— Па­не Сер­гію, як віч­не об­ра­зо­твор­че мис­тец­тво ни­ні впи­сує­ть­ся, вти­скує­ть­ся в роз­бур­ха­не сьо­го­ден­ня? Як жи­ве чи ви­жи­ває ук­ра­їн­ський ху­дож­ник? Як він се­бе до­но­сить?
— Для мене головне — це культура. А культура — це не тільки образотворче мистецтво, це вміння розуміти, спілкуватися, поважати іншу думку, знати іншу культуру. Якщо людина знає іншу культуру, вона стає виваженою і повноцінною.
Який мій життєвий шлях? Художня школа, художній технікум, академія мистецтв, де учителем був Микола Стороженко, напевно, найгеніальніший український художник. За розподілом я потрапив у комбінат «Художник», що на Васильківській вулиці. Сюди приходили замовлення з усієї України: живопис, мозаїка, вітражі, розписи, скульптура тощо. На комбінаті була зосереджена краща технічна база й кращі творчі сили. Моя трудова книжка лежала там. Але за останні 20 років у мене не було жодного замовлення.
У серпні 2014 року я звільнився, зрозуміла річ, що пенсії буде з гулькін ніс. Запитав колег: «Що у вас?» — «У комбінаті — нічого нема: ні скульптурного цеху, ні вітражистів, ні графіків. Усе здається в оренду».
Величезна робітня порожня. Що це означає? Що всі художники з вищою освітою і досвідом мусять займатися чимсь ще. Мої друзі виживають тим, що викладають у школах, училищах, вишах.
Нині цілковито зруйнована система продажів. При соціалізмі держава заради «правильної» ідеології підтримувала художника. А тепер, навпаки, затискає, один з методів — відібрати майстерню. Існують неабиякі труднощі з улаштуванням виставки, особливо для тих художників, які мешкають поза столицею. Треба винайняти машину й привезти картини або скульптури, потім знову найняти, щоб відвезти. Реклами майже нема, тому продажі мізерні. Ще п’ять років тому в багатьох журналах і газетах існували відповідні рубрики, телебачення в культурних програмах розповідало: виставка тут, виставка — там... Тепер ЗМІ розповідають переважно про скандали і розлучення артистів. Інформації про художні виставки (репортажі, оголошення, реклама, рецензії) майже немає. Хороші художники говорять: «А навіщо мені виставка, якщо народ на неї майже не ходить». Мало реклами — мало людей.
— Пев­но, най­го­лов­ні­ший фак­тор зу­бо­жін­ня на­се­лен­ня...
— Так, з одного боку, тотальне зубожіння, з іншого — скривлене розуміння мистецтва, особливо в середовищі заможних людей, які прикрашають свої інтер’єри бозна чим. Власник відомого арт-центру витрачає мільйони доларів на організацію своїх проектів і на придбання досить специфічних «творів». На майже всіх виставках цього арт-центру фігурують зарубіжні розкручені імена, часто скандальні, вони до мистецтва мають такий самий стосунок, як нинішня попса-поплавщина до класичної музики, скажімо, до Баха або Моцарта. Один молодий художник одержав грант на 10 000 євро. Що він робить? Малює «картини» розміром метр на метр певною фарбою, буквально одним мазком на полотні зображує червоний презерватив, на другому — зелений, на третьому — синій. І так далі. І це називається мистецтвом, і на це ходять люди.
Насправді можна малювати і однією фарбою, і однією лінією. Питання, навіщо і як. Наприклад, є мистецтво каліграфії. Китайські художники, які також творять картини, у кожному ієрогліфі відображують інь і янь (чоловіче і жіноче начало), тож у якомусь знаку уважний глядач може побачити не тільки двадцять ліній і крапочку, а інь і янь. Натомість в наших арт-центрах часто демонструють дещо таке, що має рівень підліткового бешкетництва у ліфтах, на парканах і стінах будинків. Ну нехай, але ж ці «твори» ніякої причетності до професіоналізму не мають. Це — епатаж, скандали, фокуси, хоча й вони мають право бути в мистецтві.
— Як­що на ін­же­не­ра вчать­ся пять ро­ків, то на ху­дож­ни­ка, як і на му­зи­кан­та, вчать­ся 1520 ро­ків.
— Так-так. Відзначу ще такий момент. В інституті нас учили малювати дуже схоже до натури (соцреалізм). Така була ідеологія: мистецтво повинно бути дуже реалістичним. Але ця доктрина в’язала по руках та ногах. Скажімо, картини Шишкіна, Айвазовського чудово намальовані, але це мистецтво свого часу, яке було 150 років тому. А нині, зрозуміло, воно має бути іншим, але при цьому, безумовно, професійним. Таким, щоб ти дивився на картину із захопленням, щоб ти хотів повісити її в себе вдома, незважаючи на те, чи розкручений і знаменитий автор.
— Ми з дру­зя­ми по­стій­но ви­рі­шу­ва­ли пи­тан­ня, що та­ке мис­тец­тво, що є хо­ро­шим, що по­га­ним.
У художників критерій простий. Чи хочу я цю картину повісити в себе вдома (деякі картини мені буквально снилися)? Другий критерій: чи можу я таке створити? Якщо можна повторити, це в моєму понятті не мистецтво. Мистецтво — це коли несподівана картина (сюжетна або абстракція) несе в собі великий енергетичний заряд, колосальні думки й почуття. Твір може бути одним мазком намальований, але за цим мазком роки праці, все життя. І цей мазок стає філософією, доносить світогляд. Оце мистецтво.
— Але ж проб­ле­ма ще в на­яв­но­сті по­ці­но­ву­ва­чів.
— Ще коли Віктор Ющенко сказав: «У нас мистецтвом опікуватимуться меценати». Де вони? І який у них рівень культури? Як вони можуть відрізнити сіре від справжнього? Нардепи купують вироби у свої кабінети, квартири й дачі в художників, які не мають художньої освіти. Так, вони вміють малювати ліс дуже схожий на ліс, у них озеро — блакитне, хмари — білі. Це має право на існування, але це не зразок живопису, це не мистецтво. А будинок Януковича в Межигір’ї? Він теж був спонсором мистецтва. Або втікач генпрокурор Пшонка? В їхніх житлах були буцімто предмети мистецтва. Але то просто якийсь, перепрошую, жлобський кіч, іншого слова немає.
Меценатам часто бракує культури для того, щоб вибирати гідне. Вони купують те, що їм пропонують певні ділки, втюхують, грубо кажучи. І художники українські, як сказав Шевченко, «Розповзлися межі люди, мов мишенята». Багато хто перебуває за кордоном, щоб копійку заробити. Там легше вижити, бо такої школи, як у нас, просто ніде немає. Наприклад, в Італії, щоб стати художником, людина після школи може провчитися три роки в певному навчальному закладі або навіть просто бере приватні уроки. І зрозуміло, що тієї школи, яку я одержав, італійці не мають, тож вони мені не суперники. Мені все підвладно: і портрет, і пейзаж, і натюрморт, і колір, і сюжет, і композиція... Вони ж, образно кажучи, уміють грати на барабані, на фортепіано, але керувати оркестром не можуть.
Тобто це стосується і наших композиторів, музикантів, співаків. Українські консерваторії дають дуже ґрунтовну підготовку, якої немає на Заході. І тому чимало наших талантів трудиться там.
Я ж років з п’ятнадцять їжджу до Чехії, Франції, Італії — на дев’яносто днів, як дозволяє віза, малюю там, заробляю. Але останнім часом і це стає важко, проблематично, тому що Європу, Америку заполоняють художники-китайці.
— Не­вже Ки­тай і в цю сфе­ру про­ник­нув?
— «Проникнув» не те слово. Коли я востаннє був в Італії, подивився картини китайців. Таке враження, що це намалювали українські художники. Почав дізнаватися, виявляється, ці китайці закінчили Київську академію мистецтв, теж учні Миколи Стороженка, тобто абсолютно та сама школа. Пристойного рівня картини.
Нині у нашу академію щорічно вступає до сотні китайців. Причому схожа на українську є образотворча школа і в Росії. Але там китайців на живопис, графіку, скульптуру не беруть.
— ×î­ìó?
— Тому, що жодна країна не віддає свої секретні технології. Ну хто нам передасть якісь секрети по електроніці.
— Тоб­то в об­ра­зо­твор­чо­му мис­тец­тві теж іс­ну­ють свої сек­ре­ти?
— Звичайно, кожна національна школа має свої секрети.
— І ни­ми ді­ли­ти­ся не ба­жа­но?
— Кому як пощастить. Наприклад, у США є чудові художники. Чому? Тому що туди після жовтневої революції виїхав Микола Фешин, кращий учень Рєпіна. Видатний живописець створив там свою школу.
Я не проти, нехай діляться мистецтвом, але річ в тому, що китайці не афішують, де вони вчилися, не рекламують Україну, вони рекламують себе. У Китаї є цілі квартали, села, які повністю займаються тільки малярством. Вони весь світ обслуговують, виростають буквально цехи, іде художник і на полотнах щось ставить одним мазком. Так колись малювали на потоці Леніна: ставили десять полотен і прописували відблиск в оці або червону цятку на кінчику носа. Китайці діють за тим же принципом: тираж, конвеєр...
— Див­ля­чись на Ва­ші ро­бо­ти, я б оха­рак­те­ри­зу­вав їх так: ма­гіч­ний ре­алізм, ім­пре­сіо­нізм, фі­гу­ра­тив­не сю­жет­не мис­тец­тво...
— Так-так-так...
— Чим Ви най­більш ці­ка­ві за кор­до­ном і у нас?
— Цікавий тим, що пишу з натури, у моїх картинах все справжнє, від кольорів до деталей. Звісно, і по фотографії можна намалювати якийсь пейзаж. Але я можу відразу відрізнити, картина написана з натури чи з фотографії або за допомогою якихось комп’ютерних технологій. Бо коли людина пише з натури, там є душа, повітря, колір, це неможливо передати, використовуючи фотографію.
— От­же, Ви су­то пле­нер­ний ху­дож­ник?
— Безумовно. Всі пейзажі і портрети малюю з натури. Скажімо, виходжу на вулицю, ставлю етюдник і досить швидко виникає твір. Це диво, звісно, інтригує людей. В Європі я не зустрічав, щоб хтось малював з натури, там майже немає художників високого професійного рівня, здатних за три години створити чудовий етюд.
— На­віть в Іта­лії, на бать­ків­щи­ні об­ра­зо­твор­чих мис­тецтв?
— Так, там майже немає художників у традиційному розумінні цього поняття. Парадокс і абсурд. Абстракціоністи скомпрометували образотворче мистецтво, заробітки художників упали.
Не будемо забувати, що малювання сто років тому ще виконувало функції фотографії, на полотнах увічнювали людей і місцевість, бо не було фото- й кіноапаратів. Європа навчила нас малювати, навчила культури, взагалі всього того, чого в нас не було, зате вони майже повністю втратили школи — образотворчу й музичну.
В Європі заробляють гроші технологіями, тому там майже немає художників з такою професійною підготовкою, як в Україні.
— Хто в Єв­ро­пі ку­пує кар­ти­ни? Що ку­пу­ють?
— Я переважно займаюся реалістичним живописом, це — пейзажі, портрети. На це завжди є попит з боку інтелігенції. Бува, галереї купують у мене одразу по 15–20 картин, що, до речі, дає можливість в Україні спокійно жити рік, творити для душі й готуватися до наступної поїздки.
По честі кажучи, для мене є найголовнішим не заробіток (насправді гроші можна заробити і в Україні: розписами церков, інтер’єрів...), а можливість долучитися до світової культури. Наприклад, ще п’ять років тому поїздка до Венеції була проблематичною, у тому розумінні, що жоден тур-оператор, російський, український, не організовував ночівлю у Венеції. Що це означає? Людина приїжджає на дві-три години, і все. А там є безліч музеїв, у тому числі Музей художньої академії, Музей сучасного мистецтва, музей Пеггі Гуггенхайма, Музей Фортуни, Єврейський музей, Музей фонду Кверіні Стампальї, Єпархіальний музей священного мистецтва, галерея Палацу Чині, історичні музеї...
Для того, щоб зануритися в диво-місто, зрозуміти, чим воно живе, потрібен, як мінімум, тиждень. Тож коли я приїжджаю на три місяці, я, зрозуміла річ, передусім працюю, але обов’язково планую ознайомитися з якимось містом, наприклад, з Венецією, Флоренцією, Римом, Неаполем, Міланом... Пишу етюди, і потім відвідую музеї. В Італії, щоб побачити, припустимо, скульптури Мікеланджело, потрібно обійти безліч церков і музеїв. У Флоренції я був в 19 музеях. Зрозуміло, що справа не в кількості, подивитися більше одного-двох музеїв за день просто нереально, бо потім починаються галюцинації. Важливо чітко, ладом, повагом занурюватися, а для цього потрібні роки. Однак і місяць це вже щось.
Так що заробіток — не самоціль. Я прагну доторкнутися до вічних цінностей, до багатовікової культури. Історію мистецтв я вивчав у художній школі, у технікумі і в Академії, я увесь час учився. Та виявляється, що я нічого не знаю взагалі.
Візьмемо, наприклад, італійський острів Сицилія, розташований в ста кілометрах від Африки і за розміром, як наш Крим. Коли я почав заглиблюватися в його історію і красу, то побачив там грецькі храми, зведені у п’ятому столітті до нашої ери. Виявляється, греки жили на острові до десятого століття. Біля міста Агридженто є долина храмів, де височать десять храмів на кшталт Парфенона, і половина з них цілі, хоча вони стоять 2500 років. Я думав, що такі архітектурні дива можна побачити тільки в Афінах, але виявляється, на Сицилії їх збереглося набагато більше.
А ще на Сицилії збереглося 18 грецьких театрів, і вони майже не зруйновані, тому що багато з них розташовані в горах.
Навпроти Мессіни я виявив місто Сцила. Відразу згадав описані Гомером міста Сцила й Харибда. Виявляється, на Сицилії кілька разів був засновник Рима Еней, саме той Еней, виходець із Трої, що після її руйнування втік відтіля з греками й заснував Рим. На тій же Сицилії, відповідно до легенд, поховано батька Енея. В «Одісеї» Гомера відбито багато історичних назв. Наприклад, біля Сицилії є Еольські острови. Пам’ятаєте, бог вітрів Еол дав Одіссею мішок з буревійними вітрами.
Усе в Італії дихає історією. Вулкан Етна — найвища гора в Італії південніше Альп. Сіракузи — це геометрія, філософія, там викладав Аристотель, творив Архімед... Мессінська протока обгинає «носок» Італії, в одній з його точок загинув Спартак. Про побачене я можу розповідати годинами.
Та коли я повертаюся в Україну, ще з більшим запалом та завзяттям творю мою Україну. Вона дивовижна на старовинних вуличках Києва, Львова, у селах, в Карпатах, на Сіверщині, скрізь. Рідне надихає найбільше.
— Зро­біть спро­бу са­мо­ха­рак­те­рис­ти­ки.
— По-перше, я професіонал і людина, для якої головне все-таки не зиск, я в кожній картині намагаюся відтворити те, що мучить мене, намагаюся торкнутися якихось вищих вічних струн. По-друге, я не працюю в чистих жанрах, скажімо, пейзажу або портрета. Це — життя у всьому його різноманітті, це — поліфонія. І важливо ще одержувати від цього задоволення, а не просто заробляти добрі гроші, інакше робитимеш щось мертвонароджене, як, скажімо, писали колись портрети Брежнєва чи пишуть нині портрети сучасних політиків. Так, вони «збацані» професійно, але ніякого стосунку до мистецтва не мають. А я прагну робити мистецтво, от і все.
Володимир КОСКІН, фото автора