Її життя із самого початку йшло в розріз з усякими схемами. Хоча Мішель народилася 63 роки тому в суспільстві, просякнутому культурою мачо і до того ж у військовій родині, у її батьківському домі панували ліберальні погляди. Батько — генерал авіації Альберто Бачелет. Мама-археолог повторювала їй із самого дитинства: жінка мусить працювати, щоб бути незалежною від чоловіка.
Мішель здала з найкращим результатом екзамени на медицину в Університеті Сантьяго-де-Чилі, включилась у діяльність Соціалістичної партії. Її батько також дивився на соціальні проблеми лівим поглядом. В уряді Сальвадора Альєнде, соціалістичного президента, який прийшов до влади у 1970 році, він зайняв посаду секретаря з питань поставок — відповідав за систему раціонування продуктів харчування, щоб упоратись із їх дефіцитом у країні.
У 1973 році в результаті державного перевороту до влади прийшла військова хунта на чолі з генералом Аугусто Піночетом. З гаслами захисту християнства і вільного ринку на вустах путчисти вбили 3 тисячі осіб, 40 тисяч зазнали тортур. Серед них — генерал Альберто Бачелет, який відмовився від участі у перевороті. Арештований і тортурований колишніми колегами по армії, він помер у березні 1974 року від інфаркту після катувань. За його дружиною Ангелою і дочкою незабаром прийшла поліція. Вони потрапили до Вілли Грімальді — овіяного сумною славою місця страти політв’язнів.
Бачелет не любить про це говорити. Вона ніколи публічно не роз’ятрювала ран, не розповідала, що з нею відбувалося протягом 30 днів перебування у заточенні. Мішель обмежується загальними фразами. «Нам заклеїли очі чорною смугою. Мене катували. Але я не потрапила на паррілу (металічний стіл, на якому в’язнів вражали струмом)», — зізнавалася вона «Економісту». У сусідній камері цілий тиждень тримали без їжі і води її маму. «Я серед щасливчиків, яким удалося вижити», — говорить нині спокійно Бачелет. Але за вдову генерала Бачелета і його дочку заступилася впливова родина. Їм допомогли виїхати в Австралію, де на той час уже проживав старший брат Мішель.
Звідти вони потрапили у НДР, де з радістю прийняли втікачку — прихильницю соціалістичного президента. Там Мішель поновила навчання на медичному факультеті Університету Гумбольда у Берліні, там також — в колах антипіночетівської опозиції — зустріла майбутнього чоловіка, архітектора Хорхе Давалоса.
У 1979 році на хвилі відлиги повернулась у Чилі. Вже втрьох: їх супроводжував син Себастіан, який з’явився на світ у 1978 році. Дипломований педіатр Мішель не мала шансів на роботу у публічній службі охорони здоров’я. Вона стала працювати у неурядових організаціях, зокрема в PIDEE (Фундація дітей, постраждалих від надзвичайного стану), яка допомагала малим жертвам диктатури і дітям загиблих.
У той час народилась її дочка Франциска. Проте незадовго після її народження Бачелет розсталась із Давалосом. Розлучення тоді не були в Чилі легальними, тому їхній шлюб був лише «анульований». Вдруге вона вийшла заміж на початку 90-х років за епідеміолога Анбала Генрікеза, з яким дочекалася дочки Софі. Але другий шлюб довго не тривав, із того часу вона виховувала троє дітей сама.
Руйнувались не тільки шлюби, але й режим Піночета. У 1988 році на плебісциті, який мав легітимізувати його владу, чилійці сказали тирану «ні». Мішель залишилася членом Соціалістичної партії, яка у складі Concertacion — лівоцентристського союзу політичних партій — входила до правлячої коаліції з 1990 року. Вона працювала у міністерстві охорони здоров’я, а у 1996 році взяла участь із мізерним результатом на місцевих виборах у Сантьяго-де-Чилі. Її час лише надходив.
У 2000 році, коли президентом став соціаліст Рікардо Лагос, Бачелет стала міністром охорони здоров’я. Цю передбачувану для неї посаду через три роки замінила на посаду міністра оборони. Вона, дочка людини, закатованої військовою диктатурою, стала командувати армією.
За її керівництва міністерством оборони армія отримала людське обличчя. Вона відкрилася для жінок, обмежила обов’язкову службу, збільшила кількість миротворчих місій, у яких брали участь чилійці. Мішель здійснила також кілька символічних жестів, зокрема перший офіційний візит колишніх політв’язнів на острів Даусон — прокляте місце тортур.
У країні, яка зробила розлучення легальними тільки у 2003 році і католицька церква має великий вплив, а жінок у політиці лише 13% (у тому числі п’ять сенаторок із 38 сенаторів та 17 депутаток зі 120 депутатів), Бачелет у 2005 році взяла участь у президентських виборах.
Вона виграла у другому турі з правоконсервативним бізнесменом Себастіаном Пінеро, який став президентом через чотири роки пізніше. Соціологи говорили про підпільне Чилі, яке вийшло з укриття, і розрив між офіційним консервативним дискурсом та ліберальною життєвою практикою чилійців, яких не ділять релігійні погляди, цивільний стан чи стать.
«Мішель Бачелет не надає великого значення матеріальним і тривіальним справам», — зазначив журналіст «Файненшел Таймс». Коли питає її, як любить проводити вільний час, Бачелет відповідає, що у вихідні найчастіше прибирає помешкання. «Це як, не маєш домашньої працівниці?» — здивувався журналіст. «Ні, це, напевно, питання того, як мене виховували», — визнає Бачелет, яку застало зненацька зацікавлення журналіста. Вона відповіла, що любить танцювати меренгу і сальсу, а дочки говорять про її залежність від політичної діяльності.
Коли відбувалася ця розмова, вона керувала Агентством ООН із питань прав жінок і вже рік мешкала у Нью-Йорку. За нею були чотири роки президентства у своїй країні. До її здобутків належить посилення соціальної підтримки, досить обмеженої у неоліберальному Чилі. Втім, є і провали. У 2006 році 800 тисяч студентів ішли маршем на президентський палац, вимагаючи безкоштовного навчання, бо нині у Чилі воно належить до відносно найдорожчих у світі. З’являються перші труднощі. Але попри все Бачелет має рекордну 84%-ву підтримку, якої не мав жодний з її попередників у Чилі і у регіоні.
Чилійська конституція не дозволяє кандидувати два рази підряд. Мішель виїжджає, щоб боротися за права жінок на міжнародній арені. Хоча не згадує про це журналісту «Файненшел Таймс», адже, як зараз переконує, тоді ще про це не думала — за півтора року залишить захоплюючу працю в ООН і нью-йоркську анонімність, якою насолоджується і вдруге стане боротися за крісло президента.
Як часто буває у житті і кар’єрі Бачелет, вибори мають символічний, епічний вимір. У 2013 році її контр-кандидаткою є Евелін Маттеї, але їх об’єднує не тільки політичне суперництво. Вони познайомилися ще дітьми, коли разом бавилися на військовій авіабазі на півночі Чилі, де служили їхні батьки. Батько Мішель був для Евелін дядьком Бето, батько Евелін для Мішель — дядьком Фернандо. Проте їхнє життя лише зовні здавалося подібним. У 1973 році їх розділило провалля.
Батько Мішель залишився вірним Альєнде, а батько Евелін став на бік заколотників. Коли Бачелет був у катівнях Академії військово-повітряних сил у Сантьяго-де-Чилі, Маттеї займав кабінет директора кількома поверхами вище. Хоча не брав участі у тортурах і — як визнала чилійська юстиція — не несе кримінальної відповідальності за його смерть, та не зробив нічого, щоб витягнути звідти Альберта. Його дочка Евелін, міністр економіки у правому уряді Себастіана Пінеро, ніколи публічно не засудила заколоту і диктатури Піночета. У медіа вона говорить, що не прийшла до влади сама, а зробила це за підтримки громадян і політиків.
Хоча жодна з кандидаток не звертається до особистої історії, тягар минулого відчувався на виборах. У другому турі 15 грудня 2013 року Бачелет громить позбавлену харизми Маттеї, здобуваючи 63% голосів. Чилійці запам’ятали цього дня усміхнену Бачелет, а також заплакану Маттеї, яка не змогла утриматись від сліз, виголошуючи першу промову після поразки.
Історія робить символічне коло, але йде вперед і у ній з’являється нова героїня, яка, як ніхто, втілює у Чилі дух часу. Попри те що їй лише 26 років і вона не набагато старша від наймолодшої дочки Бачелет, вона встигла стати символом країни. Це — Камілла Вальєхо, Miss comunismo, яка у 2011 році була одним із лідерів масових студентських протестів, котрі потрясли Чилі. Нині вона — а не перша жінка-президент — ідол чилійської молоді.
Чилі у 2013 році стала зовсім іншою країною, ніж та, коли її покинула Бачелет, виїжджаючи до Нью-Йорка. У ній уже вибухнула бомба соціального незадоволення. Незважаючи на розвиток економіки і мінімальну інфляцію, що хвалять експерти з «Уолл-Стріт джорнел», вражаючі бізнес-центри і найвищі доходи на особу в усій Південній Америці (20 тисяч доларів на рік), якщо йдеться про нерівність, то Чилі також очолює список лідерів.
Освіта тут дорожче, ніж у США, і, як і приватизована охорона здоров’я, недоступна для мільйонів громадян. Протести студентів і красиве обличчя Камілли Вальєхо стали символом, але незадоволення чилійців набагато глибше. Вони вимагають радикальної зміни неоліберальної системи, створеної ще за часів Піночета.
Мішель Бачелет переконує, що добре розуміє складність проблеми. Люди, які спостерігали її під час кампанії, вважають, що вона стала стриманішою і зосередженішою, ніж раніше. Колишня спонтанність поступилась, як це окреслив один зі співпрацівників, «журбі посади». В день виборчої перемоги Мішель Бачелет сказала: «Багато чилійців нині не прийшли голосувати. Мусимо повернути їм віру — не у мене, не у політичні партії, а у демократію».
Вона пообіцяла великі зміни: введення безкоштовної вищої освіти, податкову реформу, полегшення жорсткого закону про заборону абортів, легалізацію цивільних шлюбів.
Підготував Євген ПЕТРЕНКО