Його батько, Ісаєвич Дмитро Григорович, учитель української та англійської мови, був у молоді роки активним учасником Визвольних змагань 1917–1921 років, членом Української Центральної Ради, одним зі сподвижників Михайла Грушевського, дипломатом УНР. Родина матері Наталі (з родини Чабан) теж належала до числа українських патріотів, а її брат Михайло був січовим стрільцем.
Дитячі роки Ярослава Ісаєвича минали на батьківщині матері, у Стриї. В 1952 році він вступив на історичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, який закінчив у 1957-му. Дипломна робота Я. Ісаєвича була з історії ранньомодерного Дрогобича (науковий керівник — Я. Кісь). У січні 1961 року захистив кандидатську дисертацію з тієї ж теми.
Свою величезну наукову роботу Ярослав Дмитрович поєднував із викладанням. У різні часи він викладав у Львівському університеті, Івано-Франківському педагогічному інституті, виступав із лекціями в університетах Польщі, США, Канади, Німеччини, Австралії.
Від самого початку відновлення Києво-Могилянської академії він радо відгукнувся на запрошення кафедри історії, був її професором, першим став викладати історію України, брав активну участь у розробці концепції історичної освіти в НаУКМА.
Основним місцем роботи Я. Ісаєвича був Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича (до 1993 р. — Інститут суспільних наук) НАН України, в якому Ярослав Дмитрович з 1989 р. працював директором, і під його керівництвом інститут здобув нове життя й став одним із провідних наукових закладів України.
Ярослав Дмитрович вивчав історію Галицько-Волинської держави і зробив дуже багато задля того, аби вона посіла гідне місце в історії України як одна з її найважливіших сторінок. Його дослідження українських братств, як і джерел історії української культури, стали сміливим викликом поширеному в ті роки забуттю й активному ігноруванню подібної тематики.
Впродовж десятків років ця тематика не залишалася поза його увагою. Символічним стало й видання в Едмонтоні доповненої книги з історії братств Volun tary Brotherhood: Confraternities of Laymen in Early Modern Ukraine («Добровільні спілки: світські братства в ранньомодерній Україні»), 2006 р., яка поряд з іншими монографічними й енциклопедичними публікаціями вченого у західноєвропейських і північноамериканських виданнях стала важливим засобом формування уявлень світової інтелектуальної громадськості про минуле та сучасність України.
Окремо слід сказати про ще одне унікальне видання — зведений каталог українських стародруків «Пам’ятки книжкового мистецтва» (два томи у трьох книгах, 1981–1984), яке Ярослав Дмитрович підготував спільно з доктором мистецтвознавства Якимом Запаском.
Дослідження Я. Ісаєвича, виконані із залученням нових джерел (він увів до наукового обігу чимало раніше невідомих творів українських письменників і вчених XVII–XVIII ст., а також такі цінні пам’ятки, як записки німецького мандрівника Мартина Груневега з описами Львова і Києва), дали йому змогу стати авторитетним ученим не лише в Україні, а й за її межами. Це засвідчено низкою ґрунтовних позитивних рецензій на праці Я. Ісаєвича науковців багатьох країн.
Ще напередодні проголошення незалежності України Ярослав Дмитрович зробив чимало, аби спрямувати наукову діяльність Інституту українознавства в русло вивчення історії визвольного руху та інших тем, які замовчувалися чи спотворювалися в часи тоталітаризму. Значним внеском у розбудову історичної науки стала книжка його вибраних статей «Україна давня й нова. Народ, релігія, культура».
Багато років вивчаючи українське книгодрукування, Ярослав Дмитрович створив унікальну підсумкову монографію «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» (2002), де узагальнив результати своїх досліджень. Я. Ісаєвич — відповідальний редактор і один з основних авторів другого тому фундаментальної академічної праці «Історія української культури» (2001).
У 1989 році Я. Ісаєвич брав участь в установчій конференції Міжнародної асоціації україністів (МАУ) в Італії. На Другому міжнародному конгресі україністів (Львів, серпень 1993 р.) його обрали президентом МАУ, яку він очолював до 1999 року. Він особисто брав активну участь у підготовці всіх конгресів МАУ. У 1993-му Я. Ісаєвич був обраний почесним доктором Гродненського університету ім. Янки Купали, а 1994 р. — іноземним членом Польської академії наук.
Ярослав Дмитрович був ініціатором і керівником багатьох важливих колективних наукових проектів. На особливе визнання заслуговує збірник наукових праць «Волинь і Холмщина 1938–1947 років: польсько-українське протистояння та його відлуння» (2003). Під його керівництвом та за безпосередньої участі побачила світ нова тритомна «Історія Львова».
Ярослав Ісаєвич також спричинився до відродження Наукового товариства імені Шевченка в Україні. Він брав участь у нарадах Ініціативної групи з відродження НТШ, Установчих зборах НТШ у Львові в жовтні 1989 року, а в березні 1992-го обраний до складу першого корпусу 32 дійсних членів НТШ. У 1989 році і впродовж кількох наступних років він був заступником голови НТШ.
За свідченням колег та друзів, завжди дуже зайнятий і адміністративною, і науковою роботою Ярослав Дмитрович ніколи не відмовляв у допомозі й консультаціях, по які до нього зверталися молоді (й не тільки) науковці.
Його знали як дуже відкриту, чуйну до проблем інших людину, тож він залишиться у спогадах всіх, хто мав щастя бути з ним знайомий, одним із найтепліших і найдорожчих спогадів. А нинішні й наступні покоління європейських науковців ще довго будуть звертатися до його багатогранної наукової спадщини.
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ
