Це — сплетіння вибухової енергетики і розхристаних емоцій, спонтанної ніжності і різких вердиктів та оцінок, побутової приземленості і зазирань у небеса. Це тайнопис миті й осягнення вічності.
Симптоматично, що розпочинається вона розділом «Тривання подорожі»: подорожі поза себе, поза власні хронотоп, стиль, досвід, екзистенцію і що там ще... Власне, для Вольвача «дивом, яке завжди з тобою», постає сам простір Києва — із сакральним середмістям та профанними «спальниками», з Подолом, яружним рельєфом нетрищ, богемною Прорізною.
Тож і бесіда наша охопила досить широку проблематику, якою пронизані тексти Павла Вольвача. Чим же дихає письменник? Про що і як він думає «довкола» віршів?
— З ва­шої по­езії і про­зи мож­на зро­зу­мі­ти, що Ви при­ки­пі­ли до Ки­єва, ана­лі­зу­єте і ос­пі­ву­єте йо­го. Чо­му? Що для Вас Ки­їв? Які бо­льо­ві точ­ки ме­га­по­лі­са (або жи­вої іс­то­ти на ймен­ня Ки­їв) Вас най­біль­ше ці­кав­лять і бен­те­жать?
— Без Києва не було б не лише тої «життєвої перспективи», про яку говорив Вінграновський ще за моїх запорізьких часів. Запоріжжя — це ґрунт, жорстка деталь реальності, а Київ — небо, метафізика. До речі, якщо мова зайшла про небо в буквальному сенсі, то вищого, ніж київське, поки що ніде не зустрічав; вищого й складнішого, глибшого. Та й бачиться тут далеко. Дуже доречно Сашко Хоменко зацитував у рецензії на мою збірку гоголівські слова: «За Києвом з’явилося небачене чудо. Усі пани й гетьмани зібралися дивуватися з цього чуда: раптом стало видно далеко в усі кінці світу».
Мене завжди трохи дивували митці, котрі не відчували, що таке Київ. Якщо не для світу, то хоча б для України, для всіх нас. Не той, звичайно, костюмно-урядовий чи обивательський, зчужілий, сконцентрований в одному тютюнниківському реченні: «Гєнка, ложадь, іді суда, понял, нє?!» Інший. Київ усіх українських мрій і зусиль. І мертвих, і живих, і ненарожденних. Це або відчуваєш, або ні. Мені дивно, повторюю, коли не відчувають.
— Роз­ка­жіть про «нер­во­ву сис­те­му» книж­ки «У Ки­єві», зок­ре­ма про мо­ти­ва­ції її ство­рен­ня.
— Ця книжка увібрала різні вірші — від давніх до найновіших. Тому й мотивації були різні. А головна одна — неможливість не сказати того, що мусив сказати. Десь так. Це вірші, написані за останнє десятиріччя, яке я провів переважно в Києві, з роз’їздами Україною, трохи світом і з традиційними заїздами-поверненнями на Запоріжжя/Запорожжя.
Але головною точкою спостереження за дійсністю був саме Київ. 16 років уже. Тому й назва така — «У Києві». Не натужна, але, як на мене, точна. Містка. Для мене назва багато значить, і я довго до неї йшов. З’явилася якось сама собою, коли їхав через Московський міст і дивився через Дніпро на київські горби, на хмари. Той краєвид мені зчаста видається гравюрою на міді, бароковою такою. А загалом, переповідати — неправильна затія. Треба читати...
У збірці я згадую реальних людей. Знаменитих і невідомих, не вхожих далі заводу, тюрми чи пивної. Справжньою є життєва поезія. Не гасла, не головорозломні копирсання в собі любому, а ось — життя. Доба, свідком якої ти є. Люди, котрі живуть поряд із тобою. Тому в цій книжці є поет Василь Герасим’юк, боксер Майк Тайсон, дівчина з Житнього ринку й чотири рази судимий персонаж. Генерал-хорунжий Юрко Тютюнник сусідує з поетом Миколою Холодним і жіночою ніжкою, що ступає із джипа «Порше Кайєн». Ну, й Вінграновський, звісно. А ще — там багато передбачень. Наприклад, «папери нечинних відучора влад» летять із вікон років так за три перед тим, як це сталося насправді.
— Дов­же­нко ка­зав, що між кра­сою і прав­дою виб­рав би кра­су. Що б ви­бра­ли Ви?
— Щось мені цей дуалізм не дуже до смаку. Не віриться мені в красу, за якою немає правди, хоч убий. Більше того, думаю, що так не буває. Як і, натомість, викликає сумніви правда, котра є всуціль огидною. Це теж щось неприродне. Тому тяжію, принаймні намагаюся тяжіти до плюралізму, до художньої доцільності. Зрештою, у світі все досить мудро збалансовано. По-моєму, це очевидно. А, може, так здається ще й тому, що за гороскопом я — Терези.
— Ви пе­ре­чи­ту­єте влас­ні тво­ри піс­ля їх­ньо­го ви­хо­ду, щось пе­ре­від­кри­ва­єте в них?
— Раніше перечитував, звичайно. І то не по одному разу. А тепер — ні. Принаймні, зразу після виходу точно не кидаюся притьмом читати. Ну, хіба вірш-другий, якщо йдеться про поезію, або пару-трійку навмання розкритих сторінок прозового тексту. Більше важить зовнішній вигляд книжки, поліграфія. Авра, так би мовити. Але, щоб все це відчути, теж не потрібно аж так часу, зрозуміло. І лишень потім, коли книжка «відлежалася», потроху берусь за читання. Вдало сказано, що поезію треба читати гомеопатичними дозами, здається, Лишегин вираз. Додам: власну поезію — тим паче. Принаймні, в мене так. Прозу ж, після разуразних випадкових «дегустувань», таки невдовзі перечитую повністю.
— Як­що ди­ви­ти­ся ди­фе­рен­ці­йо­ва­но на лі­те­ра­ту­ру, що біль­ший ін­те­рес у Вас ви­кли­кає: по­езія, про­за, дра­ма­тур­гія, кри­ти­ка, ме­му­арис­ти­ка, роз­від­ки, пуб­лі­цис­ти­ка? Що Ви біль­ше чи­та­єте?
— Читаю багато усілякого, причому загрозлива частка в цьому читанні — інтернет-тексти. Потроху виправляю цей перекіс. Книжка таки є книжка, в цьому сенсі я прихильник традиції. Та й непотребу в мережі вистачає. Що ж до зацікавлень... Ну, думаю, проза і поезія — теж традиційно. Хоча тут важить не сама сфера мистецтва, а її якість, силове поле. Тобто, якщо річ притягує чимось, то байдуже, яких вона видів і жанрів чи якихось «мастєй і кровєй».
— Іс­нує дум­ка, що пись­мен­ник має орі­єн­ту­ва­ти­ся на чи­та­ча, бо са­ме для ньо­го він пи­ше. Чи не є це пер­шим кро­ком до пе­ре­тво­рен­ня на пись­мен­ни­ка для мас, бо так мож­на за­ро­би­ти на пись­мен­ниц­тві? Як Ви ста­ви­те­ся до та­кої ко­мер­ці­алі­за­ції лі­те­ра­ту­ри?
— У сенсі — «дозаробити»? Позитивно ставлюся, це не лише моя, хай поки що й нездійснена мрія, але й нормальний стан речей. Так мусить бути — якісне письмо, як і будь-яка інша робота, має приносити авторові зарібок. Живеш з того, що пишеш книжки, — що в цьому поганого? Чим більше людей тебе читає, тим більше заробляєш.
Інша річ, що в культурному сенсі наше пост-колоніальне суспільство надто специфічне. Виснажене, скажімо так. Хоч можна ще й предметніше висловитися... Складається враження, що ним, цим суспільством, по-справжньому затребуваний лише якийсь один, певний тип письма. Зрозуміло, який. Хоча й слово «затребуваний» в наших умовах викликає посмішку, адже навіть так звані успішні автори, ті що, здавалося б, уловили «запит» публіки, видаються накладами, часто меншими, ніж десять, а то й п’ять тисяч, а їхні імена мало що говорять навіть книгопродавцям, уже не кажучи про якісь омріяні «широкі маси».
— У су­час­ній лі­те­ра­ту­рі і, за­га­лом, мис­тец­тві спос­те­рі­гає­ть­ся по­жи­ран­ня ма­со­вою куль­ту­рою ви­со­ко­го мис­тец­тва. Це ба­чи­мо на при­кла­ді за­хід­них лі­те­ра­тур, в яких до­мі­ну­ють роз­ва­жаль­ні жан­ри. А в су­сід­ній Ро­сії упро­довж остан­ніх двох де­ся­ти­літь уза­га­лі зник­ла «сер­йоз­на» лі­те­ра­ту­ра. Схо­же, це че­кає і нас. Як про­ти­стоя­ти екс­пан­сії ма­со­вої куль­ту­ри?
— Не знаю. Я літератор, який щось раз по раз пише, але аж ніяк не теоретик «культурної боротьби», протистояння. Власне, пишу — отже, уже стверджую щось своє, протиставляючись чомусь іншому. Тому можу говорити тільки в межах такого локального, приватного погляду. Як справи на Заході — не знаю теж, бо для цього треба там довший час побути або принаймні ґрунтовно вивчати стан речей.
Що ж до Росії, то не думаю, що за тамтешньою «серйозною» літературою слід справляти поминки. Принаймні, там якраз можливі варіанти, коли в шорт-листах усіляких «нацбестів» і навіть серед їхніх переможців (з багатотисячними доларовими преміальними наповненнями) ні-ні, та й промайнуть автори, чиї твори аж ніяк не зарахувати до розважальної літератури. У нас же, за незначними винятками, бал правлять «рюшики» — кращі або гірші, туд-сюд, але переважно «рюшики».
— Фу­ту­ро­ло­ги най­час­ті­ше прог­но­зу­ють два сце­на­рії роз­вит­ку люд­ства: ду­хов­ну дег­ра­да­цію та кі­нець зем­ної ци­ві­лі­за­ції і ви­хід на но­вий ща­бель ду­хов­но­го роз­вит­ку, на який під­ні­ме пе­ре­ос­мис­лен­ня ре­лі­гії, мо­ра­лі, ети­ки. Чи ба­чить пись­мен­ник Пав­ло Воль­вач мі­сію ду­хов­но­го по­ря­тун­ку зем­ної ци­ві­лі­за­ції?
— Те, що все воно добігає кінця, не можливо не відчувати будь-якій більш-менш чутливій людині. Стомленій, виснаженій земній цивілізації приходить «пиндик», як говорив поет Тарас Федюк, і це не зовсім метафора. В усякому разі таке враження ґрунтується не лише на поетичних передчуттях. Такий факт: зі сміття, дарованого людством Світовому океану, утворено цілий острів. Сміттєвий цей материк уже дорівнює території Бельгії і повсякчас збільшується. Ну це так, навмання. Про виснаженість, вичерпаність сучасної людини теж багато сказано, і теж, схоже, не зовсім безпідставно. Але чи бачу я що робити, чи бачу місію? Слово «місія» мене взагалі-то лякає... Проте тримаюся думки, що в будь-якій ситуації має бути надія. У чому вона? Важко сказати щось універсальне. Мені, наприклад, близькі слова Льва Толстого про те, що «идеал наш сзади, а не спереди». А він вічний, той ідеал.
— Ук­ра­їн­ську лі­те­ра­ту­ру не зна­ють у сві­ті. А ті су­час­ні ук­ра­їн­ські ав­то­ри, тво­ри яких пе­ре­кла­де­но ін­ши­ми мо­ва­ми, за­гу­би­ли­ся в по­то­ці пе­ре­клад­ної лі­те­ра­ту­ри, так і не увій­шов­ши до обо­йми пись­мен­ни­ків, які фор­му­ють ви­со­ку мо­ду в лі­те­ра­ту­рі. Чо­му по­руч із Ум­бер­то Еко, Мі­ла­ном Кун­де­рою, Ор­ха­ном Па­му­ком, Пат­ри­ком Зюс­кін­дом, Сал­ма­ном Руш­ді, Мі­ло­ра­дом Па­ви­чем, Бер­н­гар­дом Шлін­ком не­має жод­но­го ук­ра­їн­сько­го ав­то­ра?
— Хто його знає... Та й що вважати «поруч»? І «поруч» — де? І для кого? Для мене, наприклад, Валерій Шевчук абсолютно в одному ряду з названими іменами. Як мінімум — в одному. Є ще імена, небагато, але є, особливо в поезії. Ну й давня ж, уже збита істина лишається все одно істиною — для визнання у світі за словом, за автором має бути ще щось. Непогано, коли це така штука, як авторитет країни. Хочеться комусь чи ні, але цей авторитет, це «звучання» у світі кидає відблиск і на автора. Ну, про світове звучання України ще в недалекому минулому годі навіть говорити — й так усі все знають. Можливо, щось змінюється зараз. І, можливо, це кидає відсвіт на українське слово. Починає підсвічувати...
— Як Ви га­да­єте, су­час­ним пе­ре­січ­ним укра­їн­цям по­тріб­ні су­час­ні ук­ра­їн­ські пись­мен­ни­ки? На­скіль­ки ці дві ка­те­го­рії на­се­лен­ня пе­ре­ти­наю­ть­ся?
— Життя влаштоване так, що в ньому можуть не перетинатися не тільки пересічні громадяни й письменники. Сучасники можуть навіть жити в різних часах. Хіпстери, клерки, мідл-клас в антуражі столичного середмістя і якийсь роботяга з ДВРЗ — це різні епохи. Уже не кажучи про якісь пролетарські «посьолки» із дерев’яними телеграфними стовпами і «колонками» на вулиці (я ще такі застав у цілком зрілому віці, в середині 80-х), що нагадують початок ХХ століття, чи якісь гірські села, де якщо і є певний рух, то хіба змах коси, ще австро-угорської. Тому перетини — річ складна...
До цього додайте, що велика кількість людей не читає взагалі. Поезію — так майже ніхто. Ну, а якщо врахувати суто українську пост(?) колоніальну специфіку, де багато хто не читає ще й тому, що «ето па-укрАінскі», то точок дотику чи перетину стає й зовсім обмаль. Проте, Дух дише, де захоче... Та ще й, хоча б, отаке: українцям письменники потрібні, бо так є у світі, ми не мудріші й не дурніші від решти, й вигадувати велосипед немає потреби. Тим більше, в Україні, де письменники, окрім усього іншого, потрібні ще й для того, аби не вивітрилося, не розвіялося, не щезло саме українське слово. А з ним — і українці. Уже цього достатньо.
— Ук­раї­на пе­ре­жи­ла дві ре­во­лю­ції. Що ще має зро­би­ти на­род, аби кра­їна ста­ла якіс­но ін­шою?
— Найперше, мені здається, треба змінювати щось у собі, бо заклики до глобальних змін і до вселенського щастя, як показує історія й життя, мало до чого приводять. Найголовніші зміни не зовнішні, а внутрішні, й, звісно, розпочинати треба з себе. Який сенс закликати інших ставати кращими, добрішими, якщо ти сам — наче труна фарбована, за євангельським визначенням? Зверху красивий і вишуканий, а всередині...
Зрозуміло, що після двох революцій, надто ж після останньої, суспільство змінилося. Або так — настрої суспільства стали іншими. Градус відторгнення несправедливості зріс. Ось на це все й треба спиратися. Виходячи з цього, питати з владоможців. Зрештою, вилонити зі свого середовища, з того розпеченого ядра сподівань саме тих людей, які б змогли ті сподівання чітко артикулювати і ще чіткіше втілити в життя, замінивши новими постатями випадкових, по-суті, персонажів...
— Ни­ні на­віть у за­хід­них ме­діа те­ма роз­па­ду Ук­раї­ни стає мод­ною, не ка­жу­чи про ро­сій­ські. Ду­ма­єте, до цьо­го вар­то сер­йоз­но ста­ви­ти­ся?
— Аякже. Серйозні сили хочуть цього, надсерйозні. Це їхня головна, майже релігійна мета. Ідея. Отож, і ставитися треба надсерйозно. І, виходячи з цього, ще серйозніше протидіяти.
— Чи мож­на мит­ців сприй­ма­ти окре­мо від їх­ньої по­лі­тич­ної по­зи­ції? На­при­клад, слу­ха­ти Бре­го­ві­ча, ди­ви­ти­ся філь­ми за учас­ті Сті­ве­на Сі­га­ла, Мік­кі Рур­ка, не­зва­жа­ючи на те, що во­ни під­три­му­ють по­лі­ти­ку Пу­ті­на...
— Це дуже індивідуально — якщо йдеться про особисте сприйняття. Ніхто не змусить якогось вишиваного і щирого патріота розлюбити пісні Кобзона (якщо такий патріот-кобзонолюб є в природі) за його «деенерівські» вояжі і пасажі. Чи не дивитися фільми Кустуріци, кієвляніна Бортка або жителя Саранска Депардьє. Я сам іноді слухаю, а ще й підмугикую того ж таки Бреговіча — «Джінджі-рінджі, Бубамаро, Цікніє...» Так є.
Але, скажімо, переклади зі збірки «У Києві» прибрав. Бо змінилося ставлення до декого з перекладених авторів. Точніше, вони самі, у своєму стосунку до України постали справжніми, «сдьорнув маску рила», говорячи словами одного з таких фігурантів. Виступають за смерть моїх співвітчизників. Тому... А вже на рівні країни-України, в публічному просторі подібні постаті дуже чітко мають відчувати зміни у ставленні — не на свою користь.
Володимир КОСКІН, фото автора