Тут, на під­сту­пах до сто­ли­ці Ук­раї­ни, на­ші бій­ці, по­га­но озбро­єні, об­мун­ди­ро­ва­ні і го­лод­ні, ці­ною влас­них жит­тів за­три­ма­ли про­су­ван­ня на­цис­тів на Мос­кву. Вій­сь­ко­ві іс­то­ри­ки вва­жа­ють, що не «ди­ві­зії си­бі­ря­ків і ви­со­кий пат­ріо­тич­ний дух ро­сій­сько­го на­ро­ду», як упро­довж де­ся­ти­літь пе­ре­ко­ну­ва­ла ра­дян­ська про­па­ган­да, а те­пер ствер­джує ро­сій­ська, вря­ту­ва­ли йо­го сто­ли­цю, а бій­ці, опол­че­нці, які стри­му­ва­ли во­ро­га до остан­ньо­го на­бою.
Бит­ва за­вер­ши­ла­ся пе­ре­мо­гою ні­мець­ких військ та ото­чен­ням ра­дян­ських. Втра­ти з ра­дян­сько­го бо­ку ся­га­ли 700 ти­сяч уби­тих та по­ло­не­них, по­над 1760 ти­сяч оди­ниць вог­не­паль­ної зброї, 411 тан­ків і САУ, 28419 гар­мат і мі­но­ме­тів, 343 бо­йо­вих лі­та­ків...

«Ми не знали, чи прокинемось уранці живими...»
В роки минулої війни німці почувалися господарями у більшості європейських міст. Та найтрагічніша доля виявилася у жителів Києва, життя яких, за спогадами свідків тих подій, «могло обірватися будь-якої миті».
Перед залишенням міста наші сапери замінували чимало будинків, в яких проживала радянська і компартійна еліта. Після того як столиця України опинилася під фашистським чоботом, в них поселилися представники німецького командування і нової влади. Через кілька днів вони почали вибухати.
— Наказ про замінування будинків надійшов із Москви, — розповідає письменник Данило Кулиняк, який досліджував тему київських вибухів восени 1941-го. — Той, хто його віддав (а без погодження зі Сталіним цього ніхто не міг зробити), вважав, що вони завдадуть величезної шкоди окупантам. Але цього не сталося: загинуло всього кілька сотень нацистів.
Утім, ці втрати надто дорого обійшлися киянам, бо після цього почалися масові розстріли населення, які згодом стали звичайним явищем на окупованих територіях. Однак це не зупинило підпільників, оскільки вони продовжували приводити в дію так звані пекельні машинки — міни і фугаси, серед яких були і радіокеровані...
Зайнявши місто, нові господарі наказали зареєструватися всім чоловікам і комуністам, здати радіоприймачі, зброю, у тому числі мисливську. За невиконання — розстріл. Незабаром у місті з’явились оголошення, які зобов’язували всіх євреїв зібратись у встановлених новою владою місцях. І люди підкорилися, боячись покарання, яке могло бути лише одним — розстріл. Після цього їхній маршрут проляг до Бабиного Яру, де всі вони були знищені: лише 29–30 вересня свою смерть тут знайшли близько 34 тисяч євреїв, серед яких було багато жінок і дітей.
Масштаби трагедії могли бути меншими, коли б люди знали, що незадовго до цього гітлерівці розстріляли понад 20 тисяч євреїв у Кам’янці-Подільському та більш як 10 тисяч — у Фастові. Але про це їх ніхто не повідомив...
Бабин Яр став місцем масових розстрілів і у подальшому, де фашисти знищили понад 100 тисяч людей різних національностей, серед яких було багато і українських патріотів-націоналістів. Зокрема, Олена Теліга, Олег Ольжич та багато інших.
Дарницький концтабір теж став символом звірств гітлерівців: у ньому вони знищили 130 тисяч військовополонених, а у Сирецькому концтаборі — кілька десятків тисяч.
На примусові роботи до Німеччини вивезли понад 100 тисяч киян, більшість з яких не повернулися. Тим, хто залишився, було непереливки, адже для киян був запроваджений режим вимирання, бо ніхто з населення, окрім фольксдойче, не отримував продуктів харчування. Але...
Хоч як це парадоксально звучить сьогодні, поруч зі звірствами нацистів вирувало і мирне життя. І цілком цивілізоване. Приміром, працювали театри, Українська хорова капела, капела бандуристів, Театр оперети і навіть вар’єте!
У 1943 році в Києві навіть відбулися дві художні виставки, на яких виставляли свої роботи українські художники. Були і спортивні заходи, насамперед футбольні матчі. Найбільш відомий з них — так званий матч смерті, коли на футбольному полі мірялися силами команди «Динамо» і «Люфтваффе». Наші, як відомо, виграли.
Про перебіг футбольного поєдинку розповідається у російському художньому фільмі «Матч». Але росіяни не були б росіянами, коли б не показали українців у цій картині такими собі суцільними запроданцями і людиноненависниками. Зокрема, автори фільму стверджують, що саме українські поліцаї є організаторами і виконавцями каральної акції проти євреїв у Бабиному Яру. Однак це було далеко не так.

«Нас зу­стрі­ча­ли як ан­ге­лів...»
Німці, звичайно, не збиралися здавати Київ, який відігравав важливу роль не лише у військовому сенсі, а й у політичному. Тож Гітлер ще 11 серпня видав наказ про прискорення будівництва оборонного рубежу, який, на його думку, вважався неприступним.
Коли Червона армія почала бої за Київ, то німецьке командування видало наказ, щоб усі жителі покинули місто, остерігаючись, що місцеві підпільники і просто звичайні громадяни, яких вони дістали своїм звірячим ставленням, вчинятимуть у місті диверсії. Та люди навіть під страхом смерті не полишали своїх помешкань. Принаймні значна частина киян. За це багато хто поплатився своїм життям...
Про те, як Червона армія визволяла головне місто України, написано і сказано багато. Тож коротко нагадаємо хронологію цієї вікопомної події. Так ось, форсування Дніпра почалося 21 вересня 1943 одночасно у багатьох місцях поблизу Києва. Нашим бійцям удалося захопити позиції як північніше міста, так і південніше, біля села Великий Букрин. До кінця вересня було захоплено вже 23 таких плацдарми. На цих точках і вдень і вночі велися запеклі бої.
4 жовтня в районі села Літки, по дну річки Десна, провели велику переправу дивізії радянських танків. Наступ на Київ почався лише 3 листопада. Вночі радянський загін форсував Дніпро поблизу Києва і оволодів селом Віта-Литовське, перерізавши шлях німецьким підкріпленням із півдня. Вночі 5 листопада радянські танки провели масовану атаку і вранці оволоділи Святошином, відрізавши німцям шлях відступу. Наступного дня німці зрозуміли, що місто їм не втримати. Перед відходом вони підпалили його. А вже вночі 6 листопада на всіх будівлях Києва були підняті червоні прапори.
Історія Другої світової війни знає безліч прикладів жорстокого, нелюдського ставлення до бійців і командирів їхнього Верховного головнокомандувача — Йосипа Сталіна. Один із них — форсування Дніпра і звільнення столиці України. За радянських часів про Корсунь-Шевченківську операцію багато сказали і написали воєначальники — командувачі фронтів, армій. Але їхні спогади дуже далекі від тієї правди, яку розповідали рядові бійці — учасники тих подій.
— До Дніпра ми підійшли з великими втратами і сподівалися на перепочинок, — розповідає Григорій Сорока — ветеран Другої світової, учасник визволення Києва. — Офіцери казали нам, що допоки не підготуємось як слід, ніхто форсувати Дніпро не буде. Але підготовки як такої — за великим рахунком — не було: ми форсували цю велику ріку здебільшого на підручних засобах.
За офіційними даними, за звільнення Києва віддали свої життя понад 400 тисяч солдатів і офіцерів Червоної армії. А ось доктор історичних наук, професор Віктор Король вважає, що цифра ця надто занижена. І називає іншу — близько мільйона. Переважна більшість із них — українці. Я не перебільшую їхньої ролі у визволенні рідної землі. Справа у тім, що, дійшовши до кордонів України, Червона армія була дуже знекровлена. Тож її лави поповнювали ті українці, яких не мобілізували до війська у 1941-му. Ось як описав цей процес у своїй автобіографічній «Пісні переможця» Григорій Климов:
«Коли Червона армія почала виганяти німців з України, то «домосідів» швиденько збирали — цим займалися навіть не військкомати, а самі командири передових частин — сунули їм знову гвинтівки в руки і, навіть не переодягнувши в шинелі, в чому були — у першу лінію бою!
Береги Дніпра, як весняними квітами, рябіли трупами в різноколірному цивільному одязі. Були серед мобілізованих і колишні військовополонені Південно-Західного фронту, яких у кількості понад 270000 відпустили в 1941 році на клопотання родичів німці. Вони жили зі своїми сім’ями і ніяких злочинів проти радянської влади не чинили. Але де там! Для військкоматників вони були потенційними зрадниками, так само як і для командирів».
Будь-яка війна, будь-яка військова операція не обходиться без людських втрат. Це — аксіома. Так, нині, можливо, і легко судити про події більш як 70-літньої давнини. Але правда і те, що життя солдата в роки Другої світової було знецінено настільки, що полководці не дорожили ним. Головним завданням було перемогти, а над ціною ніхто не замислювався. Проте таке нелюдське ставлення до бійців ніскільки не применшує їхньої ролі у звільненні Києва, України і всієї Європи від фашистського ярма.
Сьо­го­дні крем­лів­ські по­лі­ти­ки ка­жуть, що Ки­їв був «зда­ний гіт­ле­рів­цям ук­ра­їн­ським на­се­лен­ням, яке лю­то не­на­ви­ді­ло ра­дян­ську вла­ду і го­то­ве бу­ло кла­ня­тись оку­пан­там» (ци­тую ро­сій­сько­го по­лі­ти­ка Дмит­ра Ро­го­зі­на). Ди­ву­ва­тись «од­кро­вен­ням» цієї оді­оз­ної на­віть у ро­сій­ських по­лі­тич­нах ко­лах осо­би не вар­то, ос­кіль­ки пан Ро­го­зі­н ві­до­мий як ру­пор ви­що­го по­лі­тич­но­го ке­рів­ниц­тва Ро­сії.
За­мість то­го щоб ви­зна­ти зло­чин­ні по­мил­ки ви­що­го ра­дян­сько­го по­лі­тич­но­го і вій­сь­ко­во­го ке­рів­ниц­тва, до­пу­ще­ні у 1941 ро­ці, які при­зве­ли до жах­ли­вих на­слід­ків, там укот­ре всю про­ви­ну зва­лю­ють на нас, укра­їн­ців.
Нам до цьо­го не зви­ка­ти. Го­лов­не — пам’­ята­ти на­ших ді­дів і бать­ків, які скла­ли свої мо­ло­ді го­ло­ви, за­хи­ща­ючи Ки­їв, Ук­раї­ну від лю­то­го во­ро­га.
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ,
фото надано автором