаючи реальних масштабів катастрофи.
— Коли відкрили музей, то нам дещо бракувало експонатів, — розповідає заступник директора з наукової роботи Анна Королевська. — А зараз маємо їх близько 10 тисяч. Зокрема, оригінали багатьох документів, карти, фото, особисті речі, історичні реліквії є результатом науководослідної та пошукової роботи науковців музею. Вони бувають і в Чорнобильській зоні відчуження, де і досі пустують хати селян.
Щороку музей відвідують десятки тисяч людей — як українців, так і іноземців. Якщо погортати Книгу відгуків, то побачимо, що тут побували представники понад... 90 країн світу!
— Коли приходжу сюди, то наче повертаюсь у свою молодість, — говорить житель Київщини Анатолій Звалюк. — Як учасник ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, скажу, що експозиції досить правдиво відображають ті давнішні події.
— Учора мій син, після перегляду теленовин, у яких ішлося про цей музей, захотів його відвідати, — каже киянка Олена Максимець. — Не послухати його не могла, тим більше, що його дід теж побував у Чорнобилі.
«Мені довелося бачити дії людей, які брали участь у ліквідації найстрашнішої техногенної аварії. І можу стверджувати, що саме завдяки їхнім героїчним зусиллям, готовності до самопожертви, її наслідки не стали ще страшнішими. Вони працювали, не покладаючи рук, знаючи про наслідки для власного здоров’я, але ніхто не залишав робочих місць самовільно», — так відгукувався про роботу пересічних громадян, які вгамовували «атомного джина», академік Академії наук СРСР Валерій Легасов — безпосередній учасник тих подій.
Через чорнобильське горнило пройшло понад 600 тисяч людей, переважна більшість з яких були громадянами Української РСР. І це не дивно. Адже до частин протирадіаційного та хімічного захисту, цивільної оборони, інших підрозділів спеціального призначення вже в травні почали призивати із запасу так званих партизанів — військовозобов’язаних громадян, які мали спеціальності, необхідні для виконання робіт із ліквідації найбільшої у світі техногенної катастрофи.
— В Україні нині проживає понад 200 тисяч «чорнобильців», які працювали в ті пекельні дні на ЧАЕС, — говорить заступник директора музею Анна Королевська. — Близько 100 тисяч із них є інвалідами внаслідок участі в ліквідаційних роботах. Лише протягом 1986 року були опромінені близько 70 тисяч військовослужбовців.
Тож основне завдання нашого музею — допомогти всім, хто до нас завітає, усвідомити масштаби Чорнобильської катастрофи. Наш невеличкий колектив робить усе можливе, щоб відвідувачі прониклися повагою до людей, які 30 років тому рятували Україну і світ від смертельної радіації.

Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».