Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Квiтень 16, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 17 Червень 2016 10:51

Повторення трагічного минулого?

Rate this item
(0 votes)

22 ЧЕРВ­НЯ — ДЕНЬ СКОР­БО­ТИ І ВША­НУ­ВАН­НЯ ПАМ’­ЯТІ ЖЕРТВ ВІЙ­НИ В УКРАЇНІ

Піс­ля гро­ма­дян­ської вій­ни у но­во­ство­ре­но­му СРСР із роз­ва­ле­ною вщент про­мис­ло­віс­тю, яка не мог­ла да­ти кра­їні ні гар­мат, ні сит­цю, з ар­мією, яка ви­ко­рис­то­ву­ва­ла за­лиш­ки зброї цар­ських ча­сів, ви­ще ке­рів­ниц­тво доб­ре ро­зу­мі­ло, що кра­їна мо­же не ви­три­ма­ти уда­ру на­віть сла­бо­го аг­ре­со­ра.

Хвацький похід армій Тухачевського та Єгорова під загальним керівництвом Леніна і Троцького на Польщу у 1920 р. яскраво підтвердив нездатність тогочасної Червоної армії до серйозної боротьби зі збройними силами інших країн. Навіть таких, як Польща, що оголосила свою незалежність всього-на-всього за 2 роки до цього і мала молоду, тільки-но сформовану армію. Тому після вигнання з Криму залишків білогвардійських військ на чолі з бароном Врангелем головною доктриною Червоної армії стала оборона.

Створювались і вдосконавлювалися різноманітні смуги забезпечення, а на заході будувалася «лінія Сталіна» — система укріплених районів від Чорного моря до Балтійського. У 1929–1938 рр. було споруджено 13 укріпрайонів, з них в Україні — Коростенський, Новоград-Волинський, Летичівський, Могилів-Ямпольський, Київський, у Молдові — Рибницький і Тираспольський. Кожен укріпрайон займав оборону у 100–180 км по фронту і 30–50 — в глибину.
Це була складна система опорних пунктів, в основному залізобетонних, основу яких складали ДОТи — довгочасні вогневі точки, озброєні гарматами, кулеметами, різними необхідними припасами для довгочасної оборони. Вони навіть були з’єднані між собою підземними галереями. За кількістю особового складу укріпрайон прирівнювався до бригади, а кулеметів та гармат мав на рівні корпусу. У 1938 р. на «лінії Сталіна» розпочалося будівництво ще 8 УРів.
А восени 1939 р. після приєднання до СРСР Західної України та Західної Білорусії раптом припинилося будівництво і вдосконалення оборонних районів. Навіть гірше, вирішено всі укріпрайони розформувати, а споруди — законсервувати, озброєння та обладнання здати на склади. Вздовж нового кордону 1940 р. розпочалося спорудження нової лінії укріпрайонів, яку в Генштабі називали «лінією Молотова». Будували її надто повільно, до того ж переважно поблизу західного кордону, так що німці і без біноклів бачили молотовські споруди.
Генерал Григоренко у своїх спогадах пише, що значну частину оборонних споруд на «лінії Сталіна» перед війною було навіть висаджено в повітря. І даремно, адже дві лінії оборони краще, ніж одна, до того ж недобудована. У випадку прориву противником першої лінії можна було б зупинити його на другій, добре замаскованій, посиленій загородженнями та мінними полями, протитанковими ровами, траншеями, окопами. Не завадило б мати ще кілька ліній опору.
Військовий досвід свідчить, що піхоту, яка зарилась у землю, викурювати дуже важко, а в залізобетонних спорудах можна було захищатися місяцями, озброєння вистачало, харчів, води та інших припасів також. Згадаймо, як допомогли в обороні стіни Брестської фортеці чи навіть сталінградського будинку Павлова.
Вчинене за наказом сталінської верхівки знищення ліній укріпрайонів на старому кордоні — це страшний злочин, що підірвав обороноздатність Червоної армії. Такі натяки були навіть у радянські часи в декотрих маршальських мемуарах та історичних працях, але тільки тому, що радянські війська були вщент розгромлені в прикордонних битвах.
Для нападу на Гітлера, походу в Європу доти Київського чи Шепетівського укріпрайонів були зовсім не потрібні. До ранку 22 червня 1941 р. Сталін не боявся Гітлера, тому й наказував робити таке, що слід назвати просто безумством, зрадою, підривом обороноздатності СРСР та Червоної армії.
З оборонної точки зору не можна пояснити і нагромадження в прикордонних лісах армій першого стратегічного ешелона. Військова наука категорично не дозволяє розміщувати головні збройні сили в прикордонні, аби ворог не міг розгромити їх раптовим ударом. Цю просту істину знали і генштабісти СРСР.
Отже, дивізії рухались у напрямку кордону, теж не для оборони, а для свого розгрому. Доказів, що підтверджують підготовку Червоної армії до наступальної війни, більш ніж досить. Наприклад, у журналі «Новая и новейшая история» (№ 5, 1995) професор Соколов повідомляє, що Сталін збирався напасти на Німеччину ще влітку 1940 р.
На 22 червня 1941 р. СРСР мав понад 23 тис. танків та 11 тис. бронемашин, що проходили заводські випробування та різні стадії ремонту. У Німеччини танків було набагато менше. З радянської танкової армади майже 15 тис. танків перебувало безпосередньо в прикордонних округах. У 1933 р. німецький полковник Гудеріан, якого ми знаємо за битвами 1941 р., відвідав паровозобудівний завод у Харкові, що, окрім локомотивів, випускав побічну продукцію — танки. Щодня — 22 машини, тобто протягом року кількість цієї побічної продукції могла б досягти кругленької цифри — 8 тис.
Німеччина ж у цьому році танків практично ще не мала і не випускала, а начальник їхнього Генерального штабу Адам стверджував: «Танки — дуже дорогоцінна зброя, і тільки багата держава може позволити собі їх мати». Отож, готуючись до війни з СРСР, де тільки харківські паровозобудівники у мирний час випускали 22 танки в день, німецька промисловість забезпечила вермахт одним легким танком проти 7–8 більш могутніх радянських.
Позитивне для нас співвідношення було і по літаках. Правда, на жаль, мали багато їх застарілої конструкції, але в цьому теж був винний тодішній уряд. Досить згадати Колиму, де втратив зуби Корольов — майбутній генеральний конструктор космічних і бойових ракет, і табори, де сьорбали баланду знамениті авіаконструктори — Туполєв, Петляков, Полікарпов та інші. Та й танк Т-34 — найкраща бойова машина Другої світової війни — кремлівські вожді та «войовничі» кіннотники, що очолювали тоді Червону армію, довго не визнавали.
Конструктор цього танка харків’янин М. Кошкін помер від застуди після морозного виснажливого 500-кілометрового випробувального маршу своїх танків Т-34 з Харкова до Москви. І тільки цей смертельний марш примусив московських «стратегів» звернути увагу на геніальну тридцятьчетвірку.
До слова, підлабузницький танк «КВ» ще у практично програну фінську війну «відзначився» тим, що довго рухатися не міг, особливо в тодішню морозну зиму, бо мав невдалу трансмісію. Але його конструктори ще до початку війни стали героями і лауреатами. М. Кошкін тільки посмертно отримав орден Червоної Зірки. А конструктор гарного двигуна до танка Т-34 К. Челпан з Маріуполя був безневинно розстріляний ще до війни.
Гітлер знав про запланований наступ СРСР у західні країни, тому випередив Радянський Союз 22 червня 1941 р. У прикордонні німці знищили вагони карт Польщі, Німеччини та інших країн, в яких СРСР мав вести наступальні західні операції. Генеральний штаб Червоної армії був просто не готовий до оборони, тому перші місяці війни ми втратили мільйони солдатів і офіцерів, а також значну частину військової техніки, яка навіть не розгорнулася до відбиття агресії на світанку 1941 р., який став для СРСР чорним.
Сталін наказав буквально в останні дні перед фашистською навалою у кілька разів збільшити завтрашньому агресору, тобто Німеччині, поставки стратегічної сировини, харчів, іншої важливої продукції, бо до останнього дня помилково вважав, що Гітлер першим не нападе на СРСР. І це тоді, коли ще з лютого 1941 р. Німеччина почала масово перекидати свої війська до радянських кордонів. Особливо точні тривожні дані надходили із Німеччини від нашої розвідки.
Ще більш конкретні свідчення передавав законсервований радянський розвідник у Берліні. Напередодні війни німецькі літаки здійснювали польоти на радянську територію з аеродромів Бухареста, Кенігсберга і Кіркенеса (Північна Норвегія). Німцями повністю було сфотографовано Кронштадт.

 

Пер­ший удар прий­ня­ли при­кор­дон­ни­ки
У Центральному музеї Прикордонних військ зберігається посічений смертоносним металом кашкет одного з вояків 90-го прикордонного загону. Його доставили в музей із братської могили, що перебуває в селі Видренка (Волинь), де в перші дні війни відважно боролись із загарбниками прикордонники. Вони полягли, але не відступили.
Поблизу литовського містечка Таураге ще здалека видно кам’яну брилу. Встановили її тут полеглим минулої війни прикордонникам 4-ї застави, де вони вступили у свій перший і останній бій із фашистами. Поховано тут і Єгора Шпорта, слобожанського юнака.
До слова, на цій заставі служив ще один слобожанин, колишній працівник Панютинського вагоноремонтного заводу капітан Іван Середа. Два дні прикордонники відбивали атаки ворога. Навіть коли вдруге тяжко поранили Середу, він продовжував відстрілюватися від ворогів. Напівживого його схопили фашисти, облили бензином і живим спалили. І. Середі було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Силою і витривалістю харків’янин Григорій Малинько пішов у батька. Той і в старості міг утримати за роги розлюченого бика. Григорія призвали в армію восени 1940 р., а потім війна і служба в артилерійських військах, де знадобилася його сила. Під час бою на Сумщині батарея 76-міліметрових гармат, де воював Малинько, потрапила під страшний вогонь фашистів із землі й повітря. Від неї залишилися неушкодженими тільки 2 гармати, лейтенант наказав відходити.
Малинько відмовився виконати наказ командира — снарядів було ще багато. Він стріляв з обох гармат до темряви, поки не закінчилися боєприпаси. А потім зняв з однієї гармати замки і під покровом темряви 17 км (!) тягнув півторатонну махину з поля бою, в яку раніше впрягали для транспортування 6 коней. Добрався до своїх, але його там чекав трибунал і арешт.
На гауптвахті Григорій просидів 3 дні — якраз стільки часу знадобилося генералу, аби розібратись у ситуації. Малинько став лейтенантом, а його колишнього командира розжалували у рядові і направили у команду Григорія вчитися воювати. Вищеназвані та інші факти свідчать, що прикордонники, рядові солдати і офіцери, особливо в перші дні війни, геройськи захищали кожну п’ядь землі, а деякі воєначальники здавали ворогу цілі території, бо свого часу знехтували оборонною стратегією на користь наступальній авантюрній.
Схоже, i тепер президент РФ В. Путiн якоюсь мiрою повторює помилки своїх попередникiв — фактично веде вiйну на Донбасi з Україною, полiз у Сирiю, погрожує Туреччинi, прибалтiйським та iншим незалежним державам, якi осуджують його авантюрнi дiї.
Віталій СТЕГНІЙ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».