Якось на виступі я згадала, що сказав великий француз Шарль Бернар: «Людина, яка живе у країні, але не спілкується мовою цієї країни, або — завойовник, або гість, або несповна розуму». Один із присутніх не стримався: «То, виявляється, в Україні стільки варьятів, які несповна розуму?!» «Уже менше, — заспокоїла його, — мине час — і не буде зовсім. Розкладай своє вогнище, гряде Вогонь Небесний і запалить його — не забуваймо цю біблійну істину. Бо Слово — це і тернові вінки, і царствені німби! Слово — це Благовіщення Бога і людська глаголиця...
— Уточніть, в силу яких обставин Ви опинилися в Києві?
— Після Шевченківського свята вертатись у Донбас стало небезпечно. Мусила залишитись у Києві.
Стояла в Михайлівському соборі опісля літургії. Дзвінок від знайомої з Америки: «Пані Антоніно, Вам зараз ніде жити, і дітей, може, доведеться кудись забирати. А Ви б не поселилися в моїх знайомих? Моя приятелька вийшла заміж і забрала чоловіка з собою в Штати. А його старі батьки дуже сумують. У них більше нікого немає». Так Господь направив. Я за ними не доглядаю. Швидше — вони доглядають за мною.
— Пані Антоніно, Ви за освітою і фахом лікар-невропатолог. Як потрапили в царину письменства?
— Писати почала ще зі школи. І то була не поезія, а проза. Десь у третьому класі мама взяла мене (не було з ким залишити вдома) в далеку дорогу в Комі Автономію, в те Айкино, де моя репресована бабуся Ніна Бондарук відбувала каторгу совєтську, вже на висилці. То було зимою. Влітку колгоспні буряки — хто ж відпустить. Їхали через усю Україну. Доїхали до Москви, де я ледь не впала в підземці під електричку. Проїхали тайгу і тундру. Коли повернулися — написала своє перше оповідання «Подорож до Айкино». Малим дівчатком, відмінницею послала те оповіданнячко в якийсь київський журнал. Кожному було зрозуміло, чого волинське дівча їздило за Воркуту у республіку Комі... Мені надіслали розгромну рецензію. Хоча писалося про природу, гарячі дитячі враження.
А взагалі-то я найперше вивчила географію: дядьо Дмитро Боднарук — Мордовія, тітка Люба, рідна мамина сестра, ще така молодюсінька (18 років) — Магадан, Хабаровський край. Повстанське псевдо «Троянда». Бабця Ніна Бондарук — горезвісне оте Айкино в Комі.
Завжди хотіла бути вчителькою української мови і літератури. Та Всевишній так управляв, що мені перекрилися шляхи до вчительства. Закінчила Дубенське медучилище й Івано-Франківський медичний інститут.
— Листопад — ваш літературний псевдонім. Чому?
— З трьох причин. Тому що осінь люблю над усе. Це сонячна радість! Осінь, червлене листя — ця золота природа вчить нас, людей, як потрібно сприймати прийдешність. Як потрібно переносити Великий Перехід! Восени я народилася — покровська дитина. І саме в осінньому віці зацвіла і влилася гарячим потоком у могутню ріку української літератури.
Сама я родом з хуторянської Волині, з Михальчуків і Бондаруків. У Донбасі, як біла ворона. А знаєте, часом бути білою вороною краще, ніж чорною серед чорних.
Тільки-но був прийнятий Акт про Незалежність України, про державну українську мову, я як лікар одразу перейшла на українську. Хоча це було нелегко, бо навіть в Івано-Франківському медінституті ми вчилися за російськими підручниками. Лише історію, філософію, здається, викладали українською мовою. Щоправда, з місцевих були такі дівчатка-націоналістки, які знаходили по архівах, бібліотеках анатомію, терапію чи хірургію в українських підручниках. Тож вони відповідали українською. Таких були буквально одиниці.
Українською я говорила скрізь і з усіма. Скоро це стало дуже приємно, дехто навіть по-доброму заздрив і ставив за взірець. Скажімо, одна жінка сказала онуці в автобусі: «Смотри, как она говорит хорошо. Теперь же тут Украина, значит, и ты должна так говорить. В Киев поедешь учиться».
— Вас через мову ніколи не ображали на Донбасі?
— Слово на службі у свободи. Слово, як приціл і постріл. Ось що казали в Донбасі, коли дізналися про Помаранчеву перемогу: «Яка різниця, лише б працювали, а не чубилися. І швидше б результат! А то вже терпіння кінчається».
— Чому саме тоді не сталося вибуху?
— Бо люди мудріші від усіх правителів. Скрізь. Тільки б не каламутили їм воду. Штиль і шторм — це теж Слово. Але найперше Слово — це плавна Ріка Життя з усіма кольорами і барвами на берегах Любові, Віри і Надії.
Ні, щоб ображали — такого не було. Швидше дивувалися. На Донбасі було спокійно, достойно, вся документація велася українською. Мої колеги, які були родом з кондової Росії, навчилися робити виписки в міський військкомат українською мовою. Без труднощів і спротиву. Є українська держава, робити так належить, при тому ніхто не примушував говорити українською на роботі.
Інша справа — вчительки, які були яскравими вогниками на Донбасі. Кращі з них завжди говорили українською, зокрема і на шкільних перервах, а не так: на уроці — українка, а між уроками — росіянка. Взагалі всі люди поверталися обличчям до українського. Життя мало вигляд спокійного плеса, що дихало, цвіло, раділо, щебетало пташками... Все було добре. І раптом жбурнули каменюку, щоб пішли чорні кола, потім другий камінь кинули — і весь намул наркотичний, алкоголічний, бомжатський, кримінальний піднявся.
Нині ж прозріння поступово пронизує людей. Нещодавно на телеекрані крізь перешкоди-миготіння побачила напис — Краснодон і почула чоловічий голос: «А я тепер ніколи і нізащо у світі не піду ні на які референдуми». Справді, чимало одурених людей піймалися на сепаратизм. Чи була перевага голосів за відокремлення, чи ні — це ще питання, але був факт референдуму, який підпалив Донбас. І це організовано-спровоковано Москвою, Путіним. Своє диявольство видає за месіанство. Тільки ні роги, ні хвіст сховати не можна. Сатанинську людиновбивчу сутність не замаскуєш нічим і ніде. Кривава операція Кремля в Донбасі — це ганьба Росії.
А Донбас зараз — найпекучіше місце України: палає, кипить, стріляє, реве, стогне, плаче, вмирає. І народжується знову! Сьогодні Донбас розплачується за всі помилки, за весь донецький олігархічний клан, який прийшов до влади і повністю став васалом Москви. Іде розплата і за те, що свого часу ми дали автономію Криму, здали свою атомну зброю Росії, не приділили належної ідейної уваги зрусифікованим районам.
Зараз уся Україна розплачується за свою Свободу! Дуже висока і дорога ціна! Життями найвідданіших, найулюбленіших, найдорожчих і наймужніших своїх синів.
Упевнена — жертва недаремна. Це — життя наших дітей, братів, чоловіків, понівечені міста, зруйновані аеропорти, знищені вщент, зрівняні із землею Новосвітлівка і Хрящувате, через які я їздила з Краснодона до Луганська. По телебаченню сказали, що їх можна стерти з мапи. Ні, не можна стерти. Я ніколи не забуду слова Софії Шатківської — почаївки, скульптора, художника і поета, яка, прочитавши мою книжку «Почаїв», регулярно телефонує мені з Америки і каже: «Чого ви плачете, пані Антоніно, за потрощеними хрущовками в Луганську? Це йде очищення. Там виростуть європейські квартали».
Упевнена, що повернуся в Краснодон і їздитиму через прекрасні селища Новосвітлівка (з новим світлом) і Хрящувате з новими європейськими сільськими модерними вуличками. Проте серце плаче: навіщо було трощити ті селища? Вони ж не виступали проти терористів, просто, може, їх не підтримували так, як тим хотілося...
Донбас відродиться через очищення і прозріння. Для мене найбільшим святом, очевидно, буде, коли виросте стіна на кордоні, яку вже будують. Особлива Ізваринська стіна, на тій митниці, через яку йшли бетеери, танки, чорні і білі колони окупантів. І йдуть зараз! Кожну стіну, звичайно, можна обійти. Але це буде східний рубіж Європи.
— Ви маєте бійцівсько-бунтарську натуру, перебуваєте у вирі життя. Певно, любите виступати, доносити свою творчість?
— «Такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і прорицати, аки одержимі, в той час, коли хотіли б в землю увійти від туги і замовкнути навіки». Я завжди пам’ятаю ці слова Лесі Українки, написані до Івана Франка із Сан-Ремо 14 січня 1903 року.
На Шевченківське свято я приїхала, взявши сценічний костюм і два плаття. Назад повернутися вже не було можливості. Пронесла по Черкащині написану на Майдані книжечку «Солоний Хрещатик», де епіграфами — висловлювання людей. Писала про те, що найбільше боліло.
І не зробиться темно,
І не зникне весна.
Не торкай мою землю,
Бо священна вона.

Шукаючи роботу для своїх дітей, мала зустріч з одним гарним українським чоловіком (не називатиму його імені). Він заможний, щось робить для України, очолює хорошу установу, філософічну, скажемо так. Коли я подарувала йому збірничок «Солоний Хрещатик», і він прочитав вірш «Українська земля», то сказав слова, які мене дуже ранили: «Ну що ж, це для нас вона священна. А яка вона для донбасівців?» Адже саме про Донбас говорила: «Не торкай мою землю! Бо священна вона». Тому що це українська земля.
Потік путінської помсти скотився на Донбас. Помсти за нашу Свободу! За Майдан! За вступ до Євросоюзу! Путіну дуже легко вдалося забрати Крим. Особисто я ніколи не прощу нашим очільникам здачу Криму. Там стояли наші хлопці, як говорив Анатолій Гриценко, готові віддати життя за Крим. Путін мав зрозуміти, що українці чинитимуть великий опір. Крим не можна було здавати, це — фатальна помилка, найжахливіша, найбрудніша помилка наших владоможців. Стимульований Путін цинічно поліз на Донбас.
— У Вас, вочевидь, горить запал публіциста. Певно, прозаїк проситься у книжки?
— До моїх виданих двадцяти книжок, серед яких є такі великі (на шістсот сторінок), як «Соловки», «Книга Радости», «Свячена вода», «Почаїв», мають долучитися ще двадцять невиданих поетичних, з десяток рукописів публіцистики і художньої прози.
Зараз почала працювати ще над двома прозаїчними книжками, але до мемуарів не доходять руки, бо я збираюся жити до ста років. Нині, зокрема, пишу дуже відповідальну для мене книжку — про одну геніальну людину в Україні. Це жінка-науковець. Її визнала Німеччина, друкує її праці. Ця людина зробила відкриття, за яким люди ходитимуть по повітрю, як по землі. Ця дуже скромна жінка вартує того, щоб про неї знали в Україні, як знають про неї у світі.
У нас геніальні люди стають відомими, зазвичай, лише після смерті. Завжди кажу, що ми любимо мертвих, а живих не бачимо впритул. Треба навчитися жити задля України. Ми ж добре вміємо лише вмирати. Вчаться жити (часто ціною життя) задля України сьогодні наші сини в зоні АТО — бійці добровольчих батальйонів.
Щодо публіцистики. Я весь час посилала гострі статті в газету «День», писала про найдраматичніші колізії, про необхідність боротьби, бо той, хто не бореться, ніколи не переможе. Путіну Кримом ми розв’язали руки — і він пішов на Донбас. Досі не можу зрозуміти, як можна було отих тридцять «зелених» чоловічків, які напали на будівлю Верховної Ради Криму, не приборкати. Та достатньо було п’яти танків, трьох бетеерів, одного вертольота і двох сотень штиків, щоб нейтралізувати, звільнити, знищити, задавити ворога в одній площині, в зародку. Усе це можна було зробити! Народ не дурний, люди все розуміють. Дурна влада, вона дбала лише про себе або діяла за принципом «як би чогось не вийшло».
Добре пам’ятаю слова Василя Стуса (відзнака його імені для мене є не нагородою, а моїм хрестом, бо я мушу їй відповідати, інакше б не мала права бути зв’язаною з тим іменем бодай маленькою ниточкою), адресовані мамі в Донецьк: «Це щастя мати таку долю, як у мене. Пишу вірші, мучать за них. Що зробиш, комусь же треба підставляти свої плечі». Це він писав з мордовської каторги. І от недавно акторка Леся Лисак із Дрогобича, яка є там провідником моєї поезії (вона, зокрема, виступає в школах, бореться з чиновниками, виявляється, і з дрогобицькою владою треба боротися, бо в ній засіли «регіонщики»), сказала мені: «Ти не уявляєш, як діти сприйняли твою поезію «Фенікс», де епіграфом є наведені слова Василя Стуса».
Недавно зустрічалася із Неонілою Струк, яка очолює видавництво «Світ успіху», що працює в умовах безгрошів’я, за відсутності державних замовлень. Проте там видають унікальні книжки. Вона сказала: «А ви знаєте, пані Антоніно, ваша «Книга Радости» працює. На презентації ми прочитали з неї цілий розділ «Зцілення», створили відповідну ауру.
Нині навіть першокласник знає, що слово і думка матеріальні. Що пошлеш уперед, те й повернеться назад. Як говориш, так і живеш. Що думаєш, те і маєш. Цією «Книгою Радости» змінюємо ментальність української нації. Ніяких сумнівів, жодних вагань чи «аби чогось не вийшло». Уперед ми посилаємо впевненість, твердість, успіх, радість.
На кожній зустрічі передаю вітання з Луганщини — землі Володимира Сосюри, Григора Тютюнника, Бориса Грінченка, з донецької землі Василя Стуса. Це стовпи духовності. І вони видніші в зрусифікованому просторі. Великий луганчанин Володимир Сосюра зі свого Лисичанська благав нас: «Любіть Україну, як сонце любіть». А чи виконали ми його прохання? Ні! Бо любити мало. Треба творити Любов. Творити щодня, кожною своєю справою, своїми руками, розумом.
Наші добровольці саме зараз творять в Донбасі таку Любов, творять саму Україну. Любов дає право і можливість створити вільну державу і жити у вільній справжній Україні.
Володимир КОСКІН, фото автора