Одночасно Азербайджан підтримував так звану стратегічну співпрацю з Росією, щоб не дратувати Москву яка завжди розглядалась у категоріях потенційної загрози. Через підтримку, надану Кремлем вірменам у боротьбі за Карабах, російсько-азербайджанські відносини характеризувалися недовірою і концентрувалися передовсім на взаємовигідних поставках російської зброї і заробітчанстві азербайджанців у Росії.
Ці засади розвитку Азербайджану зазнали ерозії через слабкість Заходу (перший сигнал — війна в Грузії у 2008 році) і непередбачуваність політики Анкари (спроба нормалізації відносин із Вірменією у 2008–2009 роках).
Баку зробив серйозну корекцію основоположних принципів закордонної політики на хвилі змін геополітичної ситуації на Південному Кавказі і зростаючого тиску Росії, якому Азербайджан волів не чинити опору, обравши вимушену, але одночасно максимально конструктивну політику співпраці.
Негативні для Заходу зміни у глобальному розкладі сил проявляються у конфліктах, які відбуваються неподалік від Азербайджану (Україна, Сирія). З точки зору Баку Захід не проявляє належної рішучості у відстоюванні власних інтересів у цих конфліктах і тим самим причетний до дестабілізації ситуації.
Одночасно Азербайджан побоюється, що політика ЄС і США на пострадянському просторі загрожує вибухом революції або бунту (як, на думку Баку, відбувалось в Україні у 2014 році і у Північній Африці — так звана «арабська весна»).
Застереження Баку викликає політика Туреччини під керівництвом президента Реджепа Ердогана, що супроводжується ескалацією внутрішніх криз (наприклад, з опозицією, курдами, рухом консервативного мусульманського проповідника Фетхуллаха Гюллена).
Не додає довіри також схильність Ердогана до шантажу і роздмухування конфліктів із потенційно небезпечною для Азербайджану Росією у листопаді 2015 року, його різкі віражі у міжнародних союзах, політичний конфлікт з ЄС і США. Правлячий у Туреччині режим президента Ердогана є антитезою для світського режиму у Баку і де-факто будує державу, яка заперечує кемалістську ідею світськості.
Ці чинники руйнують довіру між Баку і Анкарою та викликають стурбованість про долю стратегічних, спільно реалізованих проектів газопроводу TANAP, його об’єднання з російським проектом «Турецького потоку», як оголосив міністр закордонних справ Туреччини після візиту президента Ердогана у Москву 9 серпня.
Стурбованість Баку викликає готовність Кремля до агресивних дій на території інших держав (Україна, Сирія) і відкритий конфлікт із Заходом (НАТО). Так само небезпечним для азербайджанського режиму є зміцнення на міжнародній арені традиційно ворожого йому Ірану, яке різко прискорилося після часткового скасування санкцій у січні 2016 року.
Хоча Кавказ не є пріоритетним напрямком політики Тегерана, іранська експансія (наприклад, проекти, запропоновані Вірменії і Грузії в енергетичній і транспортній галузях) не дозволяє Баку продовжувати стару ізоляціоністську політику, а змушує розширювати співпрацю.
Азербайджанський режим традиційно побоюється можливого втручання Ірану та Росії у його внутрішню ситуацію через використання радикальних шиїтів і салафітів або етнічних меншин (талишів або лезгінів). Також викликає тривогу вплив Росії на політичні процеси в Азербайджані: у 2013 році кандидатом опозиції на посаду президента був азербайджанець з російським громадянством.
Найважливішим для президента Алієва є збереження внутрішньої стабільності, монолітності правлячих кланів і консолідація суспільної підтримки. У свою чергу, це вимагає активної внутрішньої і закордонної політики для нейтралізації загроз.
На міжнародній арені Баку маневрує між інтересами окремих гравців на Південному Кавказі, але остаточним наслідком став дрейф у бік Росії. На тлі Ірану, Туреччини і Заходу саме Кремль став виглядати передбачуваним і зацікавленим у стабільності режиму в Баку партнером.
Інтенсифікація відносин, особливо в енергетичній галузі, поглибилася після візиту президента Володимира Путіна в Баку у серпні 2013 року. Азербайджан продовжив закупівлі зброї у Росії (у 2015 році 85% імпортованої зброї походило з Росії). Розширюється співпраця в галузі освіти.
Поглиблення співпраці з Росією супроводжувалося поглибленням прагматизму у відносинах із Туреччиною і Заходом, посиленням антизахідної риторики, збіжної з російською. Одночасно Азербайджан став позиціонувати себе як міст між Москвою і Тегераном.
Послідовним і своєрідним наслідком поглиблення співпраці з Росією стала нова динаміка в зоні конфлікту за Нагірний Карабах. У так званій чотириденній війні Азербайджан зміг відвоювати мінімальні шматки території, раніше контрольованої вірменами.
Цей символічний у територіальному вимірі успіх Азербайджану привів до загальної ейфорії і консолідації суспільства навколо влади, посилив легітимність президента Алієва, підлікував травму від поразки у війні з 1991–1994 років і відвернув увагу суспільства від економічної кризи (падіння ВВП на 3%, інфляція на рівні 10,6% за період січень—липень).
У ширшому вимірі чотириденна війна стала початком нової, ініційованої Росією гри навколо Карабаху, яка більшою мірою відповідає інтересам Азербайджану, ніж Вірменії. З погляду Москви її домінування у Вірменії у всіх вимірах дозволяє ігнорувати інтереси політичних еліт і суспільства. Проте російська ініціатива мирного врегулювання конфлікту (так званий план Лаврова) викликала різкий, неочікуваний суспільний опір вірмен, політичний конфлікт на лінії Єреван — Москва і складну кризу між владою і суспільством у Вірменії.
Поведінка Вірменії контрастує з позицією Азербайджану, який демонструє прекрасні відносини з Росією, позитивно оцінює російські зусилля і займає вичікувальну позицію щодо переговорів по Карабаху. Парадокс, але стримана позиція Вірменії звільняє Азербайджан від необхідності артикуляції спротиву до негативного для обох сторін введення російських миротворчих сил у зону конфлікту.
Найбільш правдоподібною тактикою режиму Алієва у найближчі місяці буде очікування результату нинішніх переговорів і продовження демонстративного розвитку відносин із Росією з метою тиску на Вірменію.
Співпраця з Кремлем, на думку Баку, найкращий спосіб на уникнення внутрішньої дестабілізації та захист від експансіонізму Ірану. Методом нейтралізації небезпек, що випливають від російсько-іранського зближення, є співпраця з обома державами. Саме тому з ініціативи президента Ільхама Алієва відбувся перший в історії саміт президентів Ірану і Росії в Баку 9 серпня.
Туреччина залишається найважливішим партнером Азербайджану, але її значення падає на користь Росії і меншою мірою — Ірану. Де-факто — це провал попередньої стратегії розвитку на основі співпраці із Заходом і Туреччиною. Одночасно Азербайджан усе більше стає заручником динаміки у відносинах Росії, Ірану, Туреччини і Заходу, а його можливості політичного маневру звужуються.
На регіональному рівні найсерйозніша загроза для Баку пов’язана з карабахським конфліктом, тобто з імовірністю розв’язання вірменами превентивної війни як реакції на кризу у країні. Можлива також помилка Баку у розрахунках щодо дипломатичного вирішення чи військової перемоги у конфлікті.
У геополітичному вимірі найбільший ризик пов’язаний з можливими напруженнями у російсько-ірансько-турецькому трикутнику або у відносинах цих держав із Заходом та використанням цих напружень на території Азербайджану (як нині в Сирії).
Євген ПЕТРЕНКО