В історії кожного народу є митці, з ім’ям яких пов’язана ціла епоха у розвитку національної культури. Іван Паторжинський — один із них. Співак, артист, педагог, театральний та громадський діяч — один із найвидатніших трударів на мистецькій ниві України. Фахівці, що чули його за життя, стверджують: Іван Сергійович мав сильний і гнучкий, виразний оксамитовий за тембром голос і водночас володів яскравим драматичним обдаруванням, а ще — рідкісним талантом педагога.
Він народився у селі Петрово-Свистуново на Дніпропетровщині (нині Вільнянський район Запорізької області). Підлітком співав у церковному хорі, а згодом навчався у духовній семінарії. Сталося так, що його ще 15-річним юнаком помітила й вирізнила з-поміж інших хористів викладач Катеринославського музичного училища, випускниця Московської консерваторії Зінаїда Малютіна. Вражена його голосом, вона почала безкоштовно займатися з Іваном, а коли відчинила свої двері Катеринославська консерваторія, запросила до себе у клас вокала. Тож у 1918 році Паторжинський став одним із перших її студентів.
А ось перший сольний концерт Івана відбувся 21 липня 1918-го на Голубовській копальні (нинішнє містечко Кіровськ на Луганщині).
У 1925–1935 роках Іван Паторжинський — соліст оперного театру в Харкові, звідки у 1926-му відбуває на стажування до Італії — у знаменитий Театр «Ла Скала».
У 1935 році Іван Сергійович уже працює в Українському театрі опери та балету в Києві. Від 1946 року він — професор Київської консерваторії. А ще він — один із фундаторів Українського театрального товариства.
Цікаво, що завдяки своєму басу Іван Сергійович виконував той же репертуар, що й Федір Шаляпін. За що й почали його з часом називати українським Шаляпіним, і не другим, а саме — українським.
За партію Тараса Бульби в однойменній опері Миколи Лисенка Іван Сергійович отримав у 1942-му Сталінську премію, яку перерахував у фонд оборони.
Саме з Київським оперним театром пов’язаний значний період його творчості, де він виконав понад 30 партій. Паторжинський виконував головні басові партії в операх «Катерина» Аркаса (Батько), «Богдан Хмельницкий» Данькевича (дяк Гаврило), «Служниця» Вериківського (дід Трохим), «Наталка Полтавка» Лисенка (Виборний), «Золотий обруч» Лятошинского (Захар Беркут).
Сюди ж слід додати й «Ніч перед Різдвом» Римського-Корсакова (Чуб), «Мазепу» Чайковського (Кочубей). Втім, неперевершеними в історії культури є образи Тараса з опери «Тарас Бульба» Лисенка й Карася з опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».
У 1952-му Іван Сергійович залишає театр, а на сцену повертається тільки 8 жовтня 1953 року, на прохання маршала Клима Ворошилова, в оперу Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», де він у трьохсотий раз виконує партію Івана Карася.
Між іншим, у фонді зброї Національного музею історії України зберігається пістолет XVIII століття, переданий Іваном Паторжинським. Виявляється, із цим пістолетом він завжди виходив на сцену в опері «Запорожець за Дунаєм». Не з бутафорським, а зі справжнім!
Артист помер у Києві і був похований на Байковому кладовищі. А в 1962 році на честь Паторжинського була названа вулиця у самому центрі міста. І гранітна меморіальна дошка Іванові Паторжинському встановлена на фасаді житлового будинку, де оперний співак мешкав у 1951–1960 роках. Відкрито її було 6 квітня 1963-го.

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ