Йо­го пе­ру на­ле­жить чи­ма­ло пуб­лі­цис­тич­них ста­тей, на­ри­сів і по­над 60 лі­те­ра­тур­них і мис­тець­ких пор­тре­тів та низ­ка ін­ших пуб­лі­ка­цій, що впро­довж остан­ніх п’ят­над­ця­ти ро­ків дру­ку­ва­ли­ся в ук­ра­їн­ській пе­ріо­ди­ці.
На те­ле­ка­на­лі «Куль­ту­ра» від­бу­ла­ся прем’­єра ці­ка­во­го дво­се­рій­но­го те­ле­філь­му про жит­тя і твор­чість Олек­сан­дра Ба­ку­мен­ка.

— Олек­сан­дре Да­ни­ло­ви­чу, у Ва­шій пос­та­ті зі­йшли­ся чо­ти­ри рі­чи­ща — по­ет, про­за­їк, пе­ре­кла­дач й функ­ціо­нер На­ціо­наль­ної спіл­ки пись­мен­ни­ків Ук­раї­ни, тоб­то Ви є за­ступ­ни­ком го­ло­ви НСПУ. А ще Ви піс­няр, пуб­лі­цист, лі­те­ра­ту­роз­на­вець.
Тож на які ни­ні пріо­ри­те­ти Ви ви­йшли? Що най­біль­ше за­би­рає ча­су і до чо­го най­біль­ше праг­не ду­ша?
— Нині намагаюся більше уваги у літературній творчості приділяти прозі та літературознавству. Часто згадую батькові слова, його пораду шукати себе й свою мистецьку нішу у найскладніших літературних жанрах, там, де більше простору для самовдосконалення й самоствердження.
Багато часу забирає робота на посаді відповідального секретаря Національної спілки письменників України. Вважаю цю роботу важливою й необхідною для нашої письменницької громади. Тому прагну творчого й відповідального до неї ставлення не лише від себе, а й від усіх, із ким доводиться мені взаємодіяти.
— Чи вва­жа­єте Ви пись­мен­ниць­ку ді­яль­ність без­ком­про­міс­ною? І що це — не­до­лік чи рад­ше пе­ре­ва­га?
— Вважаю першим постулатом для будь-якого письменника те, що письменницька діяльність має бути безкомпромісною.
Треба частіше пригадувати своє дитинство. Майже всі діти, за деяким винятком, безкомпромісні. Тільки згадуючи дитинство, людина може побачити себе збоку, побачити, на що вона перетворилася з роками. Батьки з дитинства вчили нас берегти честь, робити все по совісті, бути правдивими.
Вважаю, якщо не вдалося декому зберегти свою честь з юних років, її треба й можливо повернути собі у зрілому віці, переламати себе, знайти в собі сміливість і мужність визнати помилки й стати безкомпромісним у своєму письменницькому слові. Шлях до каяття може бути тривалим і важким. Проте мужність визнати свою провину прикрашає і людину, і суспільство. Тривога совісті допомагає людині зберігати свою гідність — гідність морально здорової людини.
— Яким ко­лом пи­тань Ви опі­ку­єте­ся як один із ке­рів­ни­ків Спіл­ки пись­мен­ни­ків Ук­раї­ни?
— До кола моїх службових питань на посаді відповідального секретаря НСПУ входять питання: соціально-економічного захисту письменників, координації діяльності обласних організацій НСПУ, реалізації програми діяльності НСПУ, виконання рішень керівних органів НСПУ та координації роботи структурних підрозділів апарату НСПУ.
Але від казенних формулювань хочу зупинитися на деяких нюансах цієї непростої роботи. За моїми спостереженнями, в системі громадського спілкування дуже важко правильно розставляти акценти, коли йдеться не про вимову слів, а про дотримання соціальної симетрії. Якщо більше натиснути на централізм, виповзає свавілля, якщо залишити зовсім без догляду демократизм, з’явиться анархія.
А треба дотримуватися гармонії у стосунках із творчими людьми, щоб усі допомагали керівництву дружно господарювати. Дуже важливим питанням у цій роботі є уміння відстоювати свою точку зору. Вважаю це найважливішою якістю функціонера у громадській діяльності. Тільки за наявності такої риси можна бути певним, що людина не потрапить під дурний вплив, матиме свою позицію і житиме за принципами людської совісті.
На сьогодні такі принципи вважаються непопулярними й несучасними. Утім, совість — поняття занадто складне, й зазвичай важко вимагати у людей особливо зараз жити по совісті. Проте вимагати честі варто, оскільки нечесний вчинок на виду в громади завжди помічається суспільною думкою. Тому будь-який функціонер має бути чесним і відповідальним працівником, пам’ятаючи неписану істину, що він перебуває на службі у людей.
Отут варто зробити наголос на різниці між совістю і честю. Совість, якщо вона у людини є, завжди підказує й радить. Честь тільки діє. Совість виходить із глибини душі, совістю людина навіть очищається. Совість не буває брехливою. Вона буває стишеною або занадто гіпертрофованою. Проте уявлення про честь буває удаваним, тому може завдавати колосальну шкоду суспільству.
Честь істинна — завжди у згоді із совістю. Тому вона має бути у гармонії із совістю. Честь і совість треба розглядати в площині не тільки особистих стосунків людей, а й громадських відносин. Саме у цій площині виявляється і внутрішня честь так званого функціонера. У тому, як людина тримає слово і як офіційна особа, і як просто людина, виявляється її порядність.
На мою думку, головне — не порушувати етичних норм, дотримуватися гідності, не принижуватися перед керівництвом, не підлаштовуватися до чужої думки, не пручатися, аби довести у суперечках свою правоту, не зводити за будь-яких обставин особисті рахунки з опонентами. Питання справедливості для мене завжди було і залишається питанням моєї внутрішньої честі й гідності.
Сьогодні особливо гостро відчувається дефіцит громадянської совісті. У нашому житті накопичилося чимало пороків, чимало недостойних вчинків, що тривалий час залишаються безкарними. Українці завжди відчували дефіцит громадянської совісті, тому що мовчали. Усе бачили, але мовчали... Так було й за радянських часів, так було й у часи незалежності. Так було й у Спілці письменників...
Тому Революція гідності стала результатом певного сплеску народної совісті, що прокинулася у суспільстві. Зрештою, чого ж ми боялися? У правди немає страху. Правда і страх — несумісні. Ми не можемо остерігатися справедливості й правди. Ми мусимо боятися лише своїх порочних думок, думок, неповажних до будь-якої людини, до своєї Вітчизни. У нас має бути присутнім єдиний страх — страх брехні. Тоді і в суспільстві, і в письменницькій громаді, і в стосунках між людьми пануватиме здорова моральна атмосфера. Колись із цього приводу мій батько письменник Данило Бакуменко писав:

У прав­ди — зем­ля під но­га­ми,
У прав­ди — не­ско­ре­ні кри­ла!
То хай же пос­та­не із на­ми
І в спо­га­дах прав­да все­си­ла!
— Для Вас важ­ли­ве зна­чен­ня має ро­бо­та з куль­ту­рою (не­дар­ма ж Вас на­го­ро­ди­ли По­чес­ною від­зна­кою «За под­виж­ниц­тво в куль­ту­рі»). Ни­ні во­на пе­ре­жи­ває кри­зо­вий пе­рі­од. Все мен­ше лю­дей чи­тає, від­ві­дує ви­став­ки, хо­дить у те­атр. Як на ме­не, не ви­ста­чає хо­ро­шої куль­тур­ної про­па­ган­ди. Що про це ду­ма­єте Ви і яка про­па­ган­да нам по­тріб­на?
— Мене хвилює тепер відсутність справжнього інтересу до питань культури, до її значення та її призначення у суспільстві. Біда починається з дитинства. Становище багатьох родин нині кепське. Батьки завантажені проблемою суспільного виживання, пошуком хліба насущного. Тому на домашнє виховання у більшості сімей бракує часу. Головне виховання лягає на школу, яка намагається прищепити своїм вихованцям загальнолюдські правила: не можна красти, не можна брехати — але все це носить непереконливий, поверховий характер. Адже навчити можна тільки того, що дитина, підліток, юнак бачить власними очима. А якщо у житті своїх батьків вони бачать брехню, нещирість, злочини — важко навчити дітей бути щирими, правдивими, чесними. Відтак мимоволі виникає головне, вузлове питання культури — її співвідношення з нинішньою мораллю.
Тому хорошу культурну пропаганду, як на мене, треба шукати в площині моральних позицій діячів культури, літератури, мистецтва. Нині у суспільстві суттєво не вистачає зримих ідеалів, людей культури, чиї вчинки й чия моральна позиція могли би послужити безумовним прикладом для нинішнього оточення. Але я не втрачаю надії на оновлення нашої культури. Вірю, що поширення національної ідеї може прискорити процес розвитку культури.
Безумовно, наша культура зараз перебуває у кризовому стані. Насамперед в умовах відсутності єдиної виваженої гуманітарної політики національного спрямування. Зверніть увагу на такий факт: насуваються місцеві вибори до владних структур у країні, але ніде навіть жодного слова немає з вуст майбутніх керівників середнього або вищого рівня про розвиток національної культури, осередків духовного відродження країни.
Таке враження, що в державі припинили існування всі національні гуманітарні інституції. На поверхні засобів масової інформації, зокрема радіо і телебачення, з’явилося чимало національних псевдовитворів культури, що вражають своєю нікчемністю та безпорадністю. Зрозуміло, що в умовах нинішньої ескалації війни на Сході та Півдні України національний культурний пласт не має можливості для енергійного розвитку як з економічної, так і з духовної точок зору. Поширилася тенденція до аматорського мистецтва в усіх жанрах гуманітарної сфери, причому в основному нове у мистецько-культурному шарі пов’язане з емоціями та почуттями народу на сході країни.
Звичайно, можна знайти у широкому діапазоні народної творчості чимало гідних творів, що відтворюють душевний стан українців. Однак для такої могутньої літератури, для такої унікальної культурної спадщини, якою у всесвітній історії володіє українська культура, таке становище вважаю неприпустимим.
Українська культура вимагає до себе особливої уваги та достойної економічної підтримки. Для кожної країни культура — категорія не умовна й не абстрактна. Культура кожної країни є візитною карткою кожної нації, сукупністю матеріальних і духовних надбань, які відбивають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й людини і втілюються в результатах продуктивної діяльності людей. У вужчому розумінні культура — це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє функціонування.
Тож для пропаганди культури у нинішній кризовій ситуації можливості існують, але вони обмежені матеріальними рамками, що заважають широкому розвитку національного мистецтва й літератури на теренах України.
Але навіть за таких умов вважаю доцільним пропаганду українських національних традицій та українського художнього слова в навчальних закладах, у музеях, у бібліотеках, у різноманітних аудиторіях, не байдужих до патріотичного виховання молоді.
На таку популяризацію української культури, національної літератури великих коштів не треба. Головне — відчувати себе українцем й ініціювати цікаві заходи для читацького загалу, захоплюючи якомога більше слухачів національною ідеєю. Відверто скажу, що отримую особисто велику насолоду, виступаючи перед учнями, студентами, військовими. Вважаю такі аудиторії найбільш вдячними й обізнаними у літературі, у мистецькому житті нашої країни.
На жаль, у зв’язку з обмеженими можливостями всього спектра гуманітарних інституцій, які зараз фактично кинуті напризволяще, письменникам, як і багатьом представникам культури, доводиться сутужно. Адже система книговидання фактично зорієнтована на приватний сектор, видати книжку державним коштом проблематично, а власним коштом не кожному по кишені.
— Той, хто не втра­тив по­тя­гу до лі­те­ра­ту­ри, в ос­нов­но­му пи­ше у шух­ля­ди або на про­даж.
— Так, споживацький дух бере гору, відбувається потужна комерціалізація літературної праці. На книжковому ринку в основному правлять гроші, а не якість художнього слова. Видається чимало книжкової продукції смітникового рівня, яку й літературою важко назвати. Тому багатьом професійним письменникам не позаздриш. Подивіться, в яких непростих умовах сьогодні виживають Національні творчі спілки, обмежені матеріальною та правовою базою.
Тому знайти й запропонувати якусь хорошу культурну пропаганду практично важко. Хоча нам давно пора взяти до опрацювання архівні документи. Широко відчинити двері й для тієї літератури, про яку так довго нашому народу нічого не розповідали. А це література українська з архівів спецслужб та література української діаспори з далекого та ближнього зарубіжжя. Створити сприятливі умови для розвитку сучасної літератури національно-художнього спрямування — головне завдання Національної спілки письменників України. Тоді й зростатиме культура слова, підніматиметься рівень вимог до того, що пишеться українськими письменниками. Нині літературна творчість вимагає мужності, цілковитої самовіддачі, а літературний хліб дедалі стає важким і черствим.
— Як Ви га­да­єте, чи по­вин­ні мит­ці втру­ча­ти­ся у по­лі­ти­ку?
— Безумовно, митці мають втручатися у політику в межах своєї компетенції, в межах своїх фахових знань, в межах свого світогляду.
На початку ХХІ століття основна маса українців живе з передчуттям трагедії в нашій країні. Барометром суспільства в епоху перемін завжди були письменники, науковці, митці. Вони помічали і передбачали коливання суспільного життя, боліли серцем і душею за долю свого народу. Відчуття тривоги завжди було звичайним робочим станом багатьох митців. А тим більше тоді, коли підстави для тривоги ставали очевидними.
Шкода тільки, що в Україні склалася ситуація, коли слово письменника не завжди потрапляє до людей. Книговидання, що було духовною опорою народу, майже призупинено. Книжки художньої літератури виходять мізерними накладами. До села практично не доходять. Та й купити сьогодні навіть дешеві видання не всі у змозі. Бібліотеки стоять на межі знищення. Складається враження, що йде війна-невидимка можновладців із власним народом, якому не потрібні книги, театр, кіно, література.
Залишилося, мабуть, тільки національне радіо — найдоступніший для народу засіб інформації. В плані пропаганди художньої літератури воно виконує велику і почесну місію: підтримує і поширює серед простих людей культурну, літературну думку. Хоча в багатьох областях України і радіо на ладан дихає.
Тож для митців зараз єдина можливість спілкування зі своїм народом — свідомо йти в політику, а наші люди творчій інтелігенції вірять значно більше, ніж офіційним повідомленням. Теперішня економічна і морально-етична ситуація в Україні не сприяє вихованню патріотичних рис. Та й патріотизм сьогодні має бути іншим — мало вигукувати патріотичні гасла, треба бути щирими і послідовними у своїй любові до рідної землі, до своїх людей, до того, що становить нашу духовну суть. Важливо, щоб людська енергія, ідеї народу були не руйнівними, а в основі нашого буття лежало бажання творити добро.
Володимир КОСКІН, фото автора