На той час у них проживало більш як 3 мільйони людей. І це при тому, що у довкілля потрапило лише від 3 до 7% радіонуклідів, які перебували у череві реактора! Фахівці підрахували, що сумарна радіація викинутих у повітря ізотопів становила 50 мільйонів кюрі. А це у 30–40 разів більше, ніж при вибуху ядерної бомби над Хіросімою у 1945му!..
Відразу після вибуху на станцію прибули працівники 6ї спеціалізованої воєнізованої пожежної частини міста Прип’яті, які першими вступили у смертельний двобій з мирним атомом. Саме ці хлопці не дали полум’ю, яке охопило енергоблок, перекинутися на інші об’єкти, насамперед сусідній, 3й.
Коли б це сталося, то навіть подумати страшно про наслідки. Протягом кількох годин вони працювали у надзвичайно складних умовах, адже рівень радіації в окремих місцях перевищував тисячу рентгенів, усі приміщення були окутані густим отруйним димом, який виїдав очі.
— Що са­ме спро­во­ку­ва­ло ви­бух на 4-му ре­ак­то­рі?
— З цього приводу існує кілька версій. Основна — халатність працівників станції, які тієї фатальної ночі проводили експеримент, відключивши контрольні прилади і різко знизивши потужність реактора: замість запланованих 700 МВт вона опустилася до 30 МВт!..
Намагання нормалізувати її не дали бажаного результату, і ситуація вийшла зпід контролю. Окрім цього, реактор мав деякі конструктивні недоліки, котрі, на думку міжнародних експертів з ядерної енергетики, теж могли стати причиною аварії.
— Де на­да­ва­ли пер­шу ме­дич­ну до­по­мо­гу по­тер­пі­лим?
— У Прип’ятській медичносанітарній частині. На жаль, пожежники, які гасили пожежу, а також працівники станції, котрі працювали у ту ніч і теж опинилися в епіцентрі лиха, були приречені. У Прип’яті вони перебували менше доби, а потім їх доправили до Києва. А звідти літаком до Москви.
Там хлопці, за спогадами їхніх дружин, батьків відчайдушно боролися за життя, але сили виявилися нерівними: вони померли — протягом кількох місяців — від гострої променевої хвороби.
— До ре­чі, ті­ла ге­ро­їв, які ці­ною влас­них жит­тів ря­ту­ва­ли Ук­раї­ну, весь світ, до­сі пе­ре­бу­ва­ють у чу­жій зем­лі...
— Так, на Митинському кладовищі поховано лейтенантів Володимира Правика, Віктора Кібенка, старшину Миколу Титенка, старших сержантів Василя Ігнатенка і Володимира Тишуру, сержанта Миколу Ващука та ще 22 цивільних фахівців, які у ту ніч працювали на 4му енергоблоці. Їхні останки не перевезені на рідну землю з однієї причини: через надмірну радіаційну забрудненість, яка і сьогодні є небезпечною. Не виключаю, що з часом усі вони знайдуть останній прихисток в Україні.

«На­ші до­зи­мет­ри за­шка­лю­ва­ли»
— Ви осо­бис­то бра­ли участь у лік­ві­да­ції на­слід­ків Чор­но­биль­ської ка­тас­тро­фи, бу­ли свід­ком то­го, як роз­гор­та­ла­ся вій­на з не­ви­ди­мим, але вкрай не­без­печ­ним во­ро­гом. Роз­ка­жіть, будь лас­ка, про ті дні.
— Я проходив службу в окремій розвідувальній авіаційній ескадрильї, яка дислокувалася на Буковині. Посада — льотчик «Ан30». Наприкінці квітня ми виконували завдання командування у Криму. Там наш екіпаж отримав наказ перебазуватися на аеродром неподалік Борисполя. Звідти нам належало здійснювати вильоти на Чорнобильську станцію, фіксуючи на фотоплівки результати так званих бомбардувань реактора.
— У цьо­му бу­ла гос­тра не­об­хід­ність?
— Справа у тому, що відразу після вибуху екіпажі вертольотів почали скидати у нього матеріали, які мали б призупинити проникнення в атмосферу радіонуклідів. На той час уже була створена урядова комісія з ліквідації наслідків аварії, яку очолював заступник голови Ради Міністрів СРСР Борис Щербина і до складу якої увійшли, окрім можновладців, авторитетні вчені, у тому числі і академік Веліхов. Однак вона не володіла інформацією про те, що ж коїться в середині енергоблоку. Відсутність даних про це заважала у прийнятті потрібних рішень.
Кожного дня наш екіпаж здійснював по 3 вильоти, щоразу 15–20 заходів на реактор, щоб зробити якомога точніші фотознімки. По них експерти і визначали перебіг процесів у енергоблоці. Робилося це на висоті 150 метрів і при мінімальній швидкості.
— Рі­вень ра­ді­ації був ви­со­ким...
— Звичайно: наш дозиметр зашкалював. А всі радіоприлади, зокрема висотомір, радіостанція, коли ми вперше з’явилися над реактором, вийшли з ладу. Коли встановили нове обладнання, то на зв’язок із командуванням виходили тільки після того, як залишали небезпечну зону.
— Скіль­ки днів Ви про­ве­ли на Чор­но­биль­ській стан­ції?
— Чотирнадцять. Після цього наш екіпаж, пройшовши санітарний контроль, відбув до місця постійної дислокації. А через рік я був комісований з армії. За станом здоров’я.
— Сол­да­тів, офі­це­рів ба­га­то бу­ло за­ді­яно до ро­біт на стан­ції?
— Перші частини і підрозділи військ Цивільної оборони почали прибувати вже 26 квітня. А у наступні дні на самій станції і на прилеглих територіях з’явилися цілі полки Радянської армії — насамперед хімічного захисту.
Загалом про внесок людей у погонах у ліквідацію наслідків катастрофи сказано й написано багато. Тому повторюватися не буду. Зауважу лише, що ніякої необхідності у такій величезній кількості особового складу не було. Абсолютно. Але, напевно, вище керівництво країни вважало, що чим більше людей задіє, тим скоріше впорається з проблемами, породженими вибухом...

Про нинішні проблеми чорнобильців
— Ви очо­лю­єте Все­ук­ра­їн­ську гро­мад­ську ор­га­ні­за­цію «Со­юз Чор­но­биль Ук­раї­на», вам відо­мі проб­ле­ми лю­дей, які 30 ро­ків то­му бра­ли участь у лік­ві­да­ції на­слід­ків тієї ка­тас­тро­фи. Які з них є най­більш бо­лю­чи­ми для цих лю­дей?
— Нині в Україні проживають майже 2 мільйони постраждалих, з яких близько 213 тисяч є учасниками ліквідації наслідків катастрофи.
Серед тих, хто зазнав чи зазнає згубного впливу радіації, понад 430 тисяч дітей. На усіх них поширюється юрисдикція Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Але проблема у тому, що за весь час існування цього закону він ніколи не виконувався в повному обсязі. Причина банальна — брак коштів.
Чи не найгостріша проблема — пенсійна. Річ у тім, що уряд Азарова восени 2011 року визначив новий порядок обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Не переповідатиму змісту цього документа, а скажу лише, що від нього виграли тільки ті громадяни, які, працюючи на станції, отримували пристойну зарплату.
Левову частку робіт на ЧАЕС, як я вже казав, виконали протягом квітнягрудня 1986 року, коли був найвищий рівень радіації, військовослужбовці. Скільки тоді отримував солдат чи сержант? Тож сьогодні склалася парадоксальна ситуація, коли чиновники, які бували у відрядженні на ЧАЕС, мають захмарні пенсії, а звичайні військовики, які часто працювали без елементарних засобів захисту,— мізерні. А так не повинно бути: інвалідичорнобильці повинні отримувати однакові пенсії. Ті ж ліки однаково коштують і для тих, і для інших.
— Для чор­но­биль­ців до­сить ак­ту­аль­ною проб­ле­мою ра­ні­ше бу­ло при­дбан­ня са­на­тор­но-ку­рорт­них пу­ті­вок. Чи змі­ни­ла­ся си­ту­ація на кра­ще?
— Аж ніяк. Точних цифр назвати не можу, але кількість тих, хто може скористатися правом на оздоровлення, незначна. Втім, «щасливчиків» відправляють на оздоровлення до таких закладів, що користі від перебування в них мало...
Який рік поспіль за невикористані путівки ми отримуємо грошову компенсацію. Але, зважаючи на розмір, цієї суми вистачає хіба що на 12 дні відпочинку у санаторнокурортному закладі.
— Що ро­бить «Со­юз Чор­но­биль Ук­раї­на» для ви­рі­шен­ня со­ці­аль­них проб­лем чор­но­биль­ців?
— Ми діємо виключно у правовому полі. Наприклад, спільно з іншими громадськими чорнобильськими організаціями розробили проект нового закону про пенсійне забезпечення. У ньому виклали своє бачення відновлення соціальної справедливості у цьому питанні.
Цей законопроект уже погоджений з усіма міністерствами і відомствами і перебуває в Кабінеті Міністрів України. Сподіваємося, що урядовці прислухаються до думки багатотисячної армії чорнобильців.
Нині Українська держава у вкрай складному становищі, адже на наші терени прийшов агресор, на війну з яким витрачаються колосальні кошти. Але ми все ж маємо надію, що урядовці таки знайдуть можливість для посилення соціального захисту тих, хто ціною власного здоров’я, а то й життя 30 років тому рятував Україну і світ.
Ін­тер­в’ю про­вів Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ
Фото надано автором