Олексій Толкачов дієво підтримує такі масштабні заходи, як всеукраїнська акція «Зробимо Україну чистою!», Міжнародний фестиваль «Трипільське коло». За його ініціативою було розпочато порятунок Шарівського палацу на Харківщині — однієї з найкрасивіших пам’яток палацово-паркового мистецтва.
— Пане Олексію, Ви об’їздили з книжками десятки міст України. Для того, певно, була потужна мотивація?
— Знаєте, людина інколи знаходить рішення, коли починає розбиратися з особистими проблемами. Я зрозумів, що змінити своє життя я зможу, якщо почну допомагати іншим людям змінити їхнє життя. На початку 2000 року я став революціонером (усміхається). У 2004-му заснував з друзями громадянську компанію «Пора», вірив, що треба прибрати Кучму, змінити політиків, і ми заживемо прекрасно.
Ми їздили по регіонах, надихали людей повалити владу. Я щиро вірив, що суспільству бракує демократії, свободи, парламентаризму, пропорційної системи виборів. От тільки це станеться — і ми заживемо по-новому.
Політики змінилися, а якість життя — ні. І тоді я дещо відмежувався від політики, пішов у бізнес, займався будівництвом, мав міні-готель у Києві, але революційні події, потім війна перекреслили весь бізнес, довелося все закрити.
Я зосередився на творчо-гуманітарних аспектах, почав звертатися до себе з різними запитаннями. Ну, по-перше, я зрозумів, що починається внутрішня деморалізація. Знаєте, коли починаєш ображатися, коли ти пригнічений, пригноблений, то починаєш жаліти себе. Це дуже небезпечне явище.
Тож я звернувся до східної філософської мудрості: все, що з нами відбувається, закономірне і доцільне. Тобто є наслідком наших минулих дій і рішень, отже, нас ситуація кудись веде, розгортає. Я взяв свою книжку «Омріяна Україна» і поїхав до людей.
Але перед тим був період життя в бельгійському Брюсселі. Мене туди занесло лобіювати і популяризувати Україну в Європі. Та коли я вертався в Україну, то щоразу потрапляв у жахливу депресію.
— Чому? Що Вас так засмучувало?
— Розбиті дороги, погані під’їзди, неякісне медичне обслуговування. Коли ж я приїжджав до Брюсселя, в аеропорту мене зустрічав усміхнений паспортний контроль: «Доброго вам дня, месьє, ласкаво просимо».
Загалом у Брюссельському аеропорті скрізь є ескалатори, ліфти, мені не потрібно свій вантаж тягнути на горбу. Виходжу до таксиста, він теж каже: «Бонжур». Я спокійний, він мене не обдере, бо працює за встановленою таксою. Отакі приємності на кожному кроці.
Та якось трапилася серйозна халепа. У мене вкрали сумку, зокрема телефон, паспорт, гаманець, речі. У Брюсселі багато емігрантів, і з напливом марокканців вважається, що дуже погіршилася криміногенна ситуація.
Отже, я пішов до поліції. Там сказали: «Месьє, допоможемо. Заблокуємо картку, заповніть цей формуляр». Кажу: «Мені мама телефонуватиме з України, а я не зможу відповісти на дзвінок. Мама почне хвилюватися». — «Месьє, нема проблем, дзвоніть своїй мамі». — «Але це міжнародний дзвінок». — «Не переймайтеся, телефонуйте мамі». Зателефонував, мама не відгукнулась.
Що далі робить поліція? Саджає мене в поліцейську машину і три години катає по Брюсселю у пошуках моєї сумки. Ми ставали на зупинках таксистів, поліція казала: «У месьє вкрали сумку. Може, бачили, що хтось викинув документи».
Далі взагалі була фантастика. Поліція відвозить мене до готелю. Десь о третій годині ночі дзвінок: «Месьє Толкачов, нам телефонувала якась жінка, вона не розмовляє ні французькою, ні англійською, мабуть, то Ваша мама. Передзвоніть їй». Отака турбота поліції про мене.
Аби відновити паспорт, я телефоную в українське консульство, але там ніхто не бере трубки. Приїжджаю туди, читаю: «В разі втрати документів, що посвідчують особу, напишіть заяву. Консульство направить запит в органи внутрішніх справ в Україні, яке видало паспорт. Після отримання відповіді видасть документ для повернення в Україну. Строк до тридцяти діб».
У мене шок. Виходить, одним українським безпритульником у Бельгії стане більше. А моє консульство буде тридцять діб з’ясовувати, хто я такий.
Як чинять у таких випадках в консульствах Ізраїлю? Вони видають упродовж двох годин документ для повернення на батьківщину, і намагаються зробити так, щоб вам, не дай Боже, не довелося відкладати вашу поїздку, ваш літак.
— Може, Україна не дуже зацікавлена, щоб українці поверталися на Батьківщину?
— Схоже на це. Отже, після чималих митарств вертаюся в Бориспільський аеропорт і там на паспортному контролі у будці сидить така собі гримза зі сталевими очима, гидливо штампує мій документ, бо ненавидить усіх, хто приїхав з-за кордону. Йду далі, потрапляю до таксиста, який замість 200 гривень вимагає 500, мовляв, «прієхал із-за бугра, ща заплатіш тут...»
Ще одне спостереження: в аеропорту «Бориспіль» прямо на виході стоїть маленький буфет: канапки, кава... У будь-якому магазині чи кав’ярні ті канапки коштують від 20 до 27 гривень. А в аеропорту «Бориспіль» — 100.
Запитую: «А якого біса канапки у вас коштують у чотири рази дорожче, ніж будь-де?» — «Та це ж аеропорт». — «Але ж ви їх купили за українськими оптовими цінами в українському супермаркеті. Чому людина, яка тільки-но переступила поріг української землі, має заплатити чотири ціни за таку дрібницю?» — «Ну так чьо, їм жалко? Вони ж купують за три євро каву в Європі... Хай платять».
До речі, коли я їхав на таксі з аеропорту, запитав: «Слухайте, а чого у вас розбиті заднє скло і багажник?» Таксист відповів: «Та я зупинився біля залізничного вокзалу і згори якийсь рельєф обвалився».
До речі, у 2008 році на реконструкцію Київського залізничного вокзалу витратили 500 мільйонів доларів! Це фантастична вартість, бо тоді квартира коштувала в Києві тисяч тридцять. Я з однодумцями написав в «Укрзалізницю»: «Чому виходи з перонів на вокзал не обладнані пандусами?» Відповіли: «Не передбачено проектом». Отака залізна «логіка», і вона на кожному кроці.
Українці, живучи десятиліттями в цій реальності, звикають і думають, що це нормально. А за кордоном розумієш: наша реальність ненормальна. Мені закидають: скільки можна критикувати Україну? Та я критикую нашу реальність, щоб змусити прокинутися, зрозуміти і змінити. Ненормально, що нас в Україні просто не люблять, про нас ніхто не турбується.
— А як нас мають любити?
— Усі ми добре знаємо: якщо приготувати їжу з любов’ю, вона буде смачнішою. Здавалося б, це відомий рецепт, тож чому його не використати в проектуванні залізничного вокзалу, в інших справах, це ж елементарно.
В якусь мить я зрозумів, що головна причина депресії після повернення з Європи полягала не в тому, що там є демократія, а тут її немає. І не в тому, що там подолана корупція. Я приїжджаю туди і розумію, що там мене люблять. А тут мене не люблять. Блаженніший Любомир Гузар розповідав про своє найперше враження після повернення в Україну в кінці 80-х років: тут люди не усміхаються.
От запитують: з чого треба почати? Правило № 1: почнімо усміхатись одне одному, хоч як наївно це звучить. Правило № 2 — любов має бути закладена в систему й організацію праці кожної установи, держави в цілому.
На мене, звісно, кидаються, мовляв, облиште ваші балачки для релігійних проповідей, нам потрібна нова Конституція, план реформ бла-бла-бла. Тоді я написав книжку «Ключ до майбутнього», бо зрозумів, що любов — це справжній і реальний ключ до перебудови абсолютно всього.
Глянемо на систему охорони здоров’я. Там нас теж ніхто не любить. Вигідно, щоб люди хворіли, бо так вони купуватимуть лікарські засоби і даватимуть лікарям «на лапу».
А хіба в термінології є любов? Молода матуся народила дитинку і пішла згодом із нею в поліклініку, а там тітонька в реєстратурі каже: «А у вашої дитини є історія хвороби?» Матуся очманіла і відповідає: «Почекайте, моя дитина тільки прийшла в цей світ. Чому у неї повинна бути хвороба? А у цієї хвороби повинна бути ще історія?»
Скільки б разів ми не змінювали влади, проблема не у владі, влада є віддзеркаленням морально-етичного рівня в суспільстві. В книзі я наводжу цитату Туган-Барановського: «Ніколи рівень політики не буває вищим за рівень культури в суспільстві». Революцію треба робити не на Майдані, а у свідомості людей. Наша з вами поведінка визначається моральними цінностями.
— Якось одного з церковних ієрархів на радіо «Ера» слухач запитав: «Владико, останнім часом кількість церков і духовної літератури різко збільшилися. Чому у суспільстві різко впала мораль?» Переадресую це запитання до Вас. Чому відбулася деградація, чому 26 років ми йдемо вниз?
— Про це, власне, йдеться у книжці. Чому ми йдемо вниз? Звісно, через відсутність любові до себе підмінено шкалу цінностей. Церква монополізувала духовність, однак церква не дорівнює духовності, храмів набудували багато, а духовно-морально-етичний рівень людей залишається надзвичайно низьким.
В українців є певні психологічні колективні проблеми — це інфантильність і відмова від стратегування майбутнього. Поки суспільство після отримання незалежності було дезорієнтовано, найспритніші хапнули все, що лежало без догляду.
Пригадаймо Кучму. Він казав: «Скажіть мені, яку державу будувати, і я її будуватиму». Шановний президенте, а на біса ти мені здався, якщо не знаєш, куди ведеш Україну? Недавно запитували Порошенка: «А яка ваша мрія про майбутню Україну?» Він промимрив, що його мрія викладена в передвиборчій програмі і в угоді про безвізовий режим.
Тобто немає мрії, немає стратегічного бачення. Відтак людей не об’єднує спільне розуміння майбутнього і ми починаємо гризтися один з одним: хто якою мовою говорить, хто до якої церкви ходить, хто яку партію підтримує... Таким чином ми стаємо об’єктом геополітичних гравців.
Друга проблема — у нас є колективний комплекс жертви (я про це писав у книзі), він історично вихований, нам значно легше програти, а потім ходити жалітися: ми нещасні, ой, голодомор був, ой, сімдесят років радянської влади, ой, Янукович армію розграбував і знищив... Путін в усьому винуватий.
Комплекс жертви — це перекладання відповідальності із себе на когось. Ми пухнасті і білі, це хтось винний. Від цього треба звільнятися.
Третя проблема — комплекс меншовартості. Нам заклали в голови думку, що ми самі не спроможні жити нормально і якісно на цій землі, тож за Київської Русі варягів запрошували, а зараз запрошуємо іноземців-міністрів.
Я якось пожартував у Фейсбуці: а давайте ми тоді 40 мільйонів українців виселимо і заселимо Україну китайцями — і не буде проблем. Нам у мізки втовкмачили: для того щоб бити москалів, потрібні ляхи в партнери, а щоб бити ляхів, потрібен кримський хан; для боротьби з Росією потрібно НАТО, а для економічного розвитку потрібні кредити МВФ.
І так постійно мотаємося між різних вогнів у стані глибокої меншовартості. А нам треба повірити в себе, слід твердо сказати: «Дідька лисого, та ми можемо самі навести порядок». Наші проблеми в глибокій нелюбові до себе, ми боїмося розібратися, а хто ж ми є насправді, в чому наша сила.
Уже після написання книжки я побачив ще одну проблему — психологічну: вивчену безпорадність. Був такий експеримент. Щурів у клітці заохочують натискати на кнопку — падає сир, вдруге, втретє... вшосте.
Всьоме натискає щур на кнопку, а його електричним струмом — бабах. Щур перелякано метушиться, нічого не розуміє, йому неприємно. Але він пам’ятає про смакоту. Знову натискає кнопку — нічого не відбувається, знову натискає — сир падає, ще натискає — електророзряд б’є.
Щур розуміє: може бути і добре, і зле, тож починає утримуватися від дії. За кілька діб піддослідний впадає в стан апатії: на кнопку не тисне, з відчиненої клітки не йде...
От і ми перебуваємо у вивченій безпорадності, вона вже сотнями років тяжіє. Немає сенсу починати бізнес, бо чергові вибори, криза, девальвація гривні зруйнують усе, що ми будуємо. Немає сенсу робити революцію, бо після кожної революції стає гірше, немає сенсу боротися за власні права, бо можна даром витратити час і ще по голові отримати від якихось тітушок.
Пригадаймо твір Нечуя-Левицького «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Чіпка намагався стати господарем, його розчавили, він знову спробував стати господарем, його розтерли. А потім став гультіпакою, злодієм і убивцею, бо почалася стадія негуманізації: ненависть до себе і до всіх навкруги. Ми вже перебуваємо в стадії ненависті.
Люди бояться щось змінювати, бо може стати ще гірше. У процесі поїздок по Україні я зрозумів, що психологи для українського суспільства мусять зробити більше, ніж політики і громадські діячі, разом узяті.
— А чи є в інших колишніх союзних республіках схожі з нашими процеси?
— Такого безладу, як в Україні, немає в жодній країні СНД, і це нам дає принаймні шанс. Нобелівський лауреат Ілля Пригожин писав, що будь-яка нова система виникає з хаосу. Ми вже з вами бовтаємося в хаосі і я сподіваюсь, що за рік-два з’явиться критична маса людей, які почнуть будувати абсолютно нову країну, ми вже на виході з кризи старих форм.
Коли росіяни прочитали «Омріяну Україну», вони сказали: «Українці випередили нас у розвитку свідомості і в способі мислення». Росіяни ще досі перебувають у патерналізмі: «Цар-батюшка — наше сонце».
Утім, нас чимало чого поєднує з росіянами. І у них, і у нас є величезний комплекс меншовартості. Ми його компенсуємо через комплекс жертви: ой, ми нещасні, допоможіть, пожалійте, дайте нам грант.
А росіяни його компенсують через самоствердження: «Да я тебя сейчас в бараний рог согну!» Свою неповноцінність вони намагаються компенсувати гігантоманією: «У нас велика територія, маємо навіть Курильські острови».
Але ж там бардак. «У нас є цар-гармата!» Та вона ніколи не стріляла. «Та ж у нас є цар-дзвін!» А він ніколи не дзвонив! Та зробіть щось ефективне, корисне для людей, а не пишайтеся, перепрошую, великими розмірами статевого органа, від якого ніякого пуття.
Ми з вами в Україні значно ближчі до виходу, до творення якісно нової країни. І чому я зараз їжджу по Україні? Бо вірю, що книжки, мої і однодумців, можуть змінити світогляд, свідомість і сформувати осередки людей, які допомагатимуть один одному пророщувати нову країну крізь стару форму, від якої ми всі потерпаємо.
Не любіть Порошенка, це ваше право, але любіть родину, сусідів, колег... Батьківщину. Усміхайтеся у відповідь на добро.
Володимир КОСКІН, фото автора